Львів’янка Галина Сагайдаківська розповіла про таємне масове захоронення закатованих НКВС, свідком якого мимохіть стала восени 1951 року, передає Радіо Свобода.   Тоді 13-річна дівчинка щоранку ходила до школи, скорочуючи шлях через цвинтар.  

  У Старосамбірському районі Львівщини в урочищі Саліна поблизу міста Добромиля 25 червня вшанують пам’ять жертв НКВС, передає Гал-Інфо.   У червневі дні 1941 року в Саліні органи НКВС стратили близько 3600 людей. Саліна – наймасовіший могильник тих часів і, напевно, найменш відомий для більшості українців.  

  Вандали сплюндрували меморіальні споруди Національного історико-меморіального заповіднику "Биківнянські могили", обмалювавши їх червоною фарбою.   Фотографії наслідків акту вандалізму оприлюднив на своїй сторінці у Facebook директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович.   Злочинці пошкодили українську та польську частину меморіалу, залишивши написи: "СС Галичина", "ОУН-УПА", "Курва".  

  У Магадані на монументі «Маска скорботи», створеному скульптором Ернстом Нєізвестним і місцевим архітектором Камілем Казаєвим, з'явився напис «Сталін живий».    

У Калуші біля музичної школи №1 активісти та краєзнавці почали розкопки на території колишньої катівні НКВС, проте бракує робочих рук, розповів активіст Віктор Павлів, повідомляє Калуш ФМ.   Зараз, за словами Віктора Павліва, вдалося докопатися до рівня криниці, де, за свідченнями очевидців, кати НКВС закидали тіла убитих.  

80 років тому, 15-17 грудня 1934 року у Києві розстріляно групу українських письменників, науковців, журналістів, освітян – всіх 28 осіб. Серед них були й галичани.   Таблиця на надгробку 28 розстріляних (Київ, Лук'янівський цвинтар)    

Те, що наших предків  масово нищили за національною та ідеологічною ознаками, ми вже, здавалося б, перепустили крізь серце й осягли розумом. Але людиновбивча машина тоталітаризму і далі виказує свої сліди через нові й нові безіменні могили масових поховань. Цього разу — знову Єзупіль на Івано-Франківщині.    

Особиста провина в Совєтському Союзі не мала значення. Про яку особисту провину могла йти мова, якщо справа торкалася Євгена Плужника?

  Хто в Україні не знає Остапа Вишні? Знають всі ті, що від його критики й гуморесок та фейлетонів терпіли, й ті, що їх читали. Та ніхто не знає, що сталося в дійсності з Остапом Вишнею, яка його доля. Цю справу розяснює нам на сторінках "Української Дійсности" П. Хоменко, з Бердичева, покликаючись на М. Левандовського, завідувача Михайлівською лікарнею, біля Синельникова, Дніпропетровської округи.   Ось що оповідає М.Левандовський:  

  Він бyв на вигляд цілком нормальною людиною. Без ніяких ознак звороби. Спокійний, лагідний і зрівноважений. Високий на зріст, з дещо сумними очима. Ясне й відкрите чоло філософа. Коли він хвилювався, на щоках виступав легкий і ніжний, мов у дівчини, румянець. Помітивши лікаря, підходив і, ніяково почервонівши, cтoяв розгублений і не наважувався звернутися.   — Ви щось хотіли сказати?   Він спалахував: