Одного сухого осіннього дня 1984 року я прийшов до школи. В нас тоді була дуже жорстка та принципова фізкультурна політика, тому ми приходили за 15 хвилин перед першим уроком і робили на площі перед школою колективну зарядку.
В гучномовці зазвичай давали якусь ритмічну фортепіанну музику, а наш світлої пам'яті фізкультурник, показуючи нам, як треба правильно рухатися, за кожним разом постійно повторював: "Раз, два, три, чотири, раз, два, три, чотири, раз, два, три – закінчили. Наступна вправа. Ноги разом, носки розставити" і т.д.
І я так звик до тієї музики, що просто ті ранки без неї не уявляв. Не те, щоби вона мені особливо подобалася. Ні. Просто в ній було щось, що мирило з реальністю. Мало того, що доводилося ходити до школи, ще й ця абсурдна фізкультура... А в музиці було щось знеболювальне. Нібито бадьора, вона була ніяка, вихолощена і заколисувала своєю монотонністю. Музика, з якої вибили душу. Ти стояв і мусив рухатися, хоч не хотів. Іноді мені здається, що справжня несвобода не в тому, що тобі забороняють, а в тому, що тобі наказують робити. А під музику все було не настільки нестерпне. В ритмі цих уповільнених радянських вальсів можна було трохи забутись і на ходу доспати.
Й от того разу, одного сухого листопадового дня, я прийшов на шкільну площу, як і всі інші школярі. І ми мали робити колективну зарядку. І фізкультурник Борис Омелянович почав командувати: "Раз, два, три, чотири, раз, два, три, чотири..." Але музики не було.
Ми стояли і, як собаки професора Павлова, не розуміли: де музика? Чому нема музики? Кілька секунд ми стояли нерухомо й не могли збагнути, чому мусимо рухатися без музики і чому її сьогодні нема. Фізкультурник після кількох тактів першої вправи зупинився. Видно, йому теж було ніяково без музики. Але він зрозумів, що справа не рухається, і вирішив усе пояснити.
Вирішив, але не знав, яким чином. Зависла кількасекундна пауза. І раптом хтось зі сміливих і нетерплячих старшокласників вигукнув:
– Борисе Омеляновичу, а чому не під музику?
І фізкультурник нарешті пояснив. Як міг на той момент. Це було дуже смішно, але ніхто не сміявся. Ні, це тепер мені смішно, а не тоді. І тоді я теж не сміявся.
Борис Омелянович сказав, піднявши свій вказівний палець вгору, фразу, яку я запам'ятав на все життя. В цій фразі була якась невпевненість, незручність і бажання все вичерпно пояснити. Для того, аби знову змусити себе і всіх цих маленьких людей на площі знову зарухатися.
Отже, він промовив, піднявши свій довжелезний вказівний палець угору, таку фразу:
– Я ще не знаю, хто, але хтось помер. Там.
Потім з'ясувалося, що помер високий функціонер республіканського рівня. Але я ніколи не забуду цих слів:
– Я ще не знаю, хто, але хтось помер. Там.
І ми знову зарухалися. Без фортепіанних звуків. У повній тиші. Хоча зрозуміло було, що ми рухаємося під тиху музику чиєїсь далекої, високої і недосяжної смерті. А фраза нашого улюбленого фізкультурника стала, як тепер люблять казати, мемом для мого внутрішнього використання.
Я згадую її завжди, коли опиняюсь у ситуації, яку попервах не можу для себе пояснити. Таких ситуацій від певного часу стає дедалі більше, а пояснювати їх для себе хочеться дедалі менше. Не тому, що не хочеться розуміти, а тому, що розуміння іноді нічого по-справжньому не прояснює – а часто навпаки, ще більше заплутує. Іноді легше не розуміти цей світ, не розуміти, що рухає людьми, що їх спонукає до дій, звідки береться те чи інше уявлення, з чого формуються картини світу окремих людей і цілих суспільних груп.
У захопливому інтелектуальному бестселері італійського історика Карло Ґінзбурґа "Сир і черви. Картина світу одного мельника, який жив у XVI столітті" розповідається, як формувалися уявлення про світ і релігійні переконання пересічного представника низової, народної культури на тлі контрреформаційного закручування гайок і полювання на різноманітних відьом зловорожої Реформації. Якщо провести пряму лінію між епохою нещасного мельника Менокіо, якого двічі піддали суду інквізиції за численні словесні переступи на тему вільного трактування католицьких догматів і врешті-решт спалили як єресіярха, і сьогоднішнім днем, то різниця може здатися разючою і неподоланною. Насамперед в аспекті знання про світ.
Як годиться ретельному археологу уявлень, Ґінзбурґ знаходить майже всі джерела чудернацьких візій мельника, що крім вільного, як на ті часи, трактування Біблії, містять сліди численних впливів від анабаптизму, лютеранства і навіть Корану до примітивних вільнодумних поем, де хаотична християнська містика змішується з почуттям низового незадоволення соціяльною несправедливістю. Але річ не лише у прірві між епохою майже тотального анальфабетизму, де людям бракувало знання про конструкцію світу, та постінформаційною сучасністю, в якій цього знання, здавалося б, аж забагато.
За кілька століть європейські суспільства пережили неймовірну трансформацію: в минулому залишилися суди католицької інквізиції, знання стало вседоступним, а церква відокремилася від держави. Нині за вільнодумні фантазії та приватні уявлення ніхто нікого не засуджує – вони просто нікого здебільшого не цікавлять. Тепер кожен абстрактний "мельник" – не просто сам собі господар, а й безпосередній учасник демократичних процесів. Він регулярно обирає собі владу, впливає на доленосні рішення й усіляко включений у громадське життя. Тепер над ним немає ні каноніка, ні пана, ні венеційського дожа, а соціяльні ліфти працюють настільки справно, що, за бажання, він може збудувати своє життя сам, без жодних санкцій згори. Що ж до безодні між низовою й елітарною культурою, то й вона цілком засипана разом із нерівністю можливостей і різноманітними видами предестинації. Ні фатуму, ні передвизначеності, ні вічної зацофаності більше не існує. Людина отримала свободу, про яку жоден мельник родом із пізнього Середньовіччя і помислити б не наважився.
І можна би було прочитати цей карколомний історичний твір для чистого задоволення, аби дізнатися, як воно було наприкінці темних часів із темними людьми. Але у процесі читання цієї книжки не полишало враження, що докорінна зміна світового ладу та моделей співіснування людей і соціяльних груп аж ніяк не означає, що зникли механізми, за якими формувалися уявлення цього конкретного мельника й усіх безіменних людей давноминулої епохи.
Сучасний "мельник" уже знає, що всесвіт – не головка сиру, в якій народилися черви, що стали ангелами, які породили людей. Розмовляючи нині з пересічним київським таксистом або галицьким заробітчанином, я часто ловлю себе на тому, що принагідність, уривчастість і хаотичність знань цих людей про те, як влаштовано світ, цілком збіжні й навіть тотожні з уявленнями кінця темних часів. Що за всього огрому вседоступної інформації люди схильні до чудернацьких мисленнєвих побудов і нелогічних висновків, не розуміють причинно-наслідкових зв'язків і вперто тримаються за стереотипи та нав'язані невідомо ким і чим уявлення. Що маніпулювати ними сьогодні так само легко, а переконати в чомусь так само важко, як важко було втовкмачити старому Менокіо елементарні основи католицького катехизму – бодай для того, аби той уникнув своєї трагічної долі. Що століття просвітництва прокотилися транзитом і залишили сьогоднішнього "мельника" знову наодинці з самим собою – розгубленого, розшарпаного, маніпульованого і зневіреного перед безоднями завтрашнього дня, сам-на-сам зі страхами, комплексами та фобіями.
От тільки проблема в тому, що мельникові Ґінзбурґа понад усе йшлося про те, що він – "людина не без розуміння", що він сам хотів докопатися до суті, що власну фантазію цінував вище за будь-які приписи і канони, а "мельник" у сучасному виданні собі більше не належить: "Я ще не знаю, хто, але хтось помер. Там".
20.07.2020