«Українське питання старе – воно ровесник з'яві українського етнографічного елемента у складі Московської держави, – писав Володимир Вернадський. – Національна самосвідомість українців розвинулась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь та нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму».  

  Важко мені зрозуміти людей, які, пролітаючи попри мене, обов’язково зупинять і потиснуть руку так, мовби не досить слів «Сервус! Привіт!» і кивка голови. Потиснуть і летять далі, без слів. Отак – тиць – і помчав у своїх справах.   Такого дивного звичаю я не помічав за кордоном. Потискання рук вважаю доречним при тривалішій зустрічі, при знайомстві і т. д. Але не тоді, коли ти чешеш вулицею у протилежному напрямку.  

  Коли дехто волає, що Львів – європейське місто, а допустив таке неподобство, що не зустрів представників ЛҐБТ хлібом-сіллю, я собі згадую футбольних фанів у Великобританії, які поводяться куди брутальніше і луплять невинних перехожих, трощать вітрини, палять авта, але – о диво! – їхні міста не перестають бути європейськими. Мабуть, там нема таких принципових журналістів і завсідників ФБ.  

    Микола Угрин-Безгрішний (1883–1960) – письменник, січовий стрілець, автор поетичних і прозових книжок. Його спогади про відвідини Києва та Харкова були опубліковані в редагованому ним «Літературно-критичному альманасі» (Рогатин, 1941). Там же було опубліковане і його листування з Христею Алчевською, в яку він був закоханий. Саме на запрошення поетеси він і вирушив до Харкова.   Юрій ВИННИЧУК    

  Що не кажіть, а проводити якісь акції ЛГБТ в клерикальній католицькій Галичині – це однозначно нариватися на скандал. Тут навіть до ворожки не йти.   В багатьох наших церквах правлять монахи з різних чернецьких орденів. Це не попи з довгими бородами і товстим пузом. Це зовсім інші люди. І, не побоююсь цього слова, здебільшого інтелектуали. Реакція монахів не могла бути іншою.  

  Був раз такий трафунок. Сиджу си в «Вавілоні». Епоха «Весняних ігор». Сиджу сам і цмулю собі вино, цмулю та й цмулю, бо мав півдня судовий процес, і так він мене висмоктав, що я вже, як чайовий пакетик. В голові нема ані краплі заварки, сама пустота.   Але ту підсідає до мене Славцьо, сумний і похнюплений. І питає, чи можу його вгостити, бо йому тєжко.  

  Я колись писав, що залишилося в світі лише дві нації, які ніяк не годні порахувати свої жертви. Увесь час їм здається, що жертв замало. Це українці і поляки. Євреї вже порахували Голокост. Правда, жертви Хмельниччини і Гайдамаччини досі тасують в різні боки.  

  Ой, перепрошую. Львів – місто літератури?   Що ви не кажете? Востаннє воно було таким ще до війни, коли тут видавалося десятки літературних журналів. Коли кожна газета мала свою літературну сторінку. Так само, як зараз її мають геть усі провідні газети Європи і Америки.   А тоді кожна, навіть політична газета, публікувала на своїх сторінках поезії. Поезії, Карл! І не конче політичні.  

  Ви ще не читали «Аптекаря»? Ви щасливі. Я вам заздрю. Бо там – жах і жах!   «Сюжет роману кострубатий, не виписаний, усе похапцем, події змазані, не вивершені, сюжетні лінії пунктирні і непевні. Бракує жвавості, екшну, яскравих деталей у кульмінаційних моментах. Натомість дрібницями перевантажені побутові описи й розповіді про буденне. Герої й автор говорять тоді, коли можна було б змовчати, і замовкають, – коли варто було б сказати».  

  Так по-правді, то покоління шестидесятників воліє свої таємниці сховати під нагробний камінь. Спогадів дуже мало. Найплідніший Валерій Шевчук, дещо написали Ірина Жиленко, Світлана Короненко, Віталій Коротич, Роман Іваничук. Але нема спогадів Романа Федоріва, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Ліни Костенко, Юрія Щербака і ще багатьох цікавих людей.