Кажуть, краще пізно, аніж ніколи, навіть тоді, коли це пізно – аж надто запізно. Цьогоріч виповнюється пів століття першому альбомові мого улюбленого, після Бітлз, гурту Emerson, Lake & Palmer, найвідоміша пісня з якого – «Lucky Man» (Пестунчик долі). Пісенька авторства Лейка така собі – попсовий фолк, але майже всі пісні Ґреґа Лейка були чимось на кшталт легкого, розважального і зрозумілого інтермецо між важкими, серйозними, малозрозумілими, але геніальними піснями Кіта Емерсона.
Однак наразі йтиметься не про музику. Я чомусь завжди, майже пів століття, вважав, що текст пісні «Lucky Man» – такий собі гумор, сарказм чи прикол, і лише на сімдесятому році життя зрозумів, що там усе серйозно.
Ось текст цієї пісні у власному перекладі:
Мав він білі коні
Й гарних леді без ліку,
А леді були вбрані в оксамит,
Чекаючи на нього біля дверей.
Ого, яким же пестунчиком долі він був!
Білими мереживами і пір’ям
Прикрашене було його ложе.
І на золотом вишитих пуховицях
Спочивати він любив.
Ого, яким же пестунчиком долі він був!
Але ось вирушив він на війну
За свою країну і свого короля,
За їхню честь і славу,
Як співають в народі.
І ось куля його скосила,
І скривавлений із зойком він упав,
І жодні гроші вже не могли його врятувати,
Заплющив він очі і Богові душу віддав.
Ого, яким же пестунчиком долі він був!
Ґреґові Лейку було дванадцять років, коли він написав цю пісню, і ця його дитяча наївність перегукується з англійськими середньовічними баладами.
Зрозуміти повну серйозність цього тексту мені допомогла сумна нещодавня дата – 4 роки від дня загибелі на Донбасі 2016 року Василя Сліпака. Мене аж пересмикнуло, коли я зрозумів, що пісня ELP «Lucky Man» – це буквально про нього. Це він – соліст Паризької національної опери, який своїм унікальним голосом підкорив усю Європу, мав леді без ліку, бо в знаменитих оперних співаків є такі фанатичні прихильниці, про яких можуть помріяти й рокові співаки.
У Василя було все: європейська слава, любов публіки, гроші, всі вигоди, всі радощі життя, а найголовніше – улюблена творчість. Але ось ворог напав на його країну, і він, ані хвилини не вагаючись, як той англійський середньовічний лицар, пішов воювати «За Україну, за її волю, за честь і славу (for his honor and his glory – все, як у пісні Лейка), за народ». І так само куля ворожого снайпера його скосила, і він загинув.
Але чи насправді пестунчиком долі він був? Так, безумовно, нам важко це зрозуміти, але в історичній культурній традиції Європи, в її ментальності найвища шана і найвище щастя – загинути за «честь і славу, за народ». Це і є квінтесенцією того, що ми розуміємо під шляхетністю. І приклади цієї шляхетності передовсім подавали монархи. Імператор Священної Римської імперії Карл Великий не відсиджувався у палацах, а на полі бою вправно володів мечем, який був довшим, аніж сам маленький імператор на зріст.
Його тезка, 22-річний шведський король Карл XII, 1704 року в одязі звичайного вояка першим кинувся на штурм львівських оборонних мурів, яких до нього впродовж трьох із половиною століть не міг здобути жоден загарбник, і здобув їх, а по здобутті скромно всівся у Ратуші серед своїх генералів, аби переможені львів’яни мастили собі голову, де ж той знаменитий на всю Європу воїн-король. Вольтер розповідає нам, що 1713 року в Бендерах Карл XII на чолі 300 шведів з оголеною шаблею кинувся у бій проти 20 000 татар і 6 000 турків.
Героїзм, палке бажання без вагань віддати життя за свою батьківщину, простота і аскетизм – незмінні риси шляхетної людини. Князь Святослав «ні шатра імяще», лише «сідло в головах»; Богдан Хмельницький, як свідчить козацький літописець Григорій Граб’янка, терпів мороз і спеку, споживав просту їжу, а в одязі не різнився від інших; британський принц Вільям, аж занадто ризикуючи життям, служив в Афганістані як простий солдат в той час, як на нього постійно полювали моджахеди. Ось життя людей шляхетних.
Найясніший цісар Франц Йосиф I досконало освоїв професію палітурника, бо після страти королеви Марії Антуанетти під час Французької революції Габсбурги постановили, аби усі представники цього монаршого роду набували якоїсь ремісничої професії на випадок втрати трону. Шведська принцеса Софія допомагала нігерійцям боротися зі СНІДом, а нині бореться проти ковіду, на волонтерських засадах працюючи медсестрою у стокгольмському шпиталі. Ми віримо у щирість намірів цих людей, тому що всі вони – люди, наділені шляхетністю.
Навіть у дикій Московії колись, на відміну від сьогодення, не поодинокі були приклади шляхетності серед дворян і монархів. Рідні сестри російського царя Ніколая ІІ великі княжни під час Першої світової війни були простими санітарками і виносили під кулями поранених з поля бою в Галичині. У романі Льва Толстого «Війна і мир», здається, граф Ростов, кволий і немічний старушок, довідавшись, що Наполеон напав на його країну, з істерикою вимагав, аби йому дали шаблю і повели в поле воювати з ворогом. Слуги під руки провели його декілька метрів парковою алеєю, аж поки той не впав.
Донька заможного батька, молода албанська дівчина Аньєза Бояджіу стає Матір'ю Терезою, і після її смерті залишилося усе її майно: дві зміни сарі, сандалі, парасолька і вервиця. Королева Єлизавета ІІ під час Другої світової війни, будучи ще тоді принцесою, служила у війську, отримала звання молодшого командира, спеціальність водія і механіка, збирала і розбирала мотор військової вантажівки, шила рукавички для англійських солдатів, і це все не «для понтів», як би могли подумати діти нашої нешляхетної епохи, а лише тому, що так вимагала її природжена шляхетність.
Українська шляхетність, як про неї мріяв Дмитро Донцов! Як її зараз бракує у нашому житті. Лише завдяки справді шляхетним людям Україна відстояла свою незалежність і бореться за неї далі. Але чи багато хто у нас на широкий загал знає цих людей? Окрім Василя Сліпака, хто знає і пам’ятає про Володимира Рибака, Юрія Поправку, Степана Чубенка, Володимира Жемчугова, Василя Пелеша, Ірину Довгань? І те, як саме виявився їхній героїзм. Цікаво було б на цю тему провести соціологічне опитування, і, зрештою, неважко передбачити його вислід у мізерних відсотках чи навіть десятих і сотих відсотка.
Чому ми на сьомому році війни з Московією не достатньо шануємо наших сучасних шляхетних героїв, не культивуємо цю шляхетність серед молодого покоління? Героїзм УПА у 1940-1950-х роках виріс з патріотичної пропаганди у галицьких читальнях «Просвіти», починаючи з 1870-х років. Поки в нас не буде щоденної систематичної і наполегливої патріотичної пропаганди, насамперед на прикладі українських героїв – наших сучасників, українська шляхетність ніколи не запанує масово в серцях молодого покоління, а без цього не буде ніколи й міцної української держави. В європейській державі має бути європейська шляхетність, про яку складатимуть пісні прийдешні молоді хлопці, як у дванадцять років написав «Пестунчика долі» Ґреґ Лейк.
28.08.2020