Релігійне небо

В астрономічному небі природна людина бачить релігійне небо. Це не є вислід філософічного міркування, але це така безпосередня, інстинктивна реакція людської вдачі. Небо, особливо нічне, зоряне небо — це для природної людини інший, таємничий світ. Тому, що Бога нема на землі, а природна людина не може пояснити собі світу без Бога, природній людині вповні послідовно накидується висновок, що божество мешкає на небі чи в небі. До тих природних людських понять про небо старовинна наука додала свої поняття, зроджені вже з філософічного міркування: що небесна куля (півкуля) утворена з космічного етеру; що небесна матерія вічна і незмінна — "п'ята есенція", якої на землі нема (на землі є тільки чотири есенції: вогонь, повітря, вода і земля); що є ціль небесних сфер (куль), які обертаються, а земля непорушно стоїть у їх середині.

І жило людство з небом над собою — оглядаючи щодня зовнішній бік релігійного неба. Небо було для людства змислово-наглячим виразом Божого лиця, Божого світу (дому), Божої слави, Божої тайни... І всі рахунки свого земського життя людство закінчувало позицією неба: Тут на землі так, а в небі інакше; земля піддана небу; живемо огорнені Божою тайною; ще не знаємо, що вона для нас має; і т. ін. І людське життя йшло нормально, бо людина була в згоді зі своїми інстинктовними реакціями на явище астрономічного неба. Не було тяжчого удару для (теїстичної) релігії, як зруйнування релігійного неба новочасною астрономією. Це відчуло людство вже зразу, коли по вченому світі стала курсувати геліоцентрична теорія Коперника. І людство мусіло звести вікову, гірку боротьбу проти тієї новости, аж призвичаїлось до неї. Ще й нині однобічно, а то й злобно коментують ту боротьбу, ніби це "мракобісся" (большевицька назва) боролося наукою, зі світлом науки. В дійсності людство тоді боролося за свої інстинкти, бо нова acтpoномічна теорія нарушувала їх, а люди ще не вміли порадити собі, як свої інстинкти засимілювати з новою теорією. Воно вже завсіди так, що люди, коли боряться за Бога чи за небо, то в першій мірі боряться за свою власну природу, яку вивертає все те, що вивертає Бога або небо. Фізика ствердила, що денне голубе небо — це тільки оптична омана; а астрономія відкрила, що зорі — це безчисленні горіючі сонця, які рухаються по безмежних просторах; що є і темні небесні маси; що матерія небесних тіл однородна зі земною матерією...

Пропало змислово-наглядне релігійне небо! А це для (тęїcтичної) релігії найбільша втрата. Природна людина подивиться на зоряне небо, і вже наглядно бачить лице Боже, Божий дім, Божу тайну — другий, Божий світ... А ми, виховані на науці, бачимо в небі жахливі вогні, жахливі простори, без кінця.

Атеїсти ликують: Ми дослідили небо, але не знайшли в ньому Божого престолу, ні ангелів, що ніби мають обертати небесні сфери... Це і є найсильніший атеїстичний арґумент. Доки небо не було наукою розкладене на механічні складники без кінця, доти атеїсти не могли так спокійно, самопевно дивитись на небо, як тепер. Все таки атеїсти й нині не можуть позбутися внутрішнього злому: вони відчувають, що людська природа в своїх глибинах не достосована до такого світу, як його бачуть атеїсти — до світу без неба, без релігійного неба. Без тієї позиції не можна звести життєвих рахунків до кінця, ні логічних, ні життєвих. Наведемо тільки один цитат: "Ми — без спасаючої релігії, без успокоюючої метафізики; ми почуваємо себе бездомними в безконечному всесвітньому просторі, опущені всіма зорями" (Graf Hermann Keyserling: Philosophie als Kunst. Darmstadt 1922, Стор. 10). Невже це правильне достосування внутрішньої людини до фактів, що їx відкрила нова астрономія? Невже це правильна їх інтерпретація?

Якби людина була недостосована до всесвіту, то вона ніколи й появитись не змогла б на землі! Зовсім марне осуджування старовинних атомістів, ніби життя й усе на світі з'являють:я завдяки випадковій грі в механічних рухах атомів. Увесь розвиток новочасних природничих наук основно суперечить тому поглядові старовинних фізиків.

*

XIX вік любувався в неґативних забобонах: зaперечувати все у світі, що не підходить під механістичне пояснення. Але XX вік, відколи й сама фізика заквестіонувала механістичне пояснення як загальну й абсолюнту засаду, зачинає виростати з неґативних забобонів — очевидно: на вершках науки, а не між большевиками, що з механізму зробили свою першу доґму. Появляються книжки вчених людей, які — хоч настроєні позитивістично — приходять до зрозуміння, що дотеперішня наука не відкрила нам ні справжнього світу, ні справжньої людини; що ні в світі, ні в людині наука ще не схопила того, що головне, що вирішне. Напр. таким автором є Alexis Сarrel (L'homme, cet іnсоnnu) він, солідною аналізою наглядно переконує читача, що дотеперішня наука розложила людину на такі фраґменти, з яких неможливо зліпити справжньої людини, тому її життя стало неможливе: що справжня людина має собі без кінця такого, що наука дотепер або легкодушно заперечувала, або і не добачувала. Той автор признає й людські чуда і ясновидження, і вкінці доходить до Бога. Людина, як її Garrel бачить, уже майже така сама, як її бачить христіянська релігія. Це вислід не випадку, але методи. Bсi теїстичні релігії виходять від досвідченого людського життя, і скрупулятно числяться з тим досвідом. Наука дотепер залюбки виходила від своїх тез, і підтягала життя-буття під свої апріорні концепції. А це засліплює. Відколи найновіша фізика, досліджуючи атоми, дійшла до революційних відкрить, від тоді в науковому світі наново стало оживлятись переконання, що природа куди субтельніше й дивніше збудована ніж люди заздалегідь уявляють собі. Тому всякий об'яв природи — і в світі і в людині — набрав великої ваги. Слово природи треба всюди респектувати, хочби воно було і неймовірне. Так наука повертає до методи, яка від віків питома всім тeїстичним релігіям.

*

Вернімось і ми до нашої теми. Коли сама людська природа так реаґує на астрономічне небо, що люди заразом бачуть у ньому і релігійне небо; коли без релігійного неба внутрішня людина стає зломана, бездомна у всесвіті, то це значить, що за пляном природи людина має жати "з небом над собою", а не без релігійного неба. Над цим нe можна махнути рукою! Адже ж і вітаміни так відкрито, що сама природа давала знати, що їй чогось бракує, хоч лікарі спершу ні поняття не мали про те, що це могло б бути.

Чи атеїстичний висновок з астрономічних відкрить правильний? Правильний він тільки доти, доки обмежується на голе ствердження: Астрономія не найшла Бога у всесвіті. Але як тільки атеїсти заключують з того: "отже Бога нема", то це gratis аsseritur (безпідставне твердження), як говорили схоластики. Ні фізика, ні хемія не можуть ствердити ні думки, ні волі, ні чуття, ні свідомости в людині — та невже з того слідує, що нема свідомости, думок, почуття? Щоб не знати, як далеко фізика могла слідити за подразненнями наших змислів, які в душі доводять до змін у нашій свідомості (до нових відчуттів і думок), то фізика завсіди мала б перед собою тільки матеріяльні зміни, а до душі ніколи не дійшла б, тому, що це інший світ, якого не можна схопити фізикальними засобами.

Уявім собі фізика й хеміка такими дрібненькими, як червоні тільця нашої крови, і нехай вони з кров'ю подорожують по нашому тілі ген до всіх клітин. І що ж вони знайдуть? Тільки безконечний, на їх розміри, матеріяльний організм, але душі, свідомости, думок, волі, почуттів вони ніде не знайдуть. Не знайдуть саме того, що в нас головне, що все тіло тримає вкупі, що оживляє його, що утворює наше внутрішнє життя, і з огляду на що стає зрозуміла вся будова нашого тіла. Отже ті два уявлені вчені найшли б у нас уповні аналогічний образ, який найшла астрономія у всесвіті. Вони відкрили б подрібне руштування людського організму, але загубили б людину! Так само й астрономія відкрила подрібне руштування всесвіту, як загубила Бога. Ми ніколи не бачимо на людському лиці чогось іншого, як тiльки матеріяльні зміни. Всетаки з тих змін відчитуємо, що діється в душі людини. Так і в астрономічному небі ми бачимо тільки матеріяльні уклади та зміни, але невже цей матеріяльний бік неба не може функціонувати як матеріяльний вираз духового Бога і його духового царства?

Астрономія своїми відкриттями ствердила тільки те, що Бог не є тілесний, що він може бути тільки духовий. А духове — це зовсім інший світ, хоч і виступає в тілесному світі. Наша душа і є в просторі (в тілі) і водночас є над простором, бо своєю свідомістю обіймає куди більші простори, ніж наш мозок, що є осідком нашої душі.

Подібно і Бог відноситься до матеріяльного всесвіту: він і є в просторі всесвіту і водночас є над простором усесвіту. До духа не можемо дійти зовнішніми змислами, до нього доходимо безпосередньо свідомістю.

Отже що в дійсності змінилося задля відкрить acтpoнoмiї? Впали тільки старовинні наукові пояснювання (концепції) астрономічного нeбa. Але релігійне небо не впало. Інстинктовна реакція людської вдачі на зоряне небо залишалась ненарушенa. Астрономічне небо — це "Боже лице", лице Божого царства, другого світу. Але якже — завдяки відкриттям астрономії — побільшився стиль Божого царства! До безконечности побільшився перед нами всесвіт, а вслід за тим і Бог, і його царство. Як наші предки співали ангельський різдв'яний гимн:

Слава во Вишніх Богу,

і на землі мир,

во чоловіцих благоволеніє,

так само і ми співaємo його з ненарушеною вірою, тільки що все стало для нас страшнійше, величавіше й дивніше.

[Краківські вісті, Різдво Христове 1944]