Киянинові Владиславові Шерешевському от-от виповниться 56 років, і, на думку арт-експертів, він входить до top-трійки сучасних українських мистців. А ще мистецтвознавці кажуть, що полотна майстра набули неабиякої популярності завдяки поєднанню іронічності й найвищого рівня класичного живопису і тому, що він малює контемпорарі – тобто те, що зараз на часі.
Мистецького фаху вчився у Художній школі ім. Шевченка, згодом – у Київському художньому інституті.
Попри, здавалося би, отакий, шалений успіх, робіт Шерешевського у музеях України небагато, натомість їх залюбки купують колекціонери – Америки, Греції, Ізраїлю, Італії, Німеччини та Польщі.
Щодо розмови з Владиславом Шерешевським у Львові, то її можна вважати великою удачею, бо насправді у нас він буває нечасто. А от нещодавно, після майже десятилітньої перерви, приїжджав на відкриття виставки «Місця» у галереї «Зелена канапа», де представляв урбаністичні пейзажі звідусіль та один іронічний портрет – чинного Президента України, який, до слова, відмовилися показувати у Львівській галереї мистецтв у проєкті «Парадний портрет».
Чому не складаються стосунки зі Львовом, також – про одеські корені, трошки – про родину, мотивацію переходу з книжкової графіки до живопису, вдячну публіку та вподобання за межами живопису – далі у розмові з художником.
– Не рахували, Владиславе, скільки у вас робіт? В одному з матеріалів, здається, до 50-ліття, прочитала, що у вашому доробку – до півтори тисячі полотен.
– Мені здається, що більше. Але щоби отак, рахувати, то не рахував. Станом на зараз робіт з триста у майстерні є. Не рахуючи маленьких. Це не означає, що я їх не продаю. Але я малюю картини швидше, аніж продаю. (Сміється). На жаль.
– Ви за освітою – книжковий графік. То що стало приводом для того, щоби покинути графіку і вдаватися до малярства?
– Змалечку любив малювати картинки графічні. А ще в першому класі почав писати книжки. Але втямив, що малювати – значно швидше, ніж писати. От, наприклад, написав сторінку і намалював до неї ілюстрацію, так само другу, третю… А з п’ятої сторінки це вже були тільки ілюстрації. Хоча у старших класах художньої школи і вже при вступі до Художнього інституту говорили викладачі, приміром, Золотов і Зарецький, який готував мене до вступу: «Ти – живописець. Нащо вступаєш на графіку?». А я, малолітній дурник, цього не розумів. Не вірив до кінця в це. А, напевно, вже з третього курсу навчання в інституті, навчаючись на книжковій графіці, пройшовши школу композиції, навчання з малювання плаката, серій книжок і т.д., що дало дуже хороший результат, усе ж віддав перевагу живопису. Додам, що не я один, як планувалося, майбутній графік, став добрим живописцем. Перелічую хоча б тих хлопців, що вчилися зі мною, – це Андрій Блудов, Микола Журавель, Матвій Вайсберг. Тому… Не один я такий.
– Живете і працюєте в Києві. А де народилися?
– У Києві. Як не дивно.
– Я, коли готувалася до цієї розмови, переглянула багато ваших картин. І здалося мені, що повинні ви мати одеське коріння. Чи помиляюся?
– Ні, не помиляєтеся. Я маю одеське коріння. Мій тато – одесит. А після війни переїхав до Києва.
– А батьки до живопису мають якийсь стосунок?
– Ні. По татовій лінії – всі лікарі. І брат мій молодший – теж лікар. І дружина його – лікарка. І донька – лікарка. А я – не лікар. Єдиний! (Сміється).
– Мені здається, що у вашому випадку все дуже склалося, тобто внутрішнє бажання і професія збіглися.
– Це правда. Живопис для мене – це і хобі, і професія.
– Ніколи не пошкодували, що обрали саме такий фах? Бо ж важкий!
– Справді важкий! І не завжди це вдячна справа. Але я отримую від процесу малювання задоволення. Я розумію, що в мене, наприклад, не буде пенсії. Але живу тут і зараз. Ходжу до майстерні, працюю, отримую задоволення. Якби всі так отримували задоволення на своїх місцях, як я, то життя у нас було б дуже добре!
– Про ваш живопис говорять як про дуже іронічний. Від чого це у вас? Перейшло по генах? Чи все ж таке ви цю іронію набули? Я зараз говорю про життєвий досвід.
– Ні, я не думаю, що це має відношення до мого ставлення до життя. Я змалечку був жартуном. Жартуном був і в школі, і у війську на строковій службі, і в інституті. Тобто вдача в мене така. Просто я не міг собі уявити, що це якось відіб’ється у моїх роботах з часом. Очевидно, воно якесь у мене йде зсередини. Й іронія моя – дуже м'яка. Не така, припустимо, як у журналі «Крокодил» – глибока і навіть з нотками трагікомедії. Воно в мене виходить природне і натуральне. Іронію ж не всі помічають. Помічають спочатку красивий живопис, потім ще щось своє, а вже потім, можливо, побачать іронію, якщо вона там є. А вона в мене не завжди є. Я не ображаюся, якщо мого живопису не розуміють. Дуже мало справжніх поціновувачів живопису. Дуже мало! Двадцять, тридцять, сто – максимум.
– Мені особисто здається, що можна провести паралелі між вашими роботами і творчістю Давида Бурлюка. Чи помиляюся?
– Ні, не помиляєтеся. Трохи є Бурлюка. А якщо говорити конкретно про виставку «Місця», то трохи є спільного з Хаїмом Сутіним. Повертаючись до Бурлюка… Я не замислювався над цим, але зараз-от пригадав його роботи – справді щось є спільне.
– Ви майстер за сюжетами картин різноплановий. Дуже. Але є щось таке, що все ж ближче до душі? Чи це – дуже ситуативне?
– Якщо коротко, то маю в роботі висловитися. Припустимо, місяць працюю над якимось циклом, ну, скажімо, пейзажним, а потім відчуваю, що воно якось гальмується. То змінюю тему. Наприклад, роблю кілька портретів. Конкретніше навіть і не скажу. Кожне своє дитя люблю. От сьогодні працюєш над такою-от темою, і здається, що воно – саме те, що треба. А потім, коли берешся до іншої роботи, дивишся на щойно, перед тим, намальовану, і сам собі дивуєшся: «Хто це намалював? Невже я? Не схоже не мене того, що є зараз».
– А чому так?
– Бо я в тій, щойно намальованій роботі, геть не схожий на того, яким є зараз. (Сміється).
– Чи може сказати художник Шерешевський, що має виразну громадянську позицію?
– Так! Можу, наприклад, говорити про виставку «Піпл», котру я представляв на початку 2015 року. Роботи були написані в другій половині чотирнадцятого – на початку п’ятнадцятого. Полотна були і патріотичні, і дуже критичні. Це був проєкт про наші реалії. Про війну, про надію, про любов, про цілком протилежні речі, котрі можуть стояти за словом «людина». Хороша була виставка…
– Тепер, у зв’язку з тією ситуацією, в котрій ми всі опинилися, не хочете нічого нового показати?
– Хочу, але я це все це до кінця не перетравив. От того товариша, котрий тепер є за стінкою в «Зеленій канапі», я намалював між першим і другим туром виборів. Коли вже було зрозуміло, що він переможе. Я вже тоді сказав, що буде ср..ка, хоча не всі в це вірили. Наразі беру паузу. Планую новий каталог, нову виставку наприкінці травня. Можливо, до того часу щось нове і з’явиться. Останні актуальні картини, написані мною, – «95 квартал» і «195 квартал». На них – карнавал, галас, забава, веселощі, люди танцюють. І зробив паузу на тому. Улітку робив у «Триптиху» виставку монохромних пейзажів, тепер-от виставляю пейзажі у «Зеленій канапі». Звісно, дещо є, але в цикл вони ще не вибудувалися…
– Кожен митець, у якій би галузі працював, хоче вдячної публіки. Де для вас найвдячніший глядач? Де вас найбільше відчувають і розуміють? В Україні? За кордоном?
– В Україні. Поза сумнівом.
– А як щодо Львова?
– Львів – складне місто. Я влаштовував у Львові виставки, і доволі великі. У галереї «Примус». Також у Палаці мистецтв показав 90 робіт на колективній вистваці. Гумору в тих роботах львів’яни не зрозуміли, м’яко кажучи. Львів’яни в цьому плані дуже схожі на французів. У них також з гумором сутужно. На відміну, припустімо, від німців, які прочитують мої картини по-моєму.
– Не творчістю єдиною. Що привертає вашу увагу поза малюванням? Можливо, театри? Можливо, книжки?
– Я великий прихильник театру. Дуже давно. Дмитро Богомазов, зараз – головний режисер театру Франка, – мій давній друг. Я навіть колись ставив на Лівому березі як художник виставу «Багато галасу в Парижі» (за п’єсою Мольєра «Пан де Пурсоньяк», 2001 рік. – Т.К.).
– Сподобалася вам ця робота?
– Ні! Нам забракло фінансів. І мене постійно стримували: «Роби щось простеньке, по грошах». Але маю сказати, що театр дуже притягує. Це як масовий психоз. Бо коли випускається спектакль, всі збуджені, енергетика зашкалює. А я в цей час вже вільний, спостерігаю збоку. А за цей час можна кілька картин намалювати… (Сміється).
– Все ж таки скучали за основною роботою…
– Так! Хоча вистава навіть мала успіх, йшла, якщо не помиляюся, років п’ять чи шість. І там постійно ламався велосипед. Далі не вдаватимусь у деталі.
– Не раз, і не два бачила ваші картини іронічні і саркастичні роботи в Інтернеті, і чомусь мені здавалося, що ви саме отака, за стилем і поведінкою, людина, як сюжети ваших картин. Гостра на язик і саркастична. Хоча насправді – ні! Скидається мені, вас до рани можна прикладати…
– (Сміється). Мене чомусь дуже люблять жінки. Я завжди питаю: «За що ви мене любите? Я не є аж таким привабливим. Я невисокий. Я вже немолодий…». І кажуть вони мені: «З тобою приємно сидіти поруч, спілкуватися. Ти справжній». За це і люблять. (Сміється). І це, напевно, прийшло до мене після великої роботи над собою в плані живопису. Тобто справжній живопис вплинув і на мою натуру.
– Ви отримали дуже хорошу, якісну базову освіти. Знайомі з творчістю дуже багатьох митців різних напрямів. Чи були кумири, на яких хотіли були схожими у живописних вправляннях?
– У різні роки мені подобалися різні майстри. Наприклад, у школі мені дуже подобалися Врубель, Сєров, Суриков. Згодом вподобав об'єднання «Бубновий валет», а там були Машков, Кончаловський, Куприн та багато інших.
– І вже згаданий мною Давид Бурлюк...
– Бурлюк також. Трохи сезаннив… Потім аж раптом вподобав Клімта. А любов на все життя – це Рембрант і Ван Гог. Останнім часом – Хаїм Сутін. Витягують тепер Хаїма з небуття…
– Чи мрієте про якийсь музей, де б хотіли виставляти свої картини?
– Не знаю. Не думав про це. Напевно, відповім, що це має бути достойний музей. Я залюбки висів би всюди! Бо зараз є тільки у Київській картинній галереї і Чернігівському, Запорізькому та Дніпровському музеях. Напевно, це питання вже вирішуватиметься без мене. Це раніше за життя художника купували картини в музеї. А зараз вони вимагають дарувати. І це – велика проблема, тому що все мистецтво останніх тридцяти років, найкращі роботи – не в музеях, а в приватних колекціях. І не факт, що всі вони доїдуть до музеїв.
– Можливо, ще щось хотіли б сказати?
– Так. Щодо виставки, яку експонують у «Зеленій канапі». Це – ода живопису, що його і мало хто робить, і мало хто розуміє.
Розмовляла Тетяна Козирєва.
Фото: Тетяна Козирєва, а також із fb-сторінки Владислава Шерешевського.