Євген Плужник

Особиста провина в Совєтському Союзі не мала значення. Про яку особисту провину могла йти мова, якщо справа торкалася Євгена Плужника?

«Три його збірки поезій, — пише про Є. Плужника один з новіших критиків, — належать до вершкових досягів сьогочасної української поезії. Не сприймаючи совєтської брутальної дійсности, поет тікав у філософію, в себе, — звідси деякий повів резиґнації та песимізму, але саме тому його поезія дуже характеристичний документ творчого піднесення серед зовсім непоетичних умов. Плужник має в своїй творчій спадщині повість «Недуга» і драми, з яких не все ще видруковане»*).

Євген. Плужник не сприймав совєтської дійсности й тікав у філософію, як слушно зауважив С. Гординський, але Плужник не сприйняв не тільки совєтської, але й взагалі ніякої дійсности і це неприйняття дійсности мало в нього філософський і дещо песимістичний відтінок. Він творив свою, ним самим вигадану дійсність і про цю ним витворену, замкнену в собі кімнатну дійсність, він розповідав у своїх поезіях.

Тримався він у житті обережно й осторонь. Був спокійний, тихий, немовби відсутній. Більше мовчав. Був хворий, страждаючи на легені. Ходив звичайно в пальті. Злегка, нібито якось нерішуче покахикував. Горбився.

Збірка його поезій під назвою «Рівновага», яку він підготував до друку і яка несла на собі дату «Київ, 1933», лишилась невидрукованою, бо поет саме під той час був вже заарештований. Досить переглянути цю збірку поезій, опублікованих тільки через 10 років, вже за наших часів р. 1943, в ІV-ій книзі «Українського Засіву», щоб переконатися в цілковитій аполітичності Є. Плужника.

У збірці немає ніяких випадів проти совєтської дійсности, але в ній немає й жадного підлабузництва. В роки, коли особливо пишним цвітом розквітало огидне совєтське лакейство, так типове на Україні для часів Постишева, Плужник не йде ані на які поступки й ні перед ким не запобігає.

Не зважаючи на те, що за часів Постишева перед письменниками була поставлена цілком виразна вимога: або совєтизуватися, або загинути, Плужник не проявляє жадної тенденції йти на поступки. Він поет, хіба ж цього мало?

Хіба ж цього мало, що він поет і пише вірші, і вірші, які він пише, це талановиті вірші?

Він створює низку незрівняних поезій оповідального характеру, де одним перед його уявою проходять образи й картини з культурної історії Европи.

Його вабить історія Абеляра, що був закоханий в Елоїзу і з якою він не міг одружитися, бо був чернцем, хоч і кохав її протягом цілого свого життя. В тьмяних і пишних рядках поет розповідає про свічки коло труни Абеляра і про бліді похололі руки тієї, яку так пристрасно любив Абеляр. Він викликає образи Гамлета й Панча. Себе він почуває спадкоємцем і співучасником европейської культури. І в збірці, опублікованій в «Українському Засіві», серія цих поезій складає найкращий відділ з усього, що написав Є. Плужник.

Саме в серії цих поезій Є. Плужник виявив себе, як оригінальний поет, який зміг би досягнути довершеної зрілости, коли б його творчий шлях не був перерваний ґвалтовно й передчасно.

Плужникові можна було б закинути деяку одірваність від реального життя, те, що він не відчуває сучасности й не находить для себе в ній місця, але поза цим ані згадана збірка, ані взагалі вся поетична діяльність Є. Плужника в цілому, не давала ніяких підстав для арешту і ще менше підстав для того, щоб засудити його на розстріл.

І все ж таки він був заарештований і засуджений. Правда, його не розстріляли, замінивши вищу міру покарання на десять років заслання до Соловків. Та це була необов'язкова ані для кого гра мертвими формулами паперової юрисдикції, бо 10 років заслання на далеку Північ в суворих умовах приполярного клімату, бруду й смороду зголоднілого життя в'язничних касарень означали для людини хворої на легені певну смерть.

Заміна розстрілу на заслання, реально оцінюючи становище, не одкривала поетові жадних перспектив на порятунок. І все ж таки того дня, коли йому сказали, що розстріл замінений йому на заслання, він зрадів. Поет, який у житті взагалі рідко радів, якому багато треба було для того, щоб радіти, одержавши цю звістку, радіє надзвичайною радістю.

В листі, написаному до дружини, під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав:

"Галча моє!

Це не дрібничка, що я пишу тобі чорнилом, але разом з тим — це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все твоє і моє життя зберігся цей лист — найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я колинебудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди велике почуття радости — так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною — я знаю — радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів — мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життьова сила і в м'язах, і в серці і в думках.

Я пишу тобі, а на дворі за вікном сонце — і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути — яке хороше життя, яке прекрасне майбутне в людини, що на те майбутнє має право.

Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа як дату найкращого з моїх днів.

Твій ЄВГЕН.

28.ІІІ.35."

Не можна без глибокого внутрішнього хвилювання читати цього листа, якого написав Плужник під безпосереднім враженням одержаної ним звістки про заміну розстрілу на заслання.

Дивний лист! Дивна радість. Надто химерна, жорстока й нелюдська, щоб повірити в неї! Невжеж людина може радіти з того, що її засилають на 10 років?!.. А так, виявляється може! І цей день і цей час поет означає, як найрадісніший в своєму житті.

Тільки в Совєтському Союзі, де життя похмуре й безнадійне й де жадна, найфантастичніша вигадка Джонатана Свіфта не здалася б нікому неймовірною, міг бути написаний такий лист, як лист Є. Плужника до його дружини.

З темних проваль одчаю виростала блакитна квітка надії. Та все це було тільки ілюзією та марною оманою. Даремно мріяв поет про життя й майбутнє. Обіцянка, що його не вб'ють, що він житиме, була тільки злим і підлим, катівським жартом. Жадне життя й жадне майбутнє, якого він так гаряче й пристрасно прагнув, перед ним не розкривалося. Він був приречений!..

Опинившись на Соловках, через півроку Плужник помер на сухоти. Заміна розстрілу на заслання була тільки фікцією.

Плужника знищили, хоч ані його літературна, ані його позалітературна діяльність не давали для того жадного приводу. І якщо тепер Европа знов, як і 24 роки тому стоїть перед погрозою нового вторгнення большевизму і люди не уявляючи собі обсягу загрожуваної їм небезпеки, заспокоюють себе думкою, що вони ніколи не були активні, то хай вони не забувають про долю Євгена Плужника, який був тільки поетом, і ніким більше, і він був знищений.

Плужник був скромною, можна сказати, відсутньою людиною. Він хотів жити й радів, бачачи сонце. Був він поет, і до того ж талановитий поет. І питання, чому він був знищений лишається без відповіди.

[Земля, 15.10.1944]