Ніч з 13 на 14 січня на Буковині – ніч Маланки. Красноїльськ – селище, що розташоване на кордоні з Румунією, відоме своїм голосним маланкуванням. Тут і ще в декількох сусідніх селах та містах (Вашківцях, Бабині) дійство Маланки – етнічно румунське свято, не схоже на українське святкування Щедрого вечора.
13 січня
Оскільки ми не встигли винайняти помешкання в Красноїльську, то довелося зупинитися у Сторожинці – сусідньому за 20 км містечку. Приїжджаємо ми (вісім студентів: шестеро зі Львова, двоє з Чернівців) до Красноїльська близько п'ятої вечора. Починає темніти. Таксист висадив нас у центрі селища й поїхав геть. Після декількох коротких розмов з місцевими продавчинями й перехожими (румунсько-російською), тричі змінивши напрям руху, виходимо на головну дорогу, що веде з Красноїльська, і зустрічаємо групу перевдягнених в поліцейських людей, які зібралися навколо старого джипа. Підходимо ближче й вирішуємо розпитати, де ця Маланка, яку ми не можемо ніяк знайти, і що тут відбувається. Хлопці пояснюють, що конкретно тут і зараз вони організовують «блокпост», будуть зупиняти машини й збирати з людей гроші за в'їзд в Красноїльськ – перетин умовного кордону між Маланкою та звичним світом. Також розказують, що в селі декілька кутів (історично сформованих частин), в кожному своя Маланка, і лише завтра, 14 січня, вони разом вийдуть на головну дорогу.
Загалом, кутів в Красноїльську сім: Сус, Путна, Путна дін Жос, Дял, Тражани, Гута і Слатина. До найближчого досить далеко. Після розпитувань звідки ми та навіщо нам Маланка, псевдополіцейські починають між собою радитися про щось румунською і пропонують «підкинути» до свого кута. Ми погодилися. Їхали й справді досить довго. Як дізналися потім, кут, на який нас привезли, називався Дял. Вийшли з джипа, подякували й оглянулися. Нічого ще не відбувалося. Малоосвітлене велике подвір'я, а посеред нього – довгий стіл, заставлений різними напоями. Тут на когось чекають. Підходимо до одягнених в костюми людей, що сидять на лавці біля столу.
– Привіт, це тут Маланка починається?
– Та.
Виявилося, що нас закинуло дуже туди й дуже вчасно. Через пів години почнеться дійство. Загалом, нам тут раді, здебільшого відповідають українською, тільки нагадують: "Ми будемо співати по-нашому, а не по-вашому".
Невисокий хлопець років тринадцяти з розмальованим сажею чорним обличчям, зі шкурами звірів на плечах та дерев'яною булавою в руці пояснює, що сьогодні він – Циган, відповідальний за свого Ведмедя – хлопця, що сидить поруч у великому солом'яному костюмі з крилами, які світяться.
– Але чому в тебе крила? – питаємо у Ведмедя.
– Не знаю, така традиція.
Дізнаємося, що тут кожен Циган водить свого Ведмедя, яким він зобов'язаний заопікуватися: підіймати його, приносити їсти й пити, а ще прикурювати йому цигарки, бо самотужки Ведмідь у своєму тридцятикілограмовому костюмі, що знерухомлює йому руки, зробити це не в змозі. Знайомимось з Комендантом, Царицею і Конем. Комендантів тут двоє, кожного року зголошують нових, саме на подвір'ї Коменданта починається Маланка, і це вони керують процесією. Всі, окрім останніх, приблизно нашого віку, деякі молодші. – А де старші? – Зараз будуть, тут буде всіх багато.
Довго чекати не треба. Раптом нізвідки виходить довга колона людей: люди – не люди, в масках і без, Ведмеді, Цигани, Циганки, жінки і солдати, Царі і Цариці, танцівниці, Баби, Діди, лікарі, поліцейські, тверезі і п'яні. Спів чи то крик. Радше крик. Хтось б'є в барабан. Звідкись чути грубі удари дзвону. Все танцює й рухається. Ми стоїмо посеред подвір'я і бачимо, що натовп наближається, йде на нас. Білі ведмеді (звідки тут в горах білі ведмеді?), бурі, сірі, чорні, малі, великі та дикі. Кожен хоче тебе вразити. Налякати. Торкнутися.
– Про що ви співаєте?
– Та нічого такого... Про ведмедів, дівчат. Тут слова не дуже важні.
– Навчіть нас, ми теж будемо з вами співати.
Сміються.
У дійстві беруть участь здебільшого чоловіки, жінки не співають і не кричать, хіба підтанцьовують поряд, перевдягнувшись в Цариць чи Циганок. Дід, Баба і Жид – чоловіки в крикливих масках замість облич, хочуть щось від кожного, кого бачать. Маска звільняє людину від себе, дозволяє бути їй не-собою наступну добу. Циган веде на ланцюгу Ведмедя. Шум. Гул. So pus Putna cu Trăjeanu. Відчуваєш, що тут і зараз відбувається щось важливе. Відбувається перетворення й вивільнення. Хочеться влитися в їхній ритм, теж взяти участь. Якщо залишатимешся осторонь, то ставатиме лиш неспокійніше: темрява також робить своє. Sa-l întreacă pi Deleanu.
Цей ритм повторюватиметься весь вечір, всю ніч і весь наступний день. Гоп гоп олей гоп. З музичних інструментів тут барабани, дзвони, труби, баян і чоловічий свист. Si să fie acei din Sus. Băieți ca Deleanii nu-s. Дістаю по голові віником. Дід вдаряє біля мого лівого вуха у свій тяжкий дзвін. Закутані в грубі хустки жінки носять в мисках їжу: голубці, котлети, хліб. Чоловіки пропонують випити. Два бурих ведмеді налітають на дівчину поряд, падають з нею на землю, починають катулятися і гарчати. Один зупиняється. Придивляється. – Все нармально? – Та. Продовжують катулятися. У Ведмедів перебираються лише неодружені чоловіки. Ведмеді різняться від кута до кута. На одних кутах – «копиці сіна», на інших – солом'яні, у формі маленьких сердець або з «крилами», ще на інших – одягнені в шкури, в костюми з шерсті. Усе виготовляють самотужки: і маски, і «копиці», і дивні вбрання. Деякі костюми, зокрема ті, що з соломи, після завершення свята будуть спалені. Не дивно, що Циган з кута Дял повинен допомагати своєму Ведмедю: вони найбільш неповороткі, коли починають танцювати, своїми солом'яними крилами, що обвішані гірляндами та пластиковими квітами, зносять голови людям навколо.
Відходимо трохи вбік, щоб не стояти в епіцентрі танцю. Позаду набігає і починає сміятися Жид, якого можна впізнати за високим чорним капелюхом із різнокольоровими китицями і великою сумкою через плече. Одягнений у вбрання зі смужок червоних, жовтих, зелених, білих тканин. В руці довга крива палиця. Замість обличчя – темно-коричнева маска з грубими рисами, великий ніс картоплиною, очей не видно. Жида звати Іван. Завтра вдень ми його знову зустрінемо. – Чому твій костюм так називається? – Бо я торгую... продаю, що маю в сумці.
Над головами вистрілюють салюти – кульмінація. Маланка починає ходити від хати до хати. Йдемо за нею. Після танців і співів на своєму куті маланкарів чекає довга ніч і не менш довгий день. Нас заспокоюють: тих, кому буде надто важко витримати весь обхід – замінять, щоб вони поспали і відпочили. Посеред натовпу знайомимось з Машею з «нашого» кута Дял. Після короткої розмови вона обмінюється з нами телефонами, бере під свою опіку і пропонує поїхати разом із нею на інший кут углиб села. Ми погодилися. Тринадцять людей в одному авто. Доїхали. Маша розказує нам, що діється, перекладаючи українською окремі слова пісень: «Ведмідь, звідки ти взявся на мою голову?», веде за собою. – Ви б без мене тут загубилися, – каже. У всьому цьому галасі й русі не можу не погодитись.
Йдемо далі, вслід за Маланкою. Біля дороги стоїть чоловік в костюмі чи то Баби, чи то Діда, не ясно: він зняв свою маску. Питає в нас: – Хотите нарисую вам флаг Бельгии на щеке? Он как румынский, только здесь черный, а в нас синий. – Давайте! – Я Бельгию очень люблю. Я туда еду работать.
Йдемо далі. На кожному подвір'ї розігрується дійство: віншують господарів хати, Царі й Цариці водять хороводи, співають, Ведмеді починають кидатися одне на одного, Цигани б'ють ножами і булавами об землю – приборкують Ведмедів. Кажуть, люди не шкодують грошей для маланкарів, бо й так те все, що назбирають за ніч, піде на велике святкування в ресторані, на яке збереться все село. – Да-да... их нет, потом съезжаются на Маланку и празднуют, – пояснить нам наступного дня жінка із сусіднього села Їжівці. Окрім своєї первісної суті – вигнати злого духа з будинків, Маланка і справді тут, в Красноїльську, у Вашківцях і ще декількох селах – найбільше свято, місцеві не можуть назвати іншої рівноцінної події, що здатна зібрати весь Красноїльськ в одному місці і в один час. Ми – гості, – недостатньо танцюємо, співаємо і випиваємо, тому нам стає все холодніше, залишаємо Маланку близько одинадцятої вечора і вирішуємо вернутися до Сторожинця.
14 січня
Оскільки після вчорашнього таксі готівки в нас не багато, розділяємося по троє і намагаємося «застопити» машину. Розуміємо, якщо вчора нам пощастило оминути «блокпости», то сьогодні вже так не пощастить. Нам зупиняється авто – ми залазимо.
– Stii sa vorbesti romaneste?
– Вибачте, ми не розуміємо румунської.
Віктор їде не до самого Красноїльська, а до села, що по дорозі – Чудей. Розговорилися про його життя, заробітки в Європі, родину.
– У меня дед – румын, у меня прадед – румын, – говорить наш водій. – Мы, румыны, – сентиментальний народ.
– Чиї це гори далі? Вже румунські? – питаємо.
– Нє, наши.
Починаємо розпитувати про Маланку. Розповідає, що за радянських часів вона була заборонена, проте люди не припиняли маланкувати, приклеювали маски так, щоб їх не можна було зірвати, костюми теж робили незйомними. «Тогда еще черти были. Теперь нет, уже нет». Віктор вирішує везти нас до самого Красноїльська. За всю дорогу ми минули понад сім «блокпостів». Цій традиції тридцять років, якщо не більше, але не всі ставляться до неї прихильно, оскільки «пункти» розташовані що 500 м і кожні «поліцейські» чи «митники» оточують твою машину й вимагають сплатити гроші. Після п'ятого шлагбаума такі часті «набіги» видаються зайвими.
Нас зупиняли, звісно, на кожному «блокпості». Вигукували щось, сміялися, розпитували румунською, наш водій їм відповідав, інколи перший починав чіплятися і жартувати. Деякі давали пропускні квитки після того, як їм заплатили. Краще взяти участь в цій грі і дешево відбутися десятьма гривнями, аніж намагатися проїхати, ігноруючи їхні правила без правил. По-перше, ніхто вам не дасть цього зробити, по-друге, тут йдеться про повноцінну включеність у свято Маланки. Раптом хтось в масці залазить у вікно до водія, починає обіймати, цілувати його. Той сміється. Від'їжджаємо.
– Це ваш знайомий, ви його знаєте?
– Нет, не знаю.
На Маланку всі свої. На Маланку все можна. На Маланку кожен, з ким познайомишся, розпитає тебе, хто ти й що ти, а потім запросить до себе.
Сьогодні Маланки з усіх кутів виходять на світло, на головну дорогу і спільною ходою рухаються до сільської ради. Знову переконуюсь: темрява – важлива, а можливо, й навіть необхідна для цього дійства. Тут все не так, як було вчора вночі. І справа не лише у втомі, яка відчувається навіть не залученим, але й в певній штучності, що виникає через надмірну кількість глядачів. Залишилися ті ж костюми, ті ж танці і співи: «Гоп гоп олей гоп», але додалися зайві пари очей. Телефони, камери й туристи в сонячних окулярах, які дивляться на все це, як на маскарадну ходу, створюють певний дискомфорт маланкарям.
Те, що відбувалося в темряві, було дуже внутрішнім і закритим, але завдяки цьому живим, тепер же таємниця ритуальності втратилась. Хода наближається. Поміж «класичних» і вже неодноразово згаданих дійових осіб тут кричать і сміються сучасні персонажі: лікарі, митники, «беркутівці», також казали люди, що бачили «трампів» і «путіних». Часи змінюються – негативні персонажі додаються. У натовпі бачу багато дітей: хлопчики, перевдягнені у Циганів, ідуть на рівних біля дорослих, дівчатка в костюмах Циганок витанцьовують, маленькі солом'яні Ведмедики з блакитними крилами прилягли на дорогу. Все ж, не всім дітям подобається: хтось ричить-гарчить-кричить, хтось розгублено дивиться довкола.
Посеред строкатої ходи їдуть два вози, запряжені конями, на них Селяни-Діди. Вози заїжджають на головну площу, де Діди будують хату з дерев'яних дощок, варять щось у великій діжці. Чоловічий голос над площею декламує віршований текст румунською мовою. Шукаємо когось, хто зміг би нам перекласти. Жінка поряд розказує, що у вірші йдеться про те, як люди жили раніше: будували хати, варили їжу, працювали в полі, і що тепер все змінилося – вони лишають старих, їдуть у світи.
Закінчується Маланка. Останні танці на площі. Тепер усіх маланкарів і жителів Красноїльська чекає великий бенкет після завершення свята й обговорення наступної Маланки.
Нас чекає дорога до Львова.
Світлини авторки
01.02.2020