Тоді все було зовсім інакше, але точно так само. Сто років тому – у 1914. Про війну говорили ще від червня. Хоч те, як могли тоді говорити один з одним, цілковито відрізнялося від теперішнього світу щохвилинної інформації і тотальної комунікації.
Можна бути собою, не заперечуючи іншого – це єдиний культурно-ідеологічний рух, який би мав бути визначальним для теперішньої України. Це культивування толєранції до іншості, і щоби ця іншість не викликала почуття чужості.
Вже тепер ясно, що ніякий чин, жодна акція не зломить войовничого духу обох сторін. І так народжуються життєздатні міфи для співіснування у майбутній Другій Українській Республіці, яка колись сформується на цій землі.
Прийнято вважати, що всілякі психічні розлади – доля інтеліґентів і марґіналів. Що здорова селянська кров забезпечує тверезий погляд на світ і самого себе. І це є великою ілюзією.
Так і живемо. У цій східноєвропейській тюрмі. Ще й гордимося тим, що живемо непогано. Коли хтось каже, що так неефективно, непродуктивно, нелогічно, то такого можна запитати – а ти можеш запропонувати щось краще?
Наше суспільство перебуває у парадоксальному стані, коли співіснують дві парадигми, два погляди на світ. З одного боку – тотальна зневага до іншого. З іншого – поняття про те, що люди мають керуватися людськими цінностями. Віра у потребу цінностей уже є. Зневага ще нікуди не відійшла.
Школу однаковості ми вже пройшли. Школу настанов і рецептів – теж. Настав час, коли силу має власний вибір. Зрештою, це і є єдиною вимогою часу – вчинити так, як сам вважаєш за потрібне.
Я вірю в те, що похибок пізнання дійсності є в декілька разів більше від кількості об’єктивних свідків і спостерігачів. Але ця віра не приводить до заперечення того, як є, того, що хто бачив. Вона попросту дещо коригує висновки.
