Зомбі у блакитному сяйві

ПРО ДІТЕЙ І СМАРТФОНИ

Взята з повсякденного життя сцена: я відводжу сина і його друга на дванадцяті уродини знайомого зі школи хлопчика. В обох неповнолітніх є смартфони. Мій син, який знає свою маму вже десь років одинадцять, свій нашпигований контролюючими його додатками телефон тримає в рюкзачку, щоб без зайвої потреби її не дратувати. Товариш же – назвім його Стасем – тримає свій перед носом. З телефону вилітають звуки, які ясно вказують, що триває вторгнення космітів, технологічно розвинених (чути стрілянину і лазери: піу, піу), але радше подібних на кіз (на задньому тлі звучить мекання, десь на зразок того, якби козел затягнувся з гелієвої кулі). Стась з розмаху тицяє пальцем в екран, а мій син, хоч і вдає, що козочужинців має десь, коситься на екран так, що ось-ось надірве собі очні яблука.

— Стасю, – кажу без особливої надії, – а може, ти з нами порозмовляв би трохи?

— Ну, власне, – каже мій син, ще той підлиза.

— Ну, та розмовляю ж, – відповідає Стась і продовжує тикати в скло айфона.

— Але ж він розмовляє, – каже мій син, чия лояльність нині дещо розхристана.

Залишок шляху ми проводимо, слухаючи несамовитих кіз з лазерметами. Філософ Поль Віріліо, чутливий до темних сторін технології, стверджував, що той, хто винайшов корабель, також винайшов морську катастрофу. Той, хто винайшов смартфон, мабуть, винайшов також вторгнення козячих тарілок і доведену до крайнощів маму, яка лиш з останніх сил стримується, щоб не висадити Стася в полі.

Але висаджу я цього конкретного Стася чи ні, Стась узагальнений, тобто приклеєний до телефону малюк, став неодмінним елементом соціального ландшафту – і його висадка вимагала би надто радикальні правові та культурні заходи. Витягуючи середнє з різних досліджень, можна з великою впевненістю сказати, що близько вісімдесяти відсотків першокласників мають смартфон, а решта користає з пристроїв батьків або опікунів; для підлітка п'ять годин в мобільній мережі – це норма, старші діти зазирають в телефон пересічно вісімдесят разів на день. Не є це, очевидно, суто нашою хворобою, точно так само функціонують американські, британські або чеські діти. "Огляніться навколо себе", – пише психолог узалежностей Ніколас Кардарас, автор "Glow Kids: How Screen Addiction Is Hijacking Our Kids and How to Break the Trance" ("Glow Kids [Діти «Блиску»]: Як залежність від екрану приваблює наших дітей і як з нею розлучитися"): "Загляньте в будь-який ресторан, де є сім'ї з дітьми; в будь-яке місце, де є діти і підлітки: в піцерію, на шкільний майданчик, в гостях у колег – що ви бачите? Зомбування дітей: схилені голови, скляні очі, освітлені блиском екранів обличчя. Як позбавлені душ і виразу обличчя люди у «Вторгненні викрадачів тіл» або зомбі в «Ходячих мерцях», одне за одним молоді люди піддаються цій цифровій чумі."

Сильні слова, влучне спостереження. Але наскільки моя власна істерика зазвичай здається мені найраціональнішою і найправильнішою, настільки чиясь – завше змушує мене зробити крок назад і подумати. Читаючи панічні слова Кардараса, я почала замислюватися: може, блакитне світіння на обличчі моєї дитини – не чума, а звичайне в наші дні нездужання? Може, перетворення світу неминуче викликає легкий переляк у емігрантів минулого (адже людина назавжди залишається емігрантом своїх юних років)? Чи злиття дітей і підлітків зі смартфонами і планшетами має нас направду хвилювати; чи я маю дозволити своєму синові звільнити свого внутрішнього Стася і не контролювати одержимо його зустрічі з Snapchat, YouTube і козочужинцями?

Нескінченна порнографія

У пошуках відповіді я натрапила на книгу психологині Жеан Твенге «iGen [ай-покоління]. Чому діти, що виростають в мережі, менш бунтівні, більш толерантні, менш щасливі – і зовсім не готові до дорослого життя – і що це означає для всіх нас». Твенге виявляється союзником моїх початкових інтуїцій – на тему мобільних технологій має радше погані новини. За її словами, занурюючи погляд в чорне дзеркало, молоді люди підписують зобов'язання, заповідаючи Кремнієвій долині найцінніше: своє щастя. Знаменита стаття в "The Atlantic", яка анонсувала книгу Твенге, мала знаменну назву «Чи смартфони знищили покоління?»

Твенге стверджує, що сама критика технологій ніколи не була її метою: вона просто хотіла вивчити поведінкові та психологічні тенденції покоління iGen, тобто дітей, народжених після першої половини 90-х років. Обсервуючи дані, що відображають зміни між поколіннями, вона з подивом зауважила, що приблизно в районі 2012 року графіки починають божеволіти: крива симптомів підліткової депресії скаче вгору, як і відсоток самогубств, а однозначно вниз спрямовані задоволеність життям і відчуття щастя. "Ні в одному з моїх аналізів цих поколінь – а деякі з них сягали аж до тридцяти років назад у минуле – я ніколи не бачила нічого подібного, – пише Твенге. – Спочатку я думала, що це випадкові скачки, які зникнуть через рік або два, – але цього не сталося." Протягом буквально кількох років американські діти і підлітки почали падати з психічного кліфу, як лемінги. Ця зміна настала надто пізно, щоб винуватити економічну рецесію; вона чітко не мала нічого спільного ні з соціальним класом, ні зі зміною демографії Америки: статистичний бідний афроамериканський хлопець з Бронкса мав подібне зростання суїцидальних думок, як і його статистична білява коліжанка, що виїжджає в Єль з родинного маєтку в штаті Мен. У цей період в соціальному ландшафті цих дітей відбулася тільки одна радикальна зміна: в їхнє життя міцно увійшов смартфон.

Разом зі смартфоном і планшетом діти отримали до рук ігри (колись доступні, в основному, в настільних версіях), Youtube, який замінив їм мас-медіа, і, перш за все, соціальні мережі та месенджери, які перенесли суспільне життя з-під стін школи, дворів, спортмайданчиків і вечірок в обмежений малим прямокутником віртуальний світ. І власне ця раптова заміна двору на телефон, за словами Твенге, є причиною найбільшої різниці між iGen та іншими поколіннями. Яка це різниця? Наші діти просто не знають, як дорослішати.

Бо як ми, старше покоління, виривалися в доросле життя? Через фізичну свободу – вилазка в бар, на вечірку, нічна витівка з друзями. Тим часом, як зазначає Твенге, зі зникненням двору зникають вчинки, завдяки яким досі смакувалася дорослість – бути з друзями, нариватися на проблеми, навіть секс. Ще десять років тому що старшою була молодь, то частіше вона традиційно шлялась; нинішні сімнадцятирічні дівчата виходять з дому рідше, ніж тринадцятирічні в 2009 році.

Інтуїтивно я цю тенденцію розумію, бо ж спостерігаю за друзями сина – більшість з них перестали дивитися одне одному в очі під час спілкування; для деяких з них вершиною співбуття є спільно глипати в один екран і спілкуватися коментарями типу "О, я тебе", "Але ти його зробив", "Напиши LOL" і "Заміни калаша на шотґана". Яка реальна додана вартість фізичної зустрічі в цій ситуації? Хлопчаки (я говорю про стать суто тут статистично, не перебільшуючи генезу відмінностей), мабуть, завше воліли опосередкований контакт, хоча б через спорт або іншу активність, але зміна і так є драстичною. Якщо досліджувані Твенге тенденції збережуться, то, будучи старшокласниками, ці хлопці будуть мати в реальному житті статистично менше досвіду, ніж моє покоління, не будуть повертатися після поночі, не будуть цілуватися за школою. І попри те, що це має і свої файні сторони (дитина проводить час в кімнаті замість того, щоб одурманюватися, граючи футбол біля швидкісної траси, по якій снують чорні волги, заповнені ґвалтівниками, – реальна історія), але ж власне ці дурні ігри в дорослість, силкування з непередбачуваною реальністю, перемоги над батьківською владою і реальна дружба завше найефективніше забезпечували дітям і підліткам відчуття сенсу життя.

"І якщо підлітки менше працюють, швидше роблять домашнє завдання, рідше виходять і менше п'ють, то чим вони взагалі займаються? – запитує Твенге. – Для покоління під назвою iGen відповідь проста: вистарчає подивитися на смартфони, які вони тримають в руках." Питання "де Стась?" змінилося на "у чому є Стась?"– а Стась може бути в YouTube, в Snapchat, в TikTok. Саме на цих платформах, говорить Твенге, народжується депресія.

"Зачекайте, зачекайте, – вигукне уважний читач, – адже кореляції недостатньо! Вам ще треба довести, що психічні проблеми дітей виникають через використання смартфонів, а не тільки їх супроводжують!". Правильно. Але є серйозні докази, які доводять, що тут все-таки відбувається причинно-наслідковий зв'язок. Перший з них базується на здоровому глузді: якщо ми звідкись знаємо (а ми таки знаємо), що існують активності, які покращують настрій і якість життя, – спорт, зустрічі з друзями, буття в родинному колі, контакт з природою, релігійні обряди – і також знаємо, що саме ці заняття витісняються світом онлайну, то ми можемо ствердити принаймні те, що мобільна технологія сепарує дітей від того, що нормально давало їм задоволення. Але ми знаємо ще більше: активності, в яку молодь ангажується онлайн, не тільки блокує здорове функціонування, але вона сама собою створює погане збудження. Все більше досліджень доводить, що використання соціальних мереж викликає чітко помітне зниження задоволеності життям – наприклад, Мортона Tромголта (стаття The Facebook Experiment: Quitting Facebook Leads to Higher Levels of Well-Being – Фейсбуковий експеримент: вихід з фейсбуку поліпшує самопочуття з журналу "Cyberpsychology, Behavior, and Social Networking"), який дослідив більше як тисячу осіб і виявив, що навіть тиждень відпочинку від фейсбуку помітно покращує настрій і посилює відчуття щастя.

Для палеолітичного мозку homo sapiens, вперто несучасного, суттєвим тут є, мабуть, характерна для онлайн-життя відсутність чуттєвої вкоріненості в реальному світі і в "племені" з плоті і крові. В глобальному ж інтернеті "плем'я" розширюється до нескінченності, плутаючи наші соціальні сценарії; а щоб було ще важче, мобільність інтернету нас не відпускає ні на мить – неможливо втекти від своїх переслідувачів зі школи додому, навіть в затишку свого помешкання неможливо не отримати повідомлення на WhatsApp; неможливо не глянути, що ж такого наша Немезіс запостила в Instagram. Ситуацію, коли всі можуть говорити за спиною всім в будь-який час дня і ночі, супроводжує постійна невизначеність – колись фальшиві подруги шепотілися в кутку класу, де жертва могли їх бачити і завдяки цьому розуміти структуру власного виключення; тепер постійно шепочуться в віртуальному світі. Цей безперервний фоновий шум відбувається безтілесно. Твенге пише: "Якщо ви не з iGen, згадайте шкільні роки. Які ваші найінтенсивніші спогади? Може, це вечірка після випускного, перший поцілунок; той день, коли ви вляпалися в тарапати в торгівельному центрі. Найімовірніше, це щось сталося за відсутності батьків (...). А що будуть пам'ятати вони? Цей смішний чат з приятелем? Найкраще селфі? Мем, який отримав багато лайків?".

Кореляція між експлуатацією соціальних мереж і зниженням настрою виразніша у дівчат. Частково це пов'язано з тим, що в той час, коли хлопці en masse більше споживають мобільні ігри, смартфони дівчат служать для лайкання, запощування знимочок і кіберсталкінгу (наприклад, переглядання профілів цікавих їм людей). Однак хлопцям легше жити і у світі Snapchat і Facebook, і ми можемо тільки здогадуватися чому – і певне припущення подає Ненсі Джо Сейлс, журналістка і авторка прекрасної репортерської книги American Girls: Social Media and the Secret Lives of Teenagers (Американські дівчата: соціальні мережі і секретне життя підлітків).

Сейлс нагадує про щось, що я знала, але витіснила, а саме про те, що соціальні мережі, як ми їх знаємо нині, були натхненні сайтом "Hot or not", який служив для голосування, чи є певна дівчина hot (привабливою, гарною) чи ні. Саме цей сайт дав Марку Цукербергу ідею Facemash, який пізніше став Facebook. "Велика частина культури соцмереж, – пише Сейлс , – у певному сенсі є постійною еманацією "hot or not": її вісь – це лайки і антилайки людей і речей, а найчастіше – фізичної привабливості жінок і дівчат".

З телефоном в руці кожен сьогодні є цілодобовим куратором своєї персони в соцмережах, але для дівчат це значно складніше, бо неминуче пов'язано з об'єктивацією і сексуалізацією. Сейлс, яка вирушила до підлітків вивчати їхні звичаї, спочатку була вражена тим, що під солодкими фотками тринадцятирічних з'являлися від їхніх друзів коментарі типу "шльондра" або "класна дупа". Однак їх було настільки багато, що врешті-решт це почало здаватися їй цілком нормальним. Як і той факт, що тринадцятирічна дівчинка кілька годин працює над макіяжем для знимки в Instagram.

Як дізнаємося з книжки Сейлс, типова малолітня мешканка нету не дивиться освітніх каналів на Youtube, а робить собі фото зі скромно стисненими губами і глибоким декольте, після чого юзає телефон, чекаючи повідомлення про лайки; ввечері ж висилає зображення незрілих перс приятелю, який їй погрожує, що якщо не отримає оголеної знимки, то розкаже всім, що вона займалася з ним оральним сексом. Ось типовий день в житті власниці смартфона. День, який – якби мелодраматично це не звучало – може виявитися одним з останніх. Час від часу якась дівчинка суїцидує, бо хтось поширив по школі фото її майже оголеної або назвав її в мережі (як Джессіку Лені з Флориди, яка повісилася в 2012 році) "страшно потворною курвою". Анонімність або навіть просто відсутність контакту віч-на-віч з жертвою вивільняють в хлопців і дівчатах демонів, яких вони, як правило, досить ефективно вгамовують в реалі.

До слова: надзвичайно фруструючий і водночас захопливий факт, що скільки би ми не вправлялися, прагнучи до рівноправності, культура завше знайде канал, через який можна абстрагуватися від людськості дівчат і ставитися до них як до об'єктів.

Може здатися, що існує сильний контраст між тезою Твенге про повільне дозрівання та описаним Сейлс розсексуалізованим і вульгарним світом соцмереж. Однак це уявне протиріччя. Ані кількість спожитого контенту "тільки для дорослих", ані перегляд так званих патострімерів (які, як, наприклад, популярний польський Даніель Меджикал, б'є власну бабусю за пожертви глядачів), ані позування в провокаційній позі зовсім не конвертується на реальну дорослість. Іноді, навпаки, розрядивши бунтарський порив і відучивши від нормальних стосунків, дорослість стає ще недорозвиненішою. "Тридцятирічні підлітки... десятилітні діти, які на YouTube "бачили все"... Як це сталося? – запитує Кардарас в "Glow Kids", – як ми стали суспільством сексуалізованих дітей-дорослих і в той же час, як не парадоксально, тридцятирічних квазі-підлітків?".

У молодих хлопчиків це ж протиріччя часто має інший вираз: величезний порнографічний досвід при все меншій сексуальній активності. За різними дослідженнями, до першого порно хлопчики сідають десь у 8-12 років. Їхні переформатовані порнографією молоді, пластичні мізки вивчають сексуальне збудження в позиції спостерігача, і передчасний показ наповнених насильством і фетишем зображень призводять до того, що потім їм важко сприйняти нормальне сексуальне життя. І як тут бути по-справжньому дорослим? Як налагодити з дівчиною стосунки і лягти з нею, як людина з людиною, в ліжко?

Отож, все вказує на те, що коли я хочу, щоб мій син був щасливим, щоби бунтував, як справжній підліток, вмів зав'язувати соціальні зв'язки і вступав в здорові стосунки, я повинна обмежувати його залежність від смартфона. В принципі, знаючи все це, він сам повинен хотіти поставити собі обмеження – втім, описані Сейлс дівчата теж проявляють дивовижну в їхній ситуації обізнаність. "Соціальні мережі руйнують наше життя", – каже одна з них. Тому Сейлс запитує, чому вони просто не відкладуть смартфон. "Бо тоді ми взагалі не мали би життя".

Мій син міг би сказати мені так само. Години, визначені для інтернету, він використовує майже виключно для соціальної активності: спілкується у відеочаті з колежками і коліжанками, грає з друзями в ігри multiplayer. Соціальні контакти подібні на їдження: може донатси і хот-доги і не найздоровші, але це напевно краще, ніж померти від голоду.

Однак макдональдизація соціальних контактів – не єдина причина, чому дітям так важко відкласти телефон.

Ліфтом до неба

Легко викликати жах або навіть моральну паніку, розповідаючи про патострімінг, порно, секстінг або кіберзлочинність – драстичні (хоча і дуже поширені) явища, які супроводжують мобільні технології в руках дітей і підлітків. Легко обурюватися тим, що хлопці надсилають своїм подругам фотографії пенісів (так, це існуюча практика, відома як dic pics), важче зрозуміти, що насправді лежить в основі проблеми.

Пам'ятаєте, як ви були маленькими і стояли перед панеллю з пронумерованими кнопками, кожна з яких могла в одну мить засвітитися під вашим пальцем і привести весь ліфт в рух? Практично жодна дитина не може встояти перед наркотичною привабливістю ліфтових кнопок. Ліфт пропонує найчистіший, найабстрактніший вид дрібного задоволення, що випливає з досягнення миттєвого ефекту: ви натискаєте, загоряється світло, ліфт їде. Чому ми хочемо натискати кнопки в ліфті? Я відповім, як один відомий гімалаїст на питання, чому він піднімається на восьмитисячники: "тому що вони є". Вони є і це задоволення наполегливо пропонують.

А що, коли придумати такий ліфт з кнопками, натискання яких дає таке задоволення, що від нього неможливо втриматися? Якщо, коротше кажучи, схрестити ліфт і плівку з бульбашками? І щоб ця бульбашкова плівка стріляла різними звуками, щоб кожне натискання було ідеальним поєднанням знайомого задоволення і сюрпризу?

Американський психолог Джеймс Джером Ґібсон колись придумав поняття affordances, що нашою мовою перекладається однобоко як доступні або надані можливості. Воно визначає об'єкти, які дають нам якусь реальну, усвідомлену можливість діяти; за допомогою яких ми можемо укласти з оточенням якусь угоду. У цьому сенсі фонтан з водою дає можливість напитися, стежка – можливість пройтися лісом, кнопка запуску атомної боєголовки – це афорданс початку Третьої світової війни. Для гімалаїста Еверест це афорданс сходження; для мого ж сина ці всі кнопки, клавіші і натискання, які є на клавіатурній панелі, є афордансом пристрасного переміщення, дотику, натискання, підняття і пересування, який неможливо пропустити, який називаємо загальним терміном "втягнення".

Афорданси мають різну силу притягання, в залежності від їхнього індивідуального характеру і наших поточних потреб. Деякі з них неможливо іґнорувати. Помахайте людям перед носом можливістю задешево отримати задоволення, і вони включаються усмерть. Її ефект мусить бути дещо подібним на чіпси: так само їхній смак має приносити задоволення, але боронь Бог щоби занадто; едемські чіпси з'їдять моментально, не зауваживши їх, чіпси же з менш спектакулярним смаком можуть їсти годинами. Адам Альтер, професор школи бізнесу Нью-Йоркського університету, у своїй книзі Irresistible: the Rise of Addictive Technology and the Business of Keeping Us Hooked (Неперевершена: Зростання адиктивної технології, яка виявляється пасткою) описує, як мобільні ігри та соціальні інтернет-платформи конструюють свої простори; зразком тут є автомат азартних ігор типу однорукого бандита, в якому все – від приємного важеля до заохочувальних звуків, естетики і гіпнотичних нерегулярних систем дрібних призів аж до факту, що грати можна без кінця, – придумано так, щоб неможливо було від нього відірватись. Мозок гравця час від часу лоскоче невеликий викид дофаміну; то завдяки виграшу, то знов-таки завдяки приємній мелодії. "Однорукий бандит – кокаїн азарту. Це електронний морфін", – пише Альтер. Ґібсон сказав би, що така машина створює нетипово спокусливий афорданс, що викликає в свідомості таке ж сильне бажання, як вмираючому від спраги – струмок. Чому ми граємо в однорукого бандита? Бо він є.

За словами Альтера, більшість наших мобільних активностей ми проводимо на платформах, сконструйованих за зразком одноруких бандитів. В Facebook і Instagram маємо функцію нескінченної прокрутки – скільки би нових постів людина не побачила, за краєм екрана (трохи посунувши), завжди чекають наступні викиди дофаміну; кольорові картинки без кінця слизгають, приносячи задоволення, парадом перед нашими очима завдяки звичному переміщенню пальця. У нас також є система нерегулярних позитивних підкріплень у вигляді нових постів і лайків – давно відомо, що нагороди тільки тоді утримують нас в постійній напрузі, коли ми отримуємо їх досить часто, але не зовсім регулярно; задоволення мусить бути в правильній пропорції поєднане з несподіванкою. Одна справа – безпрецедентно використати людські соціальні інстинкти, інша – сконструювати неоминального вічно присутнього в кишені афорданса, бульбашкового ліфта, що на стероїдах несеться в небо, де просто не можеш не натискати кнопки, що світяться. Особливо, коли маєте років небагато і не до кінця розвинену кору головного мозку — бо в ній розміщена наша здатність до самоконтролю. Чому молодь хапається за телефон пересічно вісімдесят разів на день? Молодь завше матиме відповідь: бо Казік написав, бо не знаю, яка погода, бо перевіряю щось у Вікіпедії. Але правда в тому, що молодь постійно тягнеться до телефону з однієї причини: бо він є.

Дизайн мобільних ігор також посилається на успіх однорукого бандита. Той, хто потрапив, як колись я, в кролячу нору "Candy Crush Saga", гру, метою якої є, хм..., викласти цукерки в ряд, знає, що гра заворожує краще, ніж найкращий ліфт. Беннетт Фодді, автор ігор, що викладає їх проектування в NYU Game Center, пояснив Альтеру, що за успіхом Candy Crush стоять не стільки правила, а скільки соковитість (англ. juice), тобто цей елемент дизайну, який створює чуттєве, винагороджувальне тло. Барвисті цукерки падають з дзенькотом, що викликає задоволення; низький голос заохочує подальшу гру; мозок живиться дофаміном, що виділяється з кожним виграшем, пересічно що кілька секунд. Якби з тою самою метою треба би було без будь-яких додаткових ефектів ретельно пересувати геометричні фігури, ніхто би не сліпав ночами над iPad'ом. Якщо навіть Тетріс, проста в дизайні гра, могла нас тримати годинами при екрані самою лиш подразнюючою потребою укласти частини в ціле, то нічого дивного, що в Candy Crush пів світу вбивало ночі.

Але, як сказав Трістан Гарріс, "етик дизайну", який походить з Google і прославився критикою біґтек, це не зовсім твоя вина, якщо ти не можеш відкласти телефон; просто "...по той бік екрану є тисячі людей, роботою яких є зламати твою силу волі". Як би на це не дивитися, ми далі є тільки тваринами, що реагують на стимули; якщо хтось за допомогою аналізу біґдата зможе передбачити наші реакції і має бізнес-мотивацію для цього, то у нас немає вибору, ми будемо грати. Дитина з палеоліту і планшет з майбутнього – хто переможе в такому протистоянні? Знов Альтер: "Люди, які створюють і вдосконалюють технології, ігри та інтерактивні платформи, є дуже добрі в тому, чим вони займаються. Роблять тисячі тестів з мільйонами користувачів – з різними кольорами фону, шрифтами, звуками – щоб максимізувати взаємодію і змінімізувати фрустрацію. Їхня пропозиція еволюціонує в щось, від чого неможливо втриматися і від чого неможливо втекти. У 2004 році Facebook був крутим; у 2016 році він став наркотиком".

Коли я випитую групу знайомих мого сина про Brawl Stars, нинішню популярну серед підлітків мобільну гру, вони не можуть мені до кінця пояснити, в чому справа. Кажуть, що там якісь скриньки, які розвалюються і з яких випадають "paler kubs", завдяки яким маєш гідні бажані бонуси, розповідають про "skin" постаті, але їхня розповідь – як пояснення риб, які мусять розповідати знайомим горобцям про життя під водою. А, може, це просто така ж мутна і розхристана розповідь, якою би і ми послужилися, якби допитливий знайомий спробував з'ясувати, нащо, до лиха, ми тиснемо кнопки у ліфті. Там, де прості стимули відіграють головну роль, розповідь не може триматися купи.

Хоча не всі фахівці готові бачити в спряженні молоді з телефонами узалежнення per se (видаване Американською психіатричною асоціацією діагностичне керівництво DSM-5 не вирізняє такої хвороби), це не заважає і профанам, і експертам використовувати поточний термін "номофобія" (від no-mobile-phone-fobia) на визначення нервозності, в яку впадають молоді люди, раптово позбавлені телефону. Кишеньковий однорукий бандит становить собою – як у своєму соціальному, так і в ігровому виданні – машину, що розрегульовує нашу мозкову систему винагороди, постійно спонсоруючи нам невеликі ін'єкції дофаміну. Кардарас в "Glow Kids" посилається на думки різних людей, які знають на цій темі:

Ми дозволили цьому віртуальному наркотикові – доктор Пітер Вайбров, керівник неврології на UCLA, називає це "електронним кокаїном", доктор Ендрю Доана, який має диплом лікаря, докторську ступінь в області неврології і займається дослідженнями над узалежностями для військово-морського флоту США, – "цифровою фармакеєю" (від грецького слова, що означає препарат, наркотик), китайськими дослідниками – "електронним героїном" – пробратися до будинків і шкіл, де проживають наймолодші і найвразливіші, цілковито сліпі на всі негативні наслідки.

Захисники смартфонів в руках дітей часто посилаються на їхнє фантастичне використання. Ото дитина має під рукою цілий світ знань; ото може розвивати захоплення, ото їй завше можна зателефонувати, вона може залишатися на зв'язку з друзями та сім'єю. Це правда – але medium is always the message. Уявіть собі, хоча це звучить дивно, що новини про народження та знимки з відпустки ви дивитеся через ліфт – наприклад, натискаючи кнопки. Їхній зміст був би нерозривно пов'язаний зі стимулюючою структурою цього середовища; була би опосередкованою бездумністю, з якою ми тиснемо на кнопки. Ця бездумність, автоматичність, завжди відкрита на дотик наполеглива вседоступність афорданса пронизує весь світ, що плине зі смартфонів; вона відзначена перцептивною уніформізацією; вона стає плиткою і поверхневою, незалежно від того, чи юзер читає мем або повідомлення про народження дитини.

Отже, що дає дитині смартфон? Соціальне життя в XXI столітті, корисну батькам геолокацію, доступ до інформації. Але також депресію, кризу відносин, недорозвинену дорослість, бездумне сприйняття реальності, сексуалізацію, неспокійний сон; ожиріння. Є ще козячі косміти в машині і безконтактний Стась. І якщо вірити психологам узалежностей, таким як Кардарас, то раптове збільшення діагнозу ADHD (синдром порушення активності та уваги) і багатьох інших захворювань теж пов'язане з повсюдністю мобільних технологій.

Що мають з цим робити батьки?

Час вогню

Розмова про смартфони і планшети з іншими батьками – це вже ритуалізований танець зітхань в поєднанні з розведеними руками. На "Кася постійно сидить в телефоні" належить сумно відповісти: "Що зробиш? Такі часи". Коли чуєш: "Я в його віці грала в класики, а він нічого, тільки цей Minecraft", треба сказати: "Т-а-а-к, тепер діти є іншими" і процитувати автобіографічний фраґмент про дитинство, проведене на подвір'ї кварталу.

Це поєднання ностальгії та зречення лише напозір спрямоване проти цієї технології, насправді є хитрим психологічним трюком, який її утверджує. Ностальгія же за старими часами вписує освітлені екранами дітей в неминучий процес прогресу, тим самим розгрішуючи безпорадних опікунів, дозволяючи їм свої поразки в боротьбі за контроль цифрового життя дітей списати на карб історичного процесу, над яким вони вже не мають жодного контролю. Але теперішні діти не є надто інакшими від колишніх; iPhone з'явився тільки кілька років тому; прогрес не може бути таємничою силою, що пояснює і санкціонує абсолютно все. Тим часом, як говорив Віріліо в інтерв'ю "Vice", сьогодні "прогрес замінив Бога". Те, що прогресивно, є за визначенням добре або, принаймні, неминуче. "А технології треба цінувати так само, як мистецтво, – заявляє Віріліо, закликаючи до критичнішого погляду на винаходи сучасності. – Ми б не сказали шанувальнику мистецтва, що він не може віддати перевагу абстракціонізму, а мусить захоплюватися експресіонізмом. Любити – означає вибирати. Тим часом, нині любов [до всякої нової технології] стала обов'язком. Прогрес має всі дефекти тоталітаризму".

Незважаючи на протести, Virilia argument ad Gutenbergum, тобто такий, в якому висміюється страх перед прогресом, нагадуючи безпідставний страх, що акомпанує різним важливим винаходам в історії людства, чується незле. Прекрасною ілюстрацією є текст Рейчел Кляйн з сатиричного розділу "New Yorker" Limiting Your Child's Fire Time: A Guide for Concerned Paleolithic Parents (Обмеження дитячого часу з вогнем: керівництво для батьків палеоліту):

Згідно з останніми рисунками в печерах, діти нині використовують вогонь частіше, ніж будь-коли. Нічого дивного: вогонь має безліч застосувань, таких як приготування м'яса, опалення будинку або відлякування диких тварин вночі. Ми, дорослі homo erectus, із збільшеними мізками та досвідом, винесеним з довогняної епохи, потрафимо використовувати його помірковано. Але наші діти – а частина з них ніколи не жила в ті часи, коли не просто було годинами терти два камінчики над купою сухої трави, щоб іноді отримати іскру, яка з допомогою марудного дмухання може розростися в полум'я, – можуть мати труднощі з поміркованістю стосовно вогню.

Далі Клейн, наслідуючи стиль газетних порад, радить, як змусити дітей замість витріщатися на полум'я робити знаряддя з кісток і вчитися полювати на мамонтів ("встановіть конкретні години, коли дитина може дивитися на вогонь, і дотримуйтесь їх"). Бо чи не раз в історії ми мали такі лудистські і безпідставні побоювання, що якийсь винахід деморалізує молодь і заплямить наші душі? Хіба друк теж не був спочатку проголошений інструментом антихриста, при тому, що тепер заглянути до Гаррі Поттера ми наших дітей просимо? Оскільки – як стверджується – багато з цих страхів виявилися марними, можна припустити, що і страх зрощення дитини зі смартфоном буде через деякий час таким же смішним, як страхи у палеолітичних батьків.

Хоча сам текст Кляйна мене смішить, ніщо не дратує мене більше, ніж така балаканина. Історія, так, любить повторюватися, але тоді, коли хоче; ми ніколи не знаємо, чи саме так відбувається в цей час. Може, і дійсно, що друк безпідставно вселив страх в серця тодішніх консерваторів, але ж це прецінь не мусить означати, що і ми боїмося безпідставно. Стверджувати, що кожне завтра буде таким же, як вчора, – означає діяти приблизно так само, як той господар, який відучив коня їсти; він відучив би цілковито, бо п'ять днів кінь не їв, тільки на шостий день тварина здохла. Зрештою, з'являться такі речі, які роблять наше життя гіршим, і все вказує на те, що смартфон потрапляє в цю категорію.

Більше того, схвалення кожної технології a conto уявного прогресу позбавляє нас позиції ковалів власної долі. Якби ми вчасно спланували всю цю справу з автомобілями, а не напівсліпо схвалили їхню органічну експансію, то, може, тепер у нас би були кращі міста, не аж так розповнілі громадяни і старий-добрий клімат (кому він заважав?).

Джессі Вайнбергер, фахівець з мережевої безпеки, каже батькам взяти себе в руки і перестати шукати виправдання. У своїй книзі The Boogeyman Exists; and He's in Your Child's Back Pocket (Лихо існує і сидить в кишені вашої дитини) він пише: "Якщо ви задумуєтеся, чи готова ваша дитина до смартфону (... ), то ви ставите питання неправильно. Правильно буде: "Чи ВИ, як батьки, готові, щоб дитина мала такий пристрій?". Готовність вашої дитини повністю залежить від вашого бажання стати цифровим поліцейським". Вайнберг подає цілу низку порад про те, як контролювати використання смартфонів неповнолітніми. Наприклад: "Перевіряйте їхній телефон щотижня, але завше в різний час (...). Цей підхід має дві мети: 1) вчиш свою дитину, що ви непередбачувані, 2) у вас більше шансів помітити проблему, перш ніж вона ускладниться".

Для тих батьків, які стосовно телефону сповідують – з поваги до свободи дитини – філософію laissez faire, у Вайнберга є один меседж: ви глупі і наражаєте своїх незрілих дітей на небезпеку і залежність. Жодна, навіть наймудріша дитина не є настільки мудрою, щоб не наробити в мережі дурниць або не стати жертвою кіберпереслідування. А батьки, які уникають влазити в дитячий телефон, бо поважають дитячу власність? Я думаю, що Вайнбергер погодився би з одним батьком на форумі Reddit Parenting, який стверджував, що його дитина не отримує телефон яко предмет, а має привілей його використовувати. Сам телефон повинен належати батькові – для того, щоб той міг обмежувати екранний час і втручатися в смартфонну активність дитини.

Так що виходу немає – я піду шляхом творців всього цього пандемоніуму, Стіва Джобса і Білла Гейтса. Джобс у своїй лукавій ницості не дозволяв своїм дітям користуватися iPad'ом; Гейтс дав своїм телефони, тільки коли їм виповнилося чотирнадцять. Як колись повідомляла "New York Times", няням у Кремнієвій долині часто забороняють користуватися телефонами при дітях, а потомство технобатьків масово ходить у вальдорфські або монтессоріанські школи без цих технологій. Мабуть, той, хто добре розуміє потенціал мобільних технологій, охоче заразить ним людство, але своїх дітей обереже.

Дорогою на день народження Стась лише двічі переривав виснажливу боротьбу з космітами. Першого разу, коли подзвонила його мама, яка не була впевнена, що ми вже приїхали, бо в неї перестала працювати функція "знайти мій iPhone". Другого разу, коли друзі, які вже прибули, вислали повідомлення з питаннями, чому Стася і мого сина досі нема. Наша подорож тривала не більше як пів години – і навіть за ці пів години Стась ніде не міг сховатися.

Мені знову згадується Поль Віріліо: "Очі є всюди. Нема сліпих місць. Про що можемо мріяти, коли все видно? Будемо мріяти про сліпоту"