Роуз МакГован: «В Україні жінок в мистецтві більше, ніж в Голлівуді»
«Увімкніть спалах на вашому телефоні – як буде українською «спалах»? Тут темно, селфі вийдуть розмиті», – каже Роуз МакГован. Невисока, з поголеною головою, в простому короткому комбінезоні, з пастельним макіяжем. Першою простягає руку на привітання, не носить темних окулярів: «Мені завжди закидали, що я не схожа на «сусідську дівчину», а я казала: я ж не на острові живу, комусь я так чи так – сусідка».
На червоній доріжці 10-го Одеського Міжнародного кінофестивалю її не упізнали фоторепортери – Роуз прийшла, поза дрес-кодом, у зеленій сукні бо, як пізніше розповіла журналістам, не любить і не вміє вибирати речі для поїздок. Вона однією з перших заявила про сексуальні домагання з боку продюсера Гарві Ванштейна і наважилась відкрито говорити про це в медіа. Пейдж з серіалу «Усі жінки – відьми», колишня подружка епатажного Мерліна Менсона, актриса, відома за стрічками «Крик» і «Планета страху» (це саме у неї була недолуга роль дівчини з автоматом замість ноги) говорити про Ванштейна відмовляється – каже, усе, що хотіла, виклала в автобіографічній книжці «Хоробра» («Brave»). Натомість охоче розповіла про роботу в Голлівуді, про свій музичний проект, про розвінчування міфів «американської мрії» і про короткометражку «Дон», яку МакГован представила в рамках Одеського кінофестивалю.
– У 50-ті в Америці одного маніяка запитали, чому він убивав своїх жертв, – розповідає Роуз МакГован. – Він сказав: «Мені було просто цікаво, що це за відчуття». Чимало людей – не лише психопатів і убивць – шукають сильних емоцій, аби відчути бодай щось. «Дон» – це історія про дівчинку з добропорядної американської родини, котра стає заручницею, а потім і жертвою соціальних стереотипів. Це ілюстрація того, як Голлівуд може проковтнути тебе. Багатьом дівчатам з дитинства твердять, як вони повинні поводитись, що відчувати і що думати, і я хотіла проілюструвати, що може трапитись, коли така дівчинка починає доросле життя, до якого не готова. Наше життя сповнене цими стереотипами – варто відкрити перший-ліпший часопис.
Я люблю класичне кіно, але бізнес, який на цьому роблять, не близький мені. Світлий бік медалі – це акторське перевтілення, гра, змога проживати різні життя. В моїй кар’єрі актриси було чимало позитивних моментів: у фільмі «Крик» мені чудово працювалося із Весом Крейвеном, з Дарреном Стайном – в «Королевах убивства» (в оригіналі – «Jawbreaker», прим. авт).
Однак потреба постійно торгувати собою розлючувала мене. Це як коли ти працюєш в банку – тебе змушують одягатися в консервативні костюмчики.
Парадокс полягав у тому, що на зйомках мене принижували і гнобили, а грати мені доводилося сильних персонажів. У мене темне волосся, біла шкіра – на «Фабриці мрій» це автоматично означає, що ти повинна бути або жінкою-вамп, або кимсь на кшталт принцеси-воїна.
Якоїсь миті я збагнула, що, розважаючи людей своєю грою на екрані, за лаштунками я неймовірно страждаю внутрішньо, а цього ніхто не помічає. І я покинула.
Мене змалечку навчили думати і ставити запитання. Я завжди мала прагнення боротися проти системи. Будь-який прояв несправедливості розлючує мене. У день, коли Дональд Трамп став президентом, я брала участь у саміті в Лісабоні. Я сказала: «Запам’ятайте мої слова: через шість місяців вулиці Америки перетворяться на дешевий кінотеатр». Я не набагато помилилася, бо на це знадобилося не шість місяців, а всього три.
Коли я виступила із заявами про сексуальне домагання, практично ніхто з режисерів та акторів не підтримав мене. Люди з світу кіно слабкі, і вони налякані, страшенно налякані. Тримати тебе в покорі – ось до чого прагне Голлівуд. Він – немов невидимий «великий татко», який постійно контролює: не бовкай зайвого, не думай надміру, не виходь за рамки.
Люди не усвідомлюють, що є просто гвинтиками в машині, і що вони можуть звільнитися, коли лише захочуть – варто зробити крок. Звісно, не всі стали жертвами сексуального аб’юзменту тією мірою, що я, але доки такі речі будуть замовчуватися – не може йтися про жодну свободу.
Коли ти актор, це може бути весело, і певним чином ти можеш почуватися вільним, але ти все одно знаходишся під контролем уяви когось іншого. У моєму випадку – під контролем чоловічої уяви. Тому режисура – це те, чим я займаюся сьогодні, бо мені є що сказати.
Написання книжки «Хоробра» було, мабуть, найскладнішим з того, що мені доводилось робити. Ти мусиш викликати привидів минулого, спогади – погані й хороші. Я хотіла показати відмінність між ідеалами мого дитинства і культом Голлівуду, який заполонить тебе, якщо ти виявишся не готовим.
Написавши книжку, я звільнилася і відчула спокій, бо відпустила своїх демонів. Проте така боротьба виснажує, лише в останні місяці я почала почуватися знову сильною і впевненою. Мене надихало розуміння того, що я роблю це заради свого майбутнього і майбутнього людей, котрі мають право на життя в світі без насильства.
Якби мені заманулося створити альтернативний, вільний від старих порядків Голлівуд, мене б підтримало не більше 10-ти відсотків акторів. Вони тримаються за насиджене місце, бояться залишитись без роботи і буквально втілюють меседж мого фільму «Дон»: не висувайся, не протестуй, мовчи.
Не диво, що мої заяви так шокували соціум. Через них за останні три роки зі мною не захотів працювати жоден режисер. Це несправедливо, адже насправді я хороша актриса. На щастя, світ великий, в ньому є не лише «американська мрія». Зрештою, я могла б зніматися і в Україні. З того, що я побачила, тут набагато більше жінок в кіно і мистецтві, ніж в Голлівуді. І це чудесно.
Коли мені було десять років, я вимріяла свою власну планету – Планету 9. Мені подобається число 9, воно унікальне. Коли з мого рідного Единбурга я перебралася до Сполучених Штатів, це був шок і стрес, тож я часто розважалася тим, що уявляла свою планету – на що там схожі звуки, які меблі в будинках.
Коли я почала писати «Хоробру», мені був потрібен антидот – настільки тяжко мені давалася ця робота. Так почала створюватись музика до альбому, який носив назву моєї планети. Продюсер, котрий працював з гуртами Duft Punk i Massive Attack зацікавився проектом, і вже цього серпня ми представимо те, що у нас вийшло.
За відеоряд правитимуть мої власні фотороботи – я чимало знімаю на камеру. Тож якщо ви забажаєте приїхати на презентацію до Единбурга, мені буде невимовно приємно (тут Роуз МакГован довідалася, що українцям для в’їзду в Шотландію потрібна віза, і була шокована, прокоментувавши лише: «That’s f*cked!» - прим. авт.)
Ми живемо в світі фейку. Переглядаючи кіно, людина вірить усьому, що на неї виливають. А картинка, котру нам пропонують з сторінок глянцю, настільки не відповідає дійсності, що це жаско. Якось мені до рук потрапив сценарій, де жінка постійно з’являється на екрані з кошиком для прання, хоча впродовж фільму жодного разу не пере. Навіщо множити уявлення, що жінки тільки те й роблять, що прибирають? У фільмах Диснея, котрі всі так люблять, жіночі персонажі промовляють лише 20% від загального тексту, і ніхто не вважає це проблемою, ба більше – це дивляться діти і звикають до цього, як до норми.
Одного разу мене звільнили з проекту через те, що я відмовилась носити бюстгальтер з пуш-апом, як того вимагав сценарій. Насамперед, я ніколи не мала потреби в пуш-апі, а по-друге, це принизливо. Так, якось я з’явилась на червоній доріжці нагородження MTV практично голою, але це був не стриптиз – то був суспільний протест.
Здається, Ештон Катчер сказав, що соціальні мережі – то єдина змога для актора говорити від власного імені. Адже навіть коли у вас беруть інтерв’ю, насамперед усіх цікавить ваша роль або режисер, з котрим ви працювали.
Зараз я намагаюся триматись осторонь від гучних заяв – бережу ментальне здоров’я. Адже попри те, що я ніколи нікого не намагалася переконати у власній правоті, а просто розповіла свою історію, на мене полилися потоки бруду. Коментарі в соцмережах я перестала читати практично одразу. Тобі пишуть: «Здохни, стерво!» або «Ти огидна, прикрий свою лису голову!», а єдине, що ти можеш відповісти: «Дякую, ви такі люб’язні, гарного дня!»
У відео до пісні Мерліна Менсона «Coma White» я зіграла роль Жаклін Онасіс Кеннеді – жінки непростої долі. Це було прекрасне відео, я пишаюся цією роботою, і досі вважаю, що Менсон неймовірно талановитий. Він прекрасно малює, пригадую, він постійно малював моїх собак, коли був моїм нареченим. У той час, щоправда, він ще був хорошим хлопцем.
Виходити заміж варто лише за того, з ким потім не захочеться розлучитись. Це – найкраща порада, яку я будь-коли чула.
Я ніколи не вчилася акторській майстерності, усі мої ролі я виконувала на інстинкті і відчуттях. Клас акторської майстерності я відвідала лише раз, і це закінчилось фіаско, бо професійні актори злякали мене – пригадую, вони страхітливо кривлялися.
Чи дивлюсь я серіали?.. Мені подобається «Schitt's Creek», класне шоу. Якийсь час я дивилась «Гру престолів», вболівала за Дейнеріс, але передивитись його у мене бажання не виникає.
Перезапустити «Зачарованих»? На біса?! Це кошмарна ідея. Не просто тому, що сам серіал – жахливий, а тому що будь-який римейк – вторинний, він не має душі. Якщо не певен, що зможеш перевершити оригінал, – просто сядь і помовч. Хоча, якби я вибирала собі суперсилу, то вибрала б телепортацію, як у моєї героїні Пейдж в «Зачарованих». Кажеш: «Париж» – і ти в Парижі. Жодних тобі аеропортів і черг.
Зараз я роблю суто те, що мені цікаво – знімаю фільми, пишу музику. Люблю працювати вночі – тоді натхнення більше. Кожен із нас – креативний. Не слухайте, якщо вам доводять протилежне. Навіть коли ти банкір, але тобі добре ведеться з грішми – в цьому є елемент креативності. Якщо у вас є цей імпульс – ідіть і робіть те, що відчуваєте за потрібне, навіть якщо ви робите це лише для себе. Мистецтво – поза віком і часом. Пікассо почав ліпити, коли йому було за вісімдесят.
Записала Олена Концевич.
Фото: телеканал «Україна» та peopletalk.
13.08.2019