У ті найменші роки я й не здогадувалася, що можна долати відстані поїздами. Літаками. Автобусами. Сідати в транспорт й кудись їхати. Гадала, все можна подужати пішки, ногами. Пройти один горб, другий, третій. І вже на місці. Нехай це й займе цілий день, однак на вечір дістанемося ногами туди, куди вибралися ще зранку, з-за днини світлої.
Малою я зажила слави пофóстача – людини, що йде з кимось в дорогу заради самої дороги, абикуди, лиш би йти, сама напрошується, ‘би її взяли з собою.
Щойно я чула, що хтось збирається в дорогу, має намір рушати кудись від хати, моє серце сповнювалося радістю й трепетом, і певністю, що це може бути й моя дорога. Моя пригода.
І я вже готувалася, зношувала свій одяг в дорогу докупки. Відшуковувала своє найнадійніше взуття. Складала все в одному місці. Аби бути готовою – аби лиш піти, коли треба буде йти.
— А ти куда си так тутечькі збираєш? Думаєш, тебе хтос’ бере з собов? Шо тебе хтос óзме? Навіть и ни думай. Цего разу точно ни пидеш. Ніхто ни озме. Навіть си ни збирай.
Мене не страшили такі відлякування. Їх я чула не раз. Їх я чула щоразу – від сестри, від брата. Від усіх, хто цього разу не йшов, хто лишався удома.
Знеохотити мене було тяжко. Сама дорога, її чар, думка, що от-от я подамся в дорогу, буду йти ногами, перелазити через перелази, переходити потічки, йти лісом, толоками, виходити на галявини, спускатися й підніматися горбами, проходити полями, садибами, царинками й пастівниками, зустрічати незнайомих людей, усміхатись до них, вітатися з ними, були сильнішими від усіх перепон, відстрашувань не йти, лишатися вдома. Бо так буде ліпше. Так буде найкраще.
— Тобі буде кєшко, ти ни витримаєш, то далеко. Впадеш серед дороги. Ніхто тебе ни буде нести. Лишєйси дома. Ти ші замала до такої дороги.
Я йшла зі всіма і скрізь, куди йшлося ногами. Куди треба було йти пішки. На ближчі й найдальші полонини. На сусідні й далекі ґруні. Віддалені присілки. Май дальші села.
— Але то зо три години ходу без припочівку. Навіть води ни будемо ставати пити. Бо то ни буде де. Хіба лиш коло одного коритця. И то ни знати.
Я йшла, аби йти. ‘Би бути в дорозі. ‘Би йти з подорожнім, який йде від хати, бо знає, чого він іде. І йшов він вже не сам – ми йшли удвох. Обоє пускались в неблизьку дорогу.
— Такі си впросила. Най ‘ті добро буде. Збирайси та й йдемо, але махом. Бо дорога далека.
