Максиміліан Максаков із Чернівців

Про Максиміліана Максакова і про життя в Україні – в інтерв’ю із оперною зіркою Марією Максаковою.

Із Марією Максаковою ми розмовляли під час її цьогорічного концерту у Чернівцях, де вона виступила в одній програмі з молодими талантами Буковини. Юних музикантів і співаків підтримує фонд Максакової. Але це не перший візит зірки на Буковину. Відома оперна співачка каже, що відчуває особливий зв’язок із Буковиною.

До цього колишня солістка Маріїнського театру, яка вже чотири роки живе в Україні Марія Максакова, спеціально приїжджала до Чернівців, аби детальніше вивчити біографію Максиміліана Максакова. Вона називає його своїм дідусем, хоча кровного зв’язку з ним не має. Але саме Максиміліан Максаков із Чернівців створив оперну співачку Марію Максакову – бабусю сучасної співачки Марії Максакової. І саме його прізвище носить і вона. Марія привезла до Чернівців чимало матеріалів про Максакова   із московського музею і розповіла, як  готується книжка про нього.

Уперше про Максиміліана Максакова заговорили кілька років тому у Чернівецькій муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського. У проекті «Вечірні зустрічі у муніципальній» письменниця Тамара Севернюк і директорка бібліотеки Леся Щербанюк розповідають про видатних діячів культури – вихідців із Чернівців. Одну із програм присвятили Максиміліану Максакову – оперному співакові, якого називають австрійським та російським баритоном, режисером і педагогом.

Максиміліан Карлович Максаков (справжні ім'я та прізвище — Макс Шварц), народився у Чернівцях   1869 року за часів Австро-Угорщини, в єврейській сім’ї.  Помер у Москві у 1936 році. Володів потужним і виразним голосом красивого м'якого тембру широкого діапазону. З десяти років брав участь у виставах Будапештської оперети, яка гастролювала в Чернівцях. Він виконував ролі дівчаток, а пізніше — жіночі ролі (до 16 років співак мав голос колоратурного сопрано). З 16 років жив у Петербурзі, там вперше вийшов на сцену. Потім брав уроки співу в Мілані

Повернувшись до Російської імперії, Макс Шварц працював у Тбілісі, Баку, багато гастролював, об’їздив чимало міст. У 1925-1927 роках Максиміліан Максаков викладав у Ленінграді, а потім у Москві (до 1930 року - в ГІТІСі). Працював керівником театру у Астрахані, де зустрів свою майбутню дружину Марію Максакову – оперну співачку, народну артистку СРСР, солістку Большого театру. Максиміліан та Марія Максакови довго жили в московських комуналках, і лише в 1935 році подружжя отримали окрему квартиру. А вже через рік Максакова не стало.

— Маріє, співак із Чернівців Максиміліан Максаков – не рідний ваш дідусь. Але він – чоловік вашої бабусі, відомої оперної співачки, теж Марії Максакової. Яку роль він зіграв у вашій родині, як ви до нього всі ставилися?

— Бабуся ж приховала справжнього батька моєї мами, відомої акторки Людмили Максакової. Мені складно коментувати її рішення, є кілька версій. І одна з них, яку підтримувала Майя Плісецька, з якою ми дуже товаришували. Вона сказала, що отримала серйозні докази, що маминим татом був Олександр Волков, баритон із Большого театра, який емігрував в Америку під час Другої Світової війни. І якби  бабуся  визнала його батьком моєї мами, то вона би накликала на маму тінь доньки зрадника країни. І її поведінка була цілком зрозумілою. Те, що вона назвала її по-батькові Василівною, це швидше версія, яка подавалася більше для людей навколо. У бабусі  був досить близький друг Василь Новіков, який був замом Абакумова у СМЕРШі, головному управлінні  контррозвідки. Він дуже дружив з бабусею, мама його пам’ятає, коли вона була маленькою, він приходив весь в орденах і медалях. А якось  після концерту до мене підійшла подруга справжньої доньки Новікова і запросила до себе додому. У неї була версія, що мама – таки донька Новікова. А була ще третя версія, що батько моєї мами -  поет-футурист  Василь Камінський. Мама знайшла з ним листування бабусі, де вона доволі детально описувала, як росте Людочка. Бабуся так і не розповіла мамі правду. Тому єдиним бабусиним законним чоловіком, родоначальником нашої династії і головним чоловіком в оточенні був Максиміліан Максаков, який народився у Чернівцях як Макс Шварц. Тільки його портрети я з дитинства пам’ятаю, всюди вони висіли, як бабуся їх розвісила, так вони висять досі. Тому бабусиним чоловіком у моєму розумінні і автором її вокальною школи, на якій я росла, є Максаков. Зрештою, ношу його прізвище, хоча  кровного зв’язку у нас не було. У Максакова взагалі дітей не було, навіть з першою дружиною Ксенією Йорданською.

— Пишуть, що Максаков був не виского зросту…

— Так. Знаєте, для сцени це помітний недолік. Але в нього була така енергетика, що йому стало затісно у Чернівцях. І він подався до  Російської  імперії. Коли прийшла радянська влада, він, певно, сподівався, що все це скоро минеться і не покидав Росії.  Можливо, він про це і шкодував. А у моїй бабусі Марії Максаковій він бачив продовження самого себе.

— Виходить, що Максаков зробив з вашої бабусі зірку?..

— Так! Він її зліпив, він був старший від бабусі на 30 років. Коли Максаков приїхав до Астрахані, це рівноцінно тому, якби зараз туди приїхав Спілберг, всі міряли до Максакова потрапити. Він сказав бабусі  при першому знайомстві, що голос у неї хороший, але співати взагалі не вміє. І вона розчарувалася від цього.  Але потім Максаков став із нею займатися, тоді була ще жива його дружина Ксенія Йорданська, яка згодом померла від  холери. І за легендою, начебто сама йому сказала, що хороша дівчина Маруся, мовляв,  женись із нею, тобі одному буде важко. І він запропонував Марусі, але різниця у віці була величезною, тому з-під вінця Маруся втекла. Її потім ще розшукували. День шукали. Але потім вона все-таки вийшла за нього заміж і жодного дня не пошкодувала. Максаков створив із неї зірку, бо вже через два роки Марія дебютувала у Большому театрі в партії Амнеріс в опері Верді «Аїда». Марії дали дебют у Большому завдяки Максакову. Бабуся сама зізнавалася, що вона не вміла володіти своїм голосом. Але після занять з Максиміліаном Карловичем вона стала зовсім іншою артисткою.

Марія, дружина Максиміліана Максакова

— Маріє, Ви знали про Чернівці з дитинства?

— Звісно. Правда, я не дуже розуміла, що це за країна така Буковина, бо  Буковину я завжди уявляла як окрему державу в Союзі.  Слово «Чернівці» завжди звучало у нашій родині. Я ще навіть запитувала: то де  народився дідусь на Буковині чи в Чернівцях? Я  не могла зрозуміти, що це одне і те ж.  Вважаю Максакова своїм дідусем.

— Де ви зараз найбільше працюєте? У Києві?

—  Я би не сказала, що я зараз намагаюся мати роботу у тільки  Києві. Тим більше, я підписала контракт з американським менеджментом і постійно їжджу до Нью-Йорка, уже дебютувала на сцені Карнеггі-гол.  Я люблю творчість, яка  без натуги, і працюю там, де мені подобається. Дуже люблю Харківський оперний театр, багато там  співаю, кілька разів виступала на сцені Київської опери. А хочу —  співаю у Чернівецькій філармонії, бо звідси мій дідусь, і  я хочу віддати данину пам’яті. Хочу,  щоб у нас цього року вийшла книжка про нього, ми над нею посилено працюємо.  Я привезла до Чернівців  2 тисячі сторінок архівів  із московського театрального музею ім. Бахрушина. Це все, що стосується творчості Максиміліана Максакова, мені як спадкоємиці віддали добротні копії. Книжка певною мірою буде завершенням довгої біографії: як Максаков поїхав із Чернівців і як  в силу різних перепитій я вернулася сюди. Це навіть цікавіше, ніж біологічний зв’язок.

— Маріє, до вас завжди була велика увага з боку чоловіків. Бути об’єктом захоплень і бути щасливою – одне і те ж?

—  Розумієте, для багатьох жінок бути вибраною певним чоловіком – це вже щастя. Мені треба любити самій, я не можу купатися у чужій лобові  і при цьому відчувати щастя. Якщо  я не захоплююся чоловіком, я не можу бути з ним поруч.

— Ви зізнавалися, що кохали тільки Дениса Вороненкова, який був вашим чоловіком і кого вбили у Києві…

—Дениса я дуже любила, аж занадто,  так любити не можна. 

— Усі дивувалися, як ви після його смерті знайшли сили жити, працювати і все тримати у собі?

— Це навіть важко згадувати. Річ у тому, що мені вибору ніхто не залишив, постійне цькування через те, що я  відмовилася повертатися до Москви. Мене змусили відкрити у  собі  резерви, про які я навіть сама не підозрювала. Мені довелося стати кращою, співати краще. Я повинна  була робити щось таке, щоб викликати сильну емоцію, щоб вистояти. У мене маленька дитина на руках, я думала у першу чергу, де Вані буде добре.  І в цьому плані для нього я вважаю Україну безальтернативною. Тому що він дійсно дитина нашого великого кохання з Денисом. І я бачу, як люди до Вані ставляться. Ось розповідаю це і вже плачу….   . Знаєте, що найцікавіше.  Максимілан Максаков  спочатку грав на скрипці, а потім почав мріяти про сцену. І коли Будапештська опера  приїхала до Чернівців, він гастролював з нею. Потім у 10-літньому віці поїхав з батьківського дому,  у 16-ть повернувся. У мене двоє старших дітей грають на музичних інструментах, і я дуже хотіла, щоб Ваня став скрипалем. Я його показала педагогу-скрипалю, він схвалив намір. І ми  саме у Чернівцях купили Вані маленьку  скрипочку.

— А тепер підтримуєте стосунки із родичами, які живуть у Росії?

— Із родичами майже не спілкуюся.  Я зі спокійною  душею переїхала в Україну,  не голосувала за анексію Криму, ніде і ніколи  не висловлювалася на підтримку того, що вони витворяють у зовнішній політиці. Мені друзі розповідали, що передивилися всі мої ефіри,  і ніде нічого не знайшли.  Я навіть не думала, що опинюся в Україні. Але я цьому рада, якщо не брати до уваги те, що трапилося з Денисом, то моє життя і творчість склалися в Україні дуже добре.  Я думала, що у мене в Росії багато друзів, а виявилося – одиниці.  Моїм родичам складно буде визнати, що я була права. Вони дуже голосно заявляли, що я така-сяка… Показують із себе світських людей, які наче поза політикою. А як можна бути громадянином  своєї країни і не брати участі в політиці своєї країни? Як можна не мати своєї думки? Моя мама з дуже вираженою дисидентською позицією, у неї вдома був Висоцький, вона  не була членом партії, навіть бабуся ніколи не була членом партії. І тут раптом якась така безликість. Я не засуджую маму, вона й так своє життя достойно прожила. Єдине, за ким сумую – це мої старші діти. Але вони скоро будуть вчитися у Європі і я бачитиму їх частіше.

 — Ви створили унікальний благодійний фонд. Яка його мета?

— Я цю ідею виношувала багато років, її в мене навіть намагалися вкрасти. Річ у тому, що  мій фонд є засновником великого інтернет-ресурсу, який можна назвати соціальною мережею музикантів: там є месенджер, форум. Але  головне завдання в рамках цього порталу — продюсувати найталановитіших дітей, яким ми прослуховуємо майже у всіх регіонах. Крім цього, у нас постійно йде онлайн-голосування, ми надаємо юридичну підтримку. Не можу сказати, що це легко і просто йде. В Україні вважають, що треба вмовляти якогось одного олігарха-товстосума і він кине талановитій дитині пачку грошей. Цей формат стосунків таланту і мецената нині процвітає в Україні. Мені хотілося, щоб було інакше. Я не вважаю, що одна людина має дати тисячу доларів, якщо кожен дасть по 50 гривен,  тоді талановита дитина на ці кошти буде відчувати себе зовсім по іншому. Хтось хоче поїхати на якийсь конкурс, хтось хоче купити якийсь інструмент. Тим більше, в українського народу є традиція складчини.

— Маріє, де ви бачите своє майбутнє? Хотілося би колись повернутися до Росії?

— Однозначно ні. Люди в Росії не те що дурні, вони не дурні, просто, поваливши  Радянський Союз,  вони (особливо покоління моєї мами) вважали, що й так зробили неможливе і що вже живуть у демократичному суспільстві. Та на відміну від українців, росіяни не готові були захищати свою демократію. Повалили монстра, але не встигли озирнутися, як виріс новий. Вони довго у це не хотіли вірити. Я не прив’язуюся до Києва. Може і в Чернівцях квартиру куплю.  Чернівці дуже подобаються, я розумію, що тут я взагалі не чужа. Саме у Чернівцях я розумію, що все логічно склалося. А щодо професійної кар’єри, я вважаю, що земля кругла. І справа не в тому, де більше платять, — робота має бути цікавою.

Розмовляла Наталія Фещук.

Фото: Наталія Фещук.