Я колись писав, що залишилося в світі лише дві нації, які ніяк не годні порахувати свої жертви. Увесь час їм здається, що жертв замало. Це українці і поляки. Євреї вже порахували Голокост. Правда, жертви Хмельниччини і Гайдамаччини досі тасують в різні боки.  

  Ой, перепрошую. Львів – місто літератури?   Що ви не кажете? Востаннє воно було таким ще до війни, коли тут видавалося десятки літературних журналів. Коли кожна газета мала свою літературну сторінку. Так само, як зараз її мають геть усі провідні газети Європи і Америки.   А тоді кожна, навіть політична газета, публікувала на своїх сторінках поезії. Поезії, Карл! І не конче політичні.  

  Ви ще не читали «Аптекаря»? Ви щасливі. Я вам заздрю. Бо там – жах і жах!   «Сюжет роману кострубатий, не виписаний, усе похапцем, події змазані, не вивершені, сюжетні лінії пунктирні і непевні. Бракує жвавості, екшну, яскравих деталей у кульмінаційних моментах. Натомість дрібницями перевантажені побутові описи й розповіді про буденне. Герої й автор говорять тоді, коли можна було б змовчати, і замовкають, – коли варто було б сказати».  

  Так по-правді, то покоління шестидесятників воліє свої таємниці сховати під нагробний камінь. Спогадів дуже мало. Найплідніший Валерій Шевчук, дещо написали Ірина Жиленко, Світлана Короненко, Віталій Коротич, Роман Іваничук. Але нема спогадів Романа Федоріва, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Ліни Костенко, Юрія Щербака і ще багатьох цікавих людей.  

Була весна 1984-го. Я уже починав носитися з ідеєю кабаре, хоча час ще був непевний, але я вже тихенько підшуковував таланти. І ось тоді завів мене один знайомий на Пекарську до хлопця, про якого сказав, що той пише дуже гарні пісні.     Так я познайомився з Андрієм Панчишином, а послухавши його пісень, швиденько організував творчий вечір у «Клубі Творчої Молоді».  

  Неісторичний роман  

(Продовження "Літературної історії Львова. Пунктирний курс")     9. Новітня література   А тепер про новітню літературу Львова, властиво – про деяких її представників. Багато хто зовсім не причетний до Спілки письменників, а багато хто з них був чи є причетним до неї, але «спілчанський» дискурс тут зовсім неважливий.      

  Настали такі часи, що журналістами стають люди геть випадкові. Зазвичай, це юні особи, зазвичай, це симпатичні дівчата і, зазвичай, це дівчата, які на питання, де знаходиться М’янма, а де Андорра, відобразять на своєму чудовому личку чарівне оторопіння.   Це вже не вперше телефонують і кажуть, що хочуть записати інтерв’ю. Під’їдемо, мовляв, куди ви скажете. Ну під’їжджайте, кажу, до Львова, а краще у Винники.  

  Звичайно, на фоні скандалу з заступником Авакова Чеботарем, який лише завдяки корупції міг нажити такі маєтки, на фоні того, що Міністерство юстиції закупило собі планшетів на вісім мільйонів гривень, будь-які нарікання на стан державної мови ідуть у тінь.   Подумаєш – мова! Ми ж пишаємося своїм інтернаціоналізмом.   Та я не проти. Нехай буде інтернаціоналізм. Але куди мені подітися зі своєю українською мовою? Сидіти лише в Галичині?  

Відомий автор детективів й іншого захопливого чтива, київський (але родом із Ніжина) письменник Андрій Кокотюха зацікавився Львовом. Йому він присвятить цілу ретро-серію аж із семи детективних романів, дія яких точиться ще «за бабці Австрії». Два з них уже побачили світ, а третій на підході.     Як «східняк» дає собі раду з лабіринтами не надто знайомої йому львівської історії, «Збручу» розповів сам «український Б.Акунін».