Є такі парадоксальні назви, які позначають предмети або явища, де за спільними ознаками об’єднане те, що за своєю суттю є індивідуалістичним та роз’єднавчим. Як от, наприклад, сінефілія. Кожен сінефіл прагне до унікальності в своїх проявах, в своєму способі любові до кіно.
«Я не сінефіл. Я не дуже розумію, про що ми тут говоримо. В мене немає проблем». Сінефіл 1
24 червня у Львові в книгарні "Є" відбулось публічне засідання анонімних сінефілів на тему "Кіно і проблеми". Першими питаннями було, чи всі присутні є сінефілами, і серед них знайшлась десь половина, які вважали себе саме такими. Дві чи три особи наголосили на тому, що варто уточнити поняття, а одна людина зізналася в своїх кіно-вуайєристичних нахилах: вона не віднесла себе до сінефілів, проте зауважила, що їй подобається спостерігати за «битвами сінефілів». Формат і побудова простору спілкування (модератор розсадила присутніх колом) спонукали до усвідомлення сінефілії як психологічного відхилення, яке вимагає зізнання або діагностування та психотерапії.
«Мені цікаво спостерігати за битвами сінефілів». Сінефіл 2
«Я не сінефіл, але я сінефілка. Всі свої сінефільські проблеми я вже вирішила». Сінефіл 3
«Останні 5 років я кіно вже майже і не дивлюсь, бо мені здається, що я вже все подивилась, а те, що знімають зараз, це все те ж саме [...] Я вважаю, що немає сенсу щось обирати, якщо не можна обрати все». Сінефіл 4
«Мені не вистачить всього життя, щоб подивитися всі фільми, які є». Сінефіл 5
«Дуже багато сінефілок і сінефілів, кінопросвітниць і кінопросвітників хворі на жахливий снобізм і його смакують: ось ми дивимось класні фільми, які ми навіть не з рутрекера качаємо, а з якихось унікальних ресурсів, про які ми нікому не розкажемо». Сінефіл 6
«Для мене стоїть питання егалітарності кіно». Сінефіл 7
«Є три критерії, за якими визначається позитивність фільмів: правдивість, гуманістичність, моральність». Сінефіл 8
Ведуться безкінечні спроби докопатися до істинної суті терміну «сінефілія» та знайти його характерні ознаки. І тут ми не будемо, звичайно, вдарятися в наукову етимологію, адже любов до кіно (нехай воно навіть – «сінема») ні про що суттєве не говорить. З огляду на невизначеність поняття «любов» іноді складно уявити, яке протиставлення сінефілії кіноманії може відбутися відповідно до відмінностей любові і манії…
Ті, хто провадить дискусії, дають зрозуміти, що до сінефілів слід зараховувати тих, хто, скоріш, прагне себе відусюди відрахувати. Відрахувати з інших порочних та вульгарних кіл, а стосунки з кіно вважати своєю особистою справою. І якщо проводити паралелі зі статевими стосунками, то якщо б сінефіл мав позначити в своєму профайлі відносини з кіно, то він, ймовірно, назвав би їх вільними стосунками. Проте тим більше гносеологічне значення мають сінефіли як явище. Сінефілія вимагає проведення детального аналізу кіно як об’єкту та себе як суб’єкту. Щоби кожен, хто прагне свого співвідношення з кіно, власноруч вивів характерні ознаки (симптоми).
Сінефіли агресивно налаштовані до означення їх як кіноманів, чи, що ще гірше, мувігоерів. Симптоматично, що саме сінефіли болісно реагують на звинувачення у кіноманії, бо розуміють, що під манією мається на увазі неконтрольоване поглинання продукту, без перебору. Для сінефілів важлива стадія відбору. І вони зневажають кіноманів, як справжні інтелектуали – хіпстерів.
Складність пошуку сінефілами ознак їхньої власної «хвороби» обумовлена ще й складністю укладення будь-якого консенсусу (або, принаймні, компромісу). Мізантропічні сінефіли не схильні до перемовин.
«Сінефіли не духе охоче покидають свою зону комфорту, закриваючись на усі можливі замки у вежі зі слонячої кістки. Щоби достукатися до сінефіла, треба наважитись на маленький світоглядний крок – самому стати сінефілом», – констатує Максим Карповець.
Можливо, безкомпромісність синефілів обумовлена ще й їх орієнтацією не на реальне життя, а на життя картинок, що рухаються; любові до зміни образів власного «я» і схильності до постійної зміни кутів погляду на предмети. Але якщо якийсь суспільний договір на цю тему вступить в дію, то хто наважиться саме в цю мить прийняти на себе цей спільний образ? Хто підтвердить свою приналежність до цих окреслених кіл? Істинний сінефіл ідентифікує себе виключно на відмінностях та протиставленні. Сінефілія знаходиться ззовні рамок і сприяє розгрупуванню індивідів «у своїй орбіті».
Окрім розвинення розумових здібностей, сінефіли витрачають чималу долю часу на заняття (якщо можна назвати заняттям споглядання), цінність якого наближується до нуля як для суспільства, так і для самого суб’єкта. Проте цей феномен не новий, в наш час дозвільними заняттями сигналізують про свій статус найсильніші та найуспішніші представники роду людського. Тобто, з одного боку, сінефіли заявляють в такий спосіб свій статус в суспільстві, а, з іншого боку, таким чином нарощується культурний капітал, який сприяє отриманню нових навичок і підняттю дійсного матеріального та соціального стану.
Представники суспільства, які свідомо прагнуть підкреслити свою елітарність та мають широкий спектр інтересів в мистецтвах, важко впускають в своє замкнене коло нових членів. Натомість сінефіл, який не прагне до спільності, розвернутий всередину самого себе і в той же час назовні на весь світ (тому що говорить про всесвітні проблеми). Повідомляючи про те, що суспільні кіно-культурні інституції ні якісно, ні кількісно не відповідають очікуванням сінефілів, вони виключають себе з суспільних процесів. При цьому, будучи не здатними і не бажаючи самоорганізовуватися та згрупуватися, вони вкрай рідко можуть створити альтернативні суспільні форми або виступити опозицією, яка б вимагала змін.
«Сінефіл – це явний представник меншості, відповідно, ніякої користі суспільству-більшості він принести не може». Алекс Туткін
«Сінефіл може знадобитися іншому сінефілу, тим самим вони можуть створити маленьку спільноту всередині великого суспільства і задовольняти один одного показами, статтями та суперечкамиJ Але велике суспільство ні про який арт-хаус не підозрює». Сергій Аксьонов
Таким чином, розрізнених сінефілів можна назвати хіба що групкою маргіналів. І вони поширюють маргіналізацію на ті кола, куди потрапляють.
«Останні роки Канни тусують одну й ту саму колоду, яка складається з людей, які визначають все кінематографічне мистецтво кінця ХХ – початку ХХІ століть. Дуже зрідка в неї потрапляють нові козирі». Катерина Сліпченко
«Іспанці так само, як українці, не ходять в кіно. Вони більше знімають, ніж дивляться». Валентина Залевська
Певною мірою наявність синефілів є симптомом нездоров’я суспільства. І суспільство, відчуваючи ці «прищі» на своєму тілі, які час від часу викидають «гнійні виверження» у вигляді критики кінотеатральних репертуарів, замороченості на 3D-технологіях, ігнорування кіноплівки, якості озвучки, культури шелестіння поп-корном в залі, відсутності фестивалів в місті… може прислуховуватися до своїх болячок і отримувати ймовірну вигоду. Благо, тема кіно взагалі популярна. Питання тільки в тому, чому ця тема висвітлюється масовими ж глядачами та спеціалістами широкого профілю? А інтровертні сінефіли тим часом вихлюпують обурення в затишних ЖеЖе-шечках і діляться ним в дуже тісному колі наближених. І якщо ми хочемо, аби маса кінокультури коли-небудь почала переходити в якість, аби в кінотеатрах з’явилося більше альтернативи, аби відбувалося більше (і краще) кінофестивалів, та й, врешті-решт, аби українці почали знімати своє кіно, ми повинні звернути увагу на ці дивні створіння. Відірвати їх від замкнутих тусівок, перенаправити їхній вектор назовні, і опублікувати їхню розумову працю. Роз’єднати на благо суспільства.
Відеозапис виступів експертів з питань проблем кіно:
http://www.youtube.com/watch?v=cnNoczqUS9k
11.07.2013