Земля, 25.03.1945
(Торговці релігією)
Московський червоний імперіялізм в 1917 році викинув на смітник «релігію — опіюм для народа», як непотрібну річ, що сковувала новітній розгін московської експансії на всесвіт і впершу чергу на католицько-протестантську Европу, морально роз'їдену заразою атеїзму в його бульварно-примітивній формі марксизму і лібералізму.
Ідейно, в середині країни і зовні, московська експансія під інтернаціональним і атеїстичним гаслами потерпіла поразку. Тому червона Москва спішно, «на ходу» перефарбувалась у синьо-червоно-білу «Великую Росію» і перешикувала всі її архівні атрибути, висунувши на чільне місце таку підпору, як урядова православна церква.
Багатьом цей факт видається безпрецендентним блюзнірством, на який, мов, здатні тільки большевики. Фактично це не так, бо в історії Московщини політична спекуляція релігією була і є історичною традицією, яка освячена віками й укладається в «моральні» норми московської православної церкви.
Традиційна торгівля релігією в інтересах московського імперіялізму стосується найбільше України.
Переяславська угода 1654 року України з Москвою була звичайною коньюнктурною політичною комбінацією двох держав. Правда — ця угода для України була політично програною, бо обмежувала її суверенітет, але, як всяка політична комбінація, вона при першій же сприятливій до того нагоді, була б розв'язана дипломатичним чи збройним чином. Це навіть й було зроблено після гетьмана Хмельницького гетьманом Виговським, який вступив у війну з Москвою для розірвання Переяславської угоди й під Конотопом погромив царське, військо.
Щоб приборкати Україну, Москва пішла на угоду з Польщею, спільно з нею поборола Україну й поділила її по Дніпру між королівською та царською короною, цебто статута, встановленого переяславською угодою, Москва не в силі була утримати.
Москва прекрасно розуміла, що статута 1654 року на Україні довго утримати не удасться. Тому вона всіляко намагалася поєднати собі Україну ідеологічно, обезброївши в той спосіб відпорну силу духа української нації.
В ті століття релігія в цілій Европі була синонімом нації, а на сході Европи поляк-католик і українець-православний було альфою й омеґою національної ідеї та національних взаємин обидвох народів.
Всі війни України з Польщею мали ідеологічним підложжям оборону віри (нації).
Цілими століттями перед 1654 роком українська та московська церкви — ще від часів князя Андрія Боголюбського існували як дві окремі православні церкви, канонічно ріжні й ієрархічно підлеглі східному патріярхові.
За півтисячу літ ці церкви набули настільки відмінних рис окромішности, що з поглядів Москви й москвинів українська церква та київський митрополичий стіл були «вертепом латинників і безбожних черкассов», а московська церква «столпом істінной-істовой вєри православной», як характеризує їх московська церковна історична і полемічна література.
Переяславську угоду й особливо Переяславську леґенду Москва ідеологічно базувала на «єдіной вєрє православной» і цим підривала ґрунт під самостійною політикою України проти Москви, але зразу ж після Переяславської угоди між українською та московською церквами виник канонічний конфлікт, як між двома відмінними церквами. Українська церква не визнала над собою зверхности московського патріярха. Цей церковний конфлікт тривав аж до церковної реформи на Московщині патріярха Никона, себто біля 40 літ після Переяславської угоди.
Українська церква на канонічній основі майже 40 років не визнавала московського патріярха, бо він був патріярхом іншої, а не «єдиної», як це облудно твердила Москва, церкви.
Москва розуміла, що конфлікт релігійно-економічний з українською церквою при найменшому заостренні сполучиться з конфліктом політичним, вив'яжеться в збройну боротьбу, яка й сліду не полишить від Переяславської угоди. Тоді Москва йде на те, що приймає канонічну уставу української церкви, вводить її на Московщині й цим створює канонічну бідність церкви. В цьому полягає зміст церковної реформи патріярха Никона. Ця «реформа» усунула канонічний обряд московської церкви, поставила на Московщині натомість канонічне право української церкви і тим досягла мети: обеззброїла українську церкву на канонічній основі супроти Москви. Частина українського духовенства того часу святкувала «перемогу» української церкви, та її високі достойники були найдіяльнішими помічниками патріярха Никона в проведенні «реформи».
Москвини сприйняли «реформу» Никона, як «приход страшного суду, кінець світу та загибель християнства», а патріярха Никона московський народ вважав і називав «антихристом». «Реформа» викликала величезні реліґійні розрухи, що не закінчились і понині.
Ці реліґійні розрухи московського народу проти «реформи» Никона московська історіографія називає «расколом». Цей термін є наскрізь фальшивим, облудним, бо ніякого «расколу» не було, а була всенародна боротьба москвинів і московського духовенства проти церковного канону, введеного Никоном на відміну існуючої московської церкви.
Термін «раскол» фальшивий тому, що в це слово вкладається поняття розділу, розриву чогось цілого на дві чи кілька частин, які взаємно ворогують і поборюють одну (як от колись католики і протестанти і т. п.). Нічого подібного в Московщині не було, бо жодин московин другого на ґрунті релігійних противенств і пальцем не зачепив. Було ж таке: москвини одностайно спротивилися новим церковним уставам Никона, які вводилися державою поліційним порядком під санкцією смертної кари для непокірних.
Велетенська релігійна боротьба москвинів зі своїм урядом (світським і духовим) проти нової віри обійшлася московському народові сотень тисяч замордованих мучеників віри «на плахє, дибє і под кнутом» ката й на вогнищах «самоспалювачів».
Ось чому «церковну реформу Никона» та «раскол» іменувати треба історично правдиво: «Введення нової віри в московщині за часів патріярха Никона та боротьба народу проти неї».
Таким чином церковна реформа патріярха Никона була далекосяглою політичною акцією, яка мала на меті закріпити здобутки Переяслав ської угоди 1654 року, базованої на «єдинствє вєри», чого в дійсності не було.
Введення українського канону церковного на Московщині створило зовнішній вигляд «єдности віри» та нейтралізувало в Україні такий вирішний чинник відрубности української національної ідеї, як релігія.
Наведений вище історичний аналіз суті «реформи» Никона яскраво підтверджується тим, що «реформа» Никона для українського народу та його духовенства пройшла непомітною, не викликала навіть найменшого відгомону. І це цілком зрозуміло, бо вона, ця «реформа» в канонічному статуті української церкви нічого не зачіпала.
Помилково-приписувану Леніну-Сталіну, славнозвісну формулу: «національна по формі, московська (чи то пак соціялістична) по змісту», Москва засвоїла давно: на Україні не зачепили національної церкви канонічно (по формі), але наповнили її потім, потихеньку, поволі московським духом.
Таким чином торгівля релігією є історичною традицією московських владарів-царів, патріярхів. Сталін у даному разі нічого оригінального не вигадав і нових шляхів не відкрив.
Ми повинні собі твердо засвоїти, що «православні служники Сталіна», де б вони і як високо не стояли, і за які б «канонічні» правила не чіплялись, є смертельними ворогами нашого народу, й їх доля також, як і доля катів НКВД.
На Україні матимуть місце і волю всі церкви, які служать добру народу й краю, а не правлять за аґентуру ворога.
[Земля, 25.03.1945]
25.03.1945