Сценографії практично немає, лише «тумани», з яких виринають герої як привиди нашої чи режисерської уяви. І музика, яка б’ється в унісон з їхніми серцями.

Від молитви й колядки до міського шляґеру і сільських романсів - такі нові сторінки сучасної української класики задемонструвала на фестивалі у Львівській опері непередбачувана «Київська камерата»

Рішення Цюрихської Опери не скасовувати прем’єри – європейська відповідь путінському режиму. Не бути нейтральним, коли йдеться про приниження прав і свободи мистецтва – вдячна справа гідності.

Роман потішить шанувальників гострого сюжету і динамічного письма й одночасно збентежить, адже твір – зовсім не про це. Останні сторінки роману виростають у декларацію прав і свобод.

Дві прем’єри одного театру: трагедію можна дивитися кілька разів і щоразу з відчуттям катарсису, комедію не хочеться дивитися навіть удруге. 

Минуле, немов напіврозгадана таємниця, вабить нас. Ми невпинно шукаємо ключі, якими відмикається його брама. Шукаємо у розмовах, музеях, внутрішніх двориках, книгах, мелодіях... Шукаємо, щоб мати безцінну змогу роздивитися епохи, від яких лишилися лише тіні спогадів.     

Якоюсь неможливою до пояснення атмосферою – без поспіху, майже непомітно, але із шармом – сталися Дні сучасного литовського мистецтва у Львові.

Син розповідає історію батька, стаючи батьком: нелюбов за нелюбов, образа за образу, невроз за невроз.