У нашого тата була цікава потреба. Йому належала велика шуфляда у ще більшому бюрку у лапідарному стилі переходу від арт-деко до функціоналізму, яка закривалася на ключ. У цілому домі це був єдиний замок, окрім вхідних і бальконових дверей, яким користувалися. Сотні інших ключів від дверей, шаф і шафок, креденсів і комодів, шуфляд, куфрів і куферків, валізок і течок, годинників і касеток, навіть від фортепіяна лежали у тій єдиній на цілий дім закритій шухляді. Вважалося, що там захована якась найбільша домашня таємниця. Ми з братом ніколи не мали можливості переглядати вміст татової шухляди. Час від часу тато відкривав шуфляду так, що ми не розуміли, звідки з'являється ключ. Іноді він звідти щось брав, або туди ставив. Іноді висував її на довше і сидів перед нею на кріслі, щось там перекладаючи. Для таких випадків всередині шуфляди була особлива попільничка, яка ніколи не використовувалася у інших місцях.
А тим часом у нас днями жила сусідка, якщо пояснювати по-радянськи. Ще коли весь цей будинок був приватним, вона працювала домашньою помічницею. Крім багатьох інших штучок, у неї був ще й такий прикол, що вона мусила знати, де що у квартирі є. Часом ми з братом бавилися на наніц зачовганому і зіпраному кольоровому ліжнику, постеленому на підлозі. Один час у нас були дивовижні, бо тепер майже забуті, а тоді неймовірно дорогоцінні маленькі дерев'яні фігурки звірів. (Потім я необачно взяв їх із собою на занедбаний солярій на даху будинку, розставив звірят у щільну кавалерійську лаву, а один дядечко, з яким тато любив попити ще перед тим, як той – перший серед знайомих, у часи масового інфарктного психозу – дістав справжній інфаркт і перестав випивати, незграбно рушився і одним махом зніс цілу інсталяцію кудись у недосяжні глибини вулиці.) Ми розкладали зі звірів добре спланований зоопарк, такий, про який мріяв Джеральд Дарел. Бракувало огорожі. Не для того, щоби не втекли звірі, а щоби обмежити доступ на їхню територію. І тут спрацьовував її фокус-покус. Вона знімала капці – вона була старенька і карлувата – вилазила на крісло, з нього на бюрко, тоді натягалася до верху книжкової шафи, вміщала дрібну вузлувату кисть за ряд золочених томів лексикону і знаходила там ключ. Так само спритно злазила вниз. Відкривала єдиний чинний замок у цілому домі. Висувала шуфляду на зовсім не багато. Витягала звідти згорток радянського еластичного джгута (тато в молодості був фанатом спеціальної гімнастики з таким розтяганням, поруч зі згортком лежало кілька пожовтілих складених in quarto карток паперу для листів, розмальованих – синім чорнилом, немов рисунки постмодерністського тату – силуетами атлета, який виконує цілу послідовність вправ із цим причандаллям. Раз-два – і загорода була готова. Її вистачало і на то, щоб всілякими вигинами відділити одні види тварин від інших. Після забави вона докладно скручувала джгут і все повертала на свої місця. Тато ніколи не зауважив жодного порушення цілості його парадизу. Думаю, що у цьому всьому йому – у кого кілька разів все забирали, починаючи з раннього дитинства – якраз і йшлося про можливість мати відокремлений і убезпечений малесенький світ. Сусідці йшлося про всепроникність. Мені потім довго йшлося про дорослішання, яке чомусь предметно виражалося у подоланні таємничості татової шуфляди.
І так зі всіма. Найцікавішими із зовнішнього боку і найсуттєвішими з внутрішнього є ті маленькі смішні і драматичні ненормальності, фанаберії, які дають змогу витримати навалу життя. Ці непотребні особливості (це про інше, але згадав, що у татовій шуфляді, яку я перейняв у спадок і багато років поповнював всілякими артефактами, які мені здавалися доречними до його задуму, не виявилося ні нічого таємничого, ні нічого придатного до чогось іншого, окрім добирання, закривання у шуфляді і кількаразового перегляду з дітьми різного віку, що свідчить про щораз більшу лібералізацію батьківсько-синівських стосунків) роблять видатними навіть таких людей, які не залишають після себе ніякого виразного сліду. В кожному разі вони є тим незаперечним, що хоч якось надається до спогадів, оповіді і переповідання. Передовсім вони є загустілим виявом того, на що була здатна якась людина. Як її вроджені комбінації особливостей, затавровані головними враженнями, зуміли заграти власну музичку завдяки уважності автора до того, що він має з подарованого.
Наприклад. Я так і не постарав, щоби у найменшої дитини було спеціальне кріселко. Тож він уже два роки співіснує зі столом, стоячи на нормальному кріслі на колінах. Як ця ненормальна особливість переплавиться у його подальше життя?
04.06.2020