Україно, де твої Фенії?

 

Моя ідея української державности не мала піддержки в нашій історії, я не міг допитати ся Феніїв України. Між тим студіюм соціялістичної літератури і горячі дебати в польських та російських (на політехніці було тоді багато студентів з Росії) соціял-демократичних кружках розвивали мій соціялістичний світогляд в напрямі марксизму і інтернаціоналізму. Інтернаціоналізм соціяльна демократія розуміла тоді так, що всякий націоналізм є реакцією, котра затуманює і заколисує народню масу та не позволяє їй думати про злуку всего пролєтаріату цілого світа в ціли поваленя капіталізму та переведеня, спільними силами, соціялізації. Наукові твори соціялдемократів, брошуркові та часописні популяризації соціялдемократичних теорій і живе слово старших та більше очитаних соціялдемократів зробили своє. Коли мене в 1888 році хто спитав: "що ти — Українець чи Поляк?", я надувавсь як вош на морозі і відповідав гордо: "я чоловік!"

 

Таким "чоловіком" я був не довго. Мене вигнали з університету і "чоловік" поїхав до Швайцарії. Там я пізнав ще ліпше соціялдемократичну літературу, але пізнав також соціялдемократів: швейцарських, австрійських, німецьких, польських і московських. Всі вони, як інтернаціонали, що єднають всіх пролєтарів всіх країв, були ворогами всякої національної думки, бо "всякий націоналізм є принятою буржуями спадщиною по феодалах, є перешкодою братерства працюючих клас та здержує зломанє капіталістичного ярма". Навіть саме уживанє української мови в літературі було реакцією і єресию проти соціялізму та проти культури: в очах польських інтернаціоналів тоді, коли сю мову хтось заводив в Галичині; в очах російських, хоч родом з України, коли говорилось про українську мову в російській Україні. "Для соціялізму — говорили — і взагалі для культури всего людства найліпше було би, як би на цілім світі була тілько одна мова і тілько одна держава. До сего ще прийде, але аж по побіді інтернаціоналізму. Колиж се тепер ще не можливе, то бодай не воскрешувати завмерлі нації і мови, не допускати до прибільшеня числа держав через розбитє істнуючих. Проти такого воскрешуваня, як проти буржуйного атентату на інтернаціональний комунізм, кождий соціялдемократ мусить бороти ся з силою і енерґією розпуки!"

 

Ненависть соціялдемократів всіх пануючих націй до всякого національно-визвольного стремліня нації поневоленої, витверезили мене. Я лишивсь соціялдемократом-марксистом, але став назад Українцем-державником. Під сим зглядом я перестав бути "чоловіком". Опісля я дістав ще розгрішенє від Кавтського, котрий в соціялдемократичний світ пустив був велику єресь, статю про новітні нації. З сеї статі виходило, що і соціялдемократ може стреміти до утвореня власної національної держави.

 

До краю я вернув соціялдемократом і одиноким між марксистами українським державником. Доказом відкиненє на першім зїзді радикальної партії всіх моїх внесень, щоби в сім напрямі вивінувати програму партії. Оскілько тямлю, здаєсь оден тілько школяр V-тої кляси ґімназіяльної, Юліян Бачинський, не висміяв мене. Мабуть вже тоді думав про свою Ukraina Irredenta. Зїзд відкинув навіть моє внесенє, щоби в програму партії вставити перший етап до осягненя державного ідеалу: поділ Галичини. Хоч мого колишнього блазенства "я не Українець, лиш чоловік" ніхто не повторяв, мусів певно кождий так думати, або, як інтернаціональний соціялдемократ, чи марксист бояв ся, що польські соціялдемократи, котрі дуже інтересувались новозаснованою партією, висміють їх за неконсеквенцію і за те, що міжнародні марксисти, добиваючись національної держави, розбивають єдність пролєтаріяту вceгo світа, підпирають тим феодально-буржуйну реакцію та опізнюють побіду соціялізму. Згодом утворилась в партії меншість, котра разом зі мною виступала як "національна ґрупа" радикальної партії і добивалась ревізії програми.

 

Я особисто, не маючи для успішної пропаґанди державного націоналізму "Феніїв України", загадав "брати" народну масу на кличі економічні, з якими вже й так виступав, без огляду на мою національну програму, лише на те, щоби поліпшити матеріяльний бит народної маси. Я гадав, що як народови покажемо, що потрібні йому економічні реформи і трівке поліпшенє матеріяльного биту скорше дадуть ся перевести у власній демократичній державі, то весь народ стане до бою за сю державу, щоби при її помочи здобути для себе матеріяльні користи, "обезпечити долю своїх дітей і внуків". Я гадав, і так гадали многі мої соціялістичні товариші, що як звяжемо до купи та замальґамуємо в одну нерозривну цілість економічні постуляти демократії з постулятом національно-державним, як докажемо хлопови, що з постепенним зростом нашої національної сили буде мати щораз більші матеріяльні користи; що з утворенєм демократичної держави української в хлопські руки буде мусіла перейти панська земля, то той хлоп, будь він ще темний, будь вже свідомий хрунь, в своїм власнім інтересі матеріяльнім, стане українським патріотом, в національній роботі все піде за провідниками нації і буде фанатичним борцем за вільну, зєдинену українську державу. Не знаючи психольоґії, ні політичної льогіки неусвідомленого національного хлопа, я і деякі мої товариші гадали, що направимо "похибку" Хмельницького та його наслідникiв. Ми вірили в то, що плели псевдодемократичні історики та необізнані з соціольоґією, з законами розвою людства демократичні політики-аґітатори. Ми вірили, що козача старшина програла справу української державности лише тому, бо не зробила річи, яка в 17 і 18 віках була неможлива і яка, хоч би була зроблена, до політичної мети таки була би не завела. Ми думали, так як і тепер думають псевдоісторики і наш загал, що козацтво програло державність тому, бо хапаючи меч щоби відтворити українську державу, не скасувало шляхотсько-панщинного ладу, та не завело соціяльної рівности, якої ще й нині нема ніде, ні навіть в большевицькій Росії.

 

З фанатизмом апостолів нової віри пірнули ми в народне море. Пішла аґітація кличами економічними звязаними тісно в одну орґанічну цілість з кличами національними. Ми голосили: "Здобудемо постепенно, одно по однім: дешеву сіль, дешеву нафту, ревізію ґрунтового катастру, заміну всіх нинішних податків на доходовий з вільним від податку мінімум істнованя, фінансову поміч при парцеляції двірських обшарів і прочая і прочая. Навпослід здобудемо викупно всеї великої посілости та її поділ між безземельний і малоземельний робучий люд. Але все те будете здобувати постепенно в міру, як: будете читати українські часописи, засновувати читальні, ходити на віча, до сойму і державної ради вибирати українських послів; як здобудете загальне голосованє, поділ Галичини і — українську державу".

 

Початкові успіхи були величаві. Пригадаю лише вибори до сойму в 1895 р. Тоді вийшли лише три независимі українські посли, але всі три — радикали!... Найбільшою сензацією і загадкою був вибір радикала Новаковського проти князя Сапіги (!) в темній-претемній Перемищині. Для мене, що брав участь в виборчій аґітації і бачив вражінє, яке на темній масі робили економічні кличі радикальної партії, сей вибір не був ніякою загадкою.

 

Загадкою було для мене се, що в дуже короткім часі Перемищина стала ще гіршою, ніж була перед нашою аґітацією. Передом і народ був там темний, але не хрунівський. По двох роках, чи може й скорше, був здебільшого свідомий, але хрунівський. Сей упадок національно-політичної моралі на заході Галичини став для мене тимбільшою загадкою, коли я прирівнав її до східної окраїни: Скалатщини, Збаражчини і Тернопільщини. Тут ми аґітували тими самими кличами, що на заході. Тут народ державсь добре, щораз ліпше. Довго я шукав за причиною і дійшов. На сході народ був, хоч не весь, то всеж таки велика його частина, підхований в ідейнім націоналізмі без примішки надії на матеріяльні користи. Економічні кличі ми причепили тут до ідейного націоналізму. На Заході було навпаки. Ми розрухували народ надією на матеріяльні користи, ставлячи як услівє їх здійснення національний патріотизм. В Перемищині національні кличі були прищіпкою постулятів економічних.

 

Які мусіли бути наслідки, коли не приходили матеріяльні користи національного патріотизму? Сіль не подешевіла, ревізії ґрунтового катастру не було, мінімум істнованя ще оподатковане, до викупу двірських обшарів ще далеко, дуже далеко. На все тe нема надії, хоч хлоп читає українські ґазети, в селі має читальню, на віча ходить, хоч... до сойму вибрав українського посла! Навпаки... Національний патріотизм приносить йому лише матеріяльні шкоди. Передовсім дідич підвисшив оплату за пасовиско, або й цілком вигнав з него хлопську худобу і не пускає хлопа до ліса по топливо. Каже, що дасть пасовиско і дрова аж тоді, коли читальня в селі буде розвязана, коли хлопи перестануть брати українську ґазету, коли при найблизших виборах послом з округа вийде Поляк. Патріотична громада не дістала на будову школи ні запомоги, ні навіть позички. По кождім елєментарнім нещастю всякі запомоги діставали тілько хруні. Патріотів відсилано до українського посла і т. д. і т. д.!

 

Що мав робити хлоп, котрого я учив: "Будь українським патріотом, бо з того будеш мати матеріяльну користь!"?

 

Передовсім той хлоп, котрий вийшовши з моєї школи, не мав з українського патріотизму ніякої матеріяльної користи, але, навпаки, матеріяльну шкоду, мусів, безусловно мусів погадати собі: "Ти сам, пане аґітатор, виправдаєш мене, коли я відстану від сего українства, яке не дає мені обіцяної тобою користи, лише противно, руйнує мене".

 

Хлоп приєднаний до української думки національної за матеріяльні користи має також право сказати: "Ти, пане український аґітатор, учив мене іти туди, звідки приходить матеріяльна користь. Як я відстану від українства, розібю читальню, замість української часописи возьму польську, як виберу хрунівську раду громадську, заведу в громаді польське урядованє і польську школу, як виберу послом Поляка, то мене не будуть руйнувати і я дістану: пасовиско, топливо, запомогу як мені град вибє мою працю, запомогу на будову школи. Так кінчив ся патріотизм куплений надією матеріяльних користий.*)

 

Я додумавсь до того, що куплений патріотизм веде неминучо до хрунівства і денаціоналізації; що нашу програму треба розчахнути на дві самостійні части: економічну і національно-політичну. Націоналізації землі добивати ся не як заплату за боротьбу за українську державу, лише тому, бо ми демократи і уважаємо за конечну передачу землі в руки працюючого люду. Української держави добивати ся не на те, щоби лекше було перевести націоналізацію, чи соціялізацію землі, лише на те, щоби нація правила собою сама, хоч би в сій національній державі було нам матеріяльно гірше, ніж в австрійськім краю під польською владою!

 

Але як і чим позискати матеріяльно знівечену і гноблену наpoдну масу для такої, від економічних домагань очищеної на ціональної програми? Як і чим удержати в патріотизмі хлопа битого: матеріяльно руйнованого за кождий прояв патріотизму? Як і чим підбадьорити його до геройства, щоби ішов на муки, на смерть за ту українську державу, хоч би в ній було матеріяльно гірше, ніж сей стан державно правний, в якім він тепеp жиє? Як і чим?!

 

Озирнувсь я позад себе: гризла совість і серце стискав жаль за такою сумою змарнованої енерґії і праці, за зруйнованим здоровлєм — без матеріяльних користий і на шкоду національної думки. Дивлюсь вперед себе — бере розпука, безнадійність. Мене морочило питанє: "як і чим?"

 

Тоді я нагадав собі мою довгу розмову з Осипом Марковом, видавцем і редактором москвофільського дневника, котрий тоді називавсь мабуть "Червоная Русь".**) Марков говорив тоді зі мною щиро. Він додумавсь був до того, що русофільство в Галичині вже стратило ґрунт під ногами і наміряв завести в своїм дневнику чисту українську мову. Не зробив сего мабуть тому, бо боявсь, щоби "пособія", які діставав в Росії, не обернено на заснованє нового русофільського дневника, та що він самими передплатниками не удержить ся. При каварнянім столику я розповідав йому, які успіхи мала радикальна аґітація в темних кутах нашого краю і який фатальний був звичайно по двох трох роках кінець. "Як би ми мали — кажу — до розпорядимости якусь популярну, не промовляючу до користолюбивости, лише до серця націоналістичну літературу, то розрухавши темний кут економічними кличами і зацікавивши народ до книжки, кинулиб в маси тоту літературу. Може се помогло би. Але такої літератури не маємо".

 

На се Марков: "Причина в тім, що ваше сторонництво (радикальне) і взагалі ціле українське молоде поколінє не знає і нехтує нашу історію. В вашій публичній роботі не послугуєте ся нашою бувальщиною. Через те там, куди пройшла ваша нога з вашою економічною програмою, з вашим націоналізмом заплаченим матеріяльними користями, довго довго не буде трава рости. Самі кажете, що в східних повітах не так зле. Знаєте чому? Бо там ваше економічне зерно паде на ниву національну. Там аґітуєте між народом, що сяк-так пізнав свою історію, полюбив героїв минувшини і разом з ними се, за що сі герої проливали кров, клали свої голови: руську державу. Ось чому народ в Тернопільщині, Скалатщині, Збаражчині, хоч пішов за вашими економічними кличами, високо держить прапор національної волі і не хрунить. Чи знаєте хто зробив се? Ми, староруська партія; найбільше наш Наумович. Ми виховували народ нашою історією. По Наумовичеви, що працював особисто в Скалатщині, прийшов до Тернополя Олександер Барвінський. Він також розпочав популяризувати історію. Тим, заки ще согрішив "нову еру", зробив дуже багато для національного освідомленя селянства і для скріпленя в народній масі національної думки — історією. Ідіть за нашим приміром; за приміром тернопільського Барвінського!"

 

"Колиж бо в нашій історії — відповідаю — нема нічого такого, що могло би розбудити любов до колишньої нашої державности та позискало хлопські серця і сфанатизувало їх до борби за відтвореня нашої держави. Противно, історія може лише розбудити в масах омерзінє до всякої національно-державної думки".

 

На нашу історію я тоді дививсь так, як І. Франко, коли в передовици до польського виданя своїх новель писав "нє кохам Русі". "Щоби любити історію Руси, — писав Франко — задобре знаю її. Загорячо люблю загальнолюдські ідеали справедливости, братерства і волі, щоби не чути, як мало в історії Руси примірів правдивого духа горожанського, правдивої посвяти, правдивої любови. Ні! Любити сю історію дуже тяжко".

 

Коли я на запити Маркова признавсь, що нашої історії майже цілком не знаю, "бо шкода часу на читанє такого свинства", він похитав головою і каже:

 

"Ваш чоловік, Микола Устіянович написав в книжці, в котрій нівечив нашу партію, що в своїм житю не подибав так дурного чоловіка, від котрого не мож було чогось навчити ся. Отже ви послухайте мене, старого кацапського дурня. Прочитайте, але уважно, два-три томи Костомарова. Читаючи забудьте, що ви демократ послідного десятка девятнацятого віку. Забудьте, що ви соціяліст, та все тямте, що в часах, про котрі читаєте, ще не було Маркса ні Лясаля, ні Драгоманова. Тоді знайдете се, зачим питаєте. "Хлопську Посілість" ви вже написали. По прочитаню кількох томів історії напишіть про героїв нашої минувшини, про мучеників, що борючись за волю рідного краю не дістали дешевшої соли, ані ревізії ґрунтового катастру, лише покінчили на палях. Тоді ідіть в народ. Одною рукою розкидайте книжку "Хлопська посілість", другою брошурку "На палях". Тоді розруханий вами темний кут не схрунить. Тоді піде за вашою мрією державною, хоч би матеріяльно тратив на тім!"

 

Марков так мене мучив тою історією, коли тілько зійшовсь зі мною, що я рішивсь зробити йому сатисфакцію. Я прочитав пару томів Костомарова і дійсно — відкрив копальню золота. Я став забирати до наших монографій історичних вже маючи за собою засіб відомостий з обсягу наук природничих, соціольоґії, історії розвою суспільних інституцій. Тим то й я обговорювані істориками події і факти тепер інтерпретував инакше, ніж новітні історики демократи, що з часта способом представленя історичних подій, себ-то фальшуючи історію, фактами з минувшини аґітували за своїми теперішними суспільно-політичними ідеалами. Я відкрив Феніїв України! Відкрив їх більше ніж треба, щоби їх культом народну масу сфанатизувати в користь української думки державної.

 

Я сам знав замало історію, був вже за старий, щоби її в цілости опанувати і матеріяльно не був ситуований так, щоби міг на власну руку скарби нашої минувшини видобути на дневне світло, очистити їх з калу, яким їх обліпили історики і виекспльоатувати в публичній роботі. Тому я звертавсь до керманичів публичних видавництв, до деяких письменників, істориків і політиків, що, як би були схотіли, то були би могли історичною традицією оживити та скріпити наш національний рух: історично-національними торжествами, популярними брошурками і белєтристикою... взагалі ґльорифікованєм на всі способи світлих подій в нашій минувшині.

 

Горох метаний об стіну! Не диво. Хто постарів ся в народній роботі без використуваня історичних традицій; хто історії не знає, або, знаючи її, знає фальшиво інтерпретовану; хто не інтересував ся способами, якими Чехи, Мадяри та наші сусіди і комірники (!) зробили з народної маси непобориму потугу національну; хто поза рутенською роботою народною не бачив того, чим комірники на нашій таки земли запанували над господарями, той не годен зрозуміти, як се, що від соток літ лежить в гробі, як тоті могили, по котрих вже й слід затер ся, можуть в руках живучого поколіня бути збруєю сильнійшою, ніж такі моздірі, і гавбиці, як знесенє домово-клясового податку, молочарські спілки і парцеляція двірських обшарів. Вони не вірять, що і Україна має свої Феніїв, та не знають що лиш тоті Фенії, як би їх видобув з могил, з забутя, могли би національно просвітити народну масу та дати їй силу, яка мусить розбити мури нашої тюрми.

 

В пошукуваню за Феніями України я раз зайшов був до одного польського історика, фанатичного вшехполяка. Саме того дня було під личаківською рогачкою посвяченє памятника Бартоша Гловацького.

 

"Знов маєте — кажу до него — троха величаву, троха смішну шопку національну".

 

"Пане! — відповідає мені. — Як би не тоті шопки, хоч би найсмішнійші, то Львів давно був би український. Наше щастє, що ви не малпуєте нас, хоч вам лекше знайти притоку до таких шопок ніж нам".

 

Історик довго поясняв мені потребу таких "шопок", їх діланє на фантазію народної маси, та притягаючу силу, яка ділає і на чужих, та польщить їх. В часі розмови вихопилось йому таке:

 

"Так, між нами кажучи, така парада спеціяльно в честь Бартоша Гловацького, взагалі його культ компромітує нас (Поляків). Бартош не зробив нічого надзвичайного. Пішов до атаку разом з иншими (на додаток, утікаючи перед картачами, які гнали мужву до атаку), і вернув з гарматою. Як його імя перейшло до історії, як його так величаєсь, як Польща ставить йому памятник, то лиш тому, що то був хлоп. Тим Польща дає доказ, що в цілій національній історії Поляків між польськими хлопами був тілько оден одинокий, що бив ся за польську державу, Бартош Ґловацкі... А у вас, Українців... Баргошів Ґловацьких — що зір на небі! Почисліть всіх, котрих за те, що били ся за Україну, розстріляли, повісили, стяли, вбили на паль... Їх число — що піску на дні моря! Лише ваші історики і не знають сего"...

 

На питанє, чи се, що він сказав мені, можу при нагоді опублікувати з поданєм його імени, крикнув. "Сохрань Господи! За се мої зїли би мене".

 

Послідні роки були в використуваню історичних традицій в національній пропаґанді троха ліпші. Всеж таки під сим зглядом робить ся замало. До бою за українську державу треба нам двигнути всіх Феніїв України. Є їх чимало. Їх тілько, "що зір на небі". Лише тоті зорі закриті туманом псевдодемократизму істориків і тих політиків демократичних, що не розуміють часів, в яких жили і терпіли Фенії України. Але, щоби на дневне світло видобути борців і мучеників, що бороли ся і загибали перед 300, 400, 500 роками; щоби инакше зрозуміти та інтерпретувати історичні події, треба наново перестудіювати всі історичні підручники і жерела, та зревідувати погляди на нашу бувальщину. Таке зробить ся не зараз. А нам горить земля під ногами! Нам треба таки зараз поставити перед очі маси народної Феніїв України. Нам треба зapаз показати героїв і мучеників, що боролись і клали голови за українську державу. Нам треба зараз показали Феніїв закатованих зa те, що не питаючи, чи їх Україна наділить землею, пішли у бій, щоби український народ сам правив собою. За такими героями і мучениками не треба порпати літами в книжках і порохом присипаних архівах. Роки 1914— 1920 дали Україні велику силу Феніїв. Вони є в кождій галицькій громаді, троха не в кождій галицько-українській родині. Велику силу дало їх українське селянство. Лиш не позволити, щоби затерлась память про них, про їх геройства, та їх муки.

 

Як би в послідній світовій війні були побідили центральні держави, то вислідом війни могло бути розбитє Росії, утворенє на Подніпровю української держави і поділ Галичини. Саме в надії на такий вислід війни український народ Галичини станув муром при осередних державах. Даючи Січових Стрільців, вислав до бою доброхіть необовязаних до військової служби. На всіх фронтах найліпше державсь український жовнір. Найстрашнійший фронт був італійський: Карст, Ісонцо, Пява. Його держала виключно українська мужва. Там погиб майже весь цвіт українського народу, бо ми надіялись, що побіда Австрії дасть нам вільну українську державу. Як би не тота надія, то українська мужва була би робила так, як робила мужва чеська і мужва деяких инших народів Австро-Угорщини. Саме причина, котра галицьким Українцям казала проливати кров за Австрію зробила, що всі погибші в тій війні, то Фенії України.

 

Можливість такого висліду війни, котрий нашому народови казав станути щиро при Австрії і проливати за неї кров, затревожила декого. Він поінформував армію так, що тота австрійська армія завзялась вимордувати весь народ Тирольців Сходу: кулею, шибеницею, Талєргофом, голодом, холодом і пошестями. Самих вимордованих кулею, баґнетом і шибеницею має бути звиш 30 000! Всі вони Фенії України.

 

Всі погибші в боях за українську державу, всі ранені, котрих не привезено до шпиталів, всі полоненики, котрих не відставлено до таборів полонених, всі в таборах чи в часі транспорту, заголоджені, замерзлі, пошестями убиті і закатовані.... то десятки тисячів Феніїв України, по котрих ще нині плачуть батьки, діти, сестри, брати!

 

Чи імена погибших і закатованих мають знов пропасти в забутю? Чи всі тоті геройства і муки знов мають змарнувати ся і не використані в дальшій нашій боротьбі за нашу державність? Чи знов колись який Желябов має питати нас глумливо: "Україно, де твої Фенії?!"

 

Наше поколінє і поколіня грядучі обовязані тим героям, що за українську державу лягли головами; ще більше закатованим за свій патріотизм, дати особисту сатисфакцію. Тоті, що лишились в живих обовязані також не спочати, аж здійснить ся ідеал тих, що для него дали своє житя.

 

Щоби тоті, що пережили війну і тоті, що ще прийдуть на світ не забули свого обовязку, щоби брали ся за діло з конечним завзятєм і витривалістю, мусять перед їх очима стояти давні і нові Фенії України, так як боролись і як вмирали. Не лиш памятники на могилах всіх жертв сеї страшної війни мають пригадувати живучому поколіню про його національний обовязок. Про всі геройства і всі жертви війни мусить говорити наша писана історія, мусить говорити писана повість, мусить співати наша пісня. Щоби се стало ся, мусить бути зладжений докладний реєстр всіх геройств і всіх жертв війни: всіх погибших так з руки ворожого лицаря як з руки звіра. Сей реченець з найдокладнійшим описом того, що герой зробив і що мученикови зроблено, обовязана зладити наша суспільність. Хто лиш що під сим зглядом знає, чи сам витерпів, від хвилі вибуху світової війни в 1914 році по нинішний день повинен зараз, ще за свіжої памяти списати і передати нам. Очивидно не почтою, лиш, як буде нагода, власноручно. Фенії України, давні і нинішні — то наша збруя. Їх культ зробить своє, бо їх тілько, що зір на небі!

 

_________________________________

*) Такий вислід, лиш в ґіґантичних розмірах мала перефорсована соціялдемократами сполука аґрарної реформи з будовою української держави в одну нерозривну цілість, при чім аґрарна реформа мала бути форшпаном української державности. Аґрарна реформа мала збудувати українську державу. На Національній Раді в 1918 році я перестерігав, що така сполука принесе нам розгром. Стало ся.

**) Переслідуваний, Марков раз у раз змінював назву свого дневника.

[Нова Рада, 14, 15, 16, 17 лютого 1920]

 

18.02.2020