Між окопами.

 

(Оповідання.)

 

Така страшна була днина, що страшнішої годі собі уявити. Звичайно зачиналося коло десятої, одинайцятої години, — сьогодня перед девятою впали перші стріли, а вже потім неначеб гори повідкривали свої пащі й ревли підземними гомонами, немовби небо розірвало свою сиву скатерть і засипувало нас шрапнелями.

 

Уже коло полудня така нас обхопила втома, що люде падали бездушно та ждали, самі не знаючи, чи діждуться кінця того пекольного гомону. Годинник, на який кидаю в одно неспокійно очима, ані не думає посуватися наперед. Ще в життю мені не минав час так помалу, як тої памятної днини.

 

Нарешті почало смеркати.

 

— Ще хвиля, хлопці, й будемо віддихати! — мовлю до найблизших сусідів.

 

— Ой, коли б! — почулося зітхання.

 

— Правда, що вже не так парять!

 

— Відай лекше стає... Ая...

 

— Ж-ж-ж! — засичало нам коло вуха.

 

Чим рідше ставали гриміти вистріли, тим сильніше вибивався кождий різкий звук, що летів до нас з ворожої сторони. Коли ми вже могли вловити вухами лет поодиноких куль, — знак, що вони чимраз рідше починають сипатися. Душа між одним і другим стрілом має хвилину відпочинку, стає вразливою на инші верхні голоси, увільнюється з стану бездушного отупіння. Дивним дивом бачиш, що паде сніг великими пластами. Глянеш навкруги, а він уже присипав добре землю. Чи не падає вже від полудня? А досі ніхто й не запримітив того. Оглядаються, дивуються. Тут і там починає висуватися обережно голова з окопів. У туж таки мить ховається, бо карабінові стріли не вмовкають. Але що вже вони, коли замовкли злющі дула гармат.

 

Дивлюся не годинник. Бачу годину, але не можу докладно зміркувати, яка це пора. На дворі стало темніти. І зпід облаків сипле густий пластовець і прислонює темряву вечера.

 

— Видно, вже досить на сьогодня, — мовлю, споглядаючи довкола себе.

 

Немов у відповідь на мої слова як не гримне десь глухий гомін, як не розкотиться по верхах гір... Мимохіть голова принизилася, сховалася під захорону окопа. Цілком непотрібно. Стріл вицілено в инший бік, коло нас не чути було зловіщого: "ж-ж-ж!..."

 

— То ще на добраніч! — почув я недалеко себе.

 

Тимчасом настала вже важка темнота. Люде, як стояли, падали в окопи, обезсилені, перетомлені. Душі не чули в собі.

 

Пішли вже прикази, щоб полева кухня лагодила харчі, але й це не зробило великого вражіння. Треба було перекрадатися по декількох, летіти під стріли ворожих карабінів кількасот ступнів до хати, де за безпечною стіною стояла кухня. Їсти, що їсти й коновками нести харчі до окопів. Одні вертають. Іде нова партія.

 

Доки ще сили були, то на виграшку летілося. Не одному не довелося долетіти, не одному вернути не пощастило. Нікого це не відстрашувало, нікого не бентежило. Але сьогодня вже сили почали нас покидати.

 

А ще трівожила найбільш усіх нас думка, що може повторитися приказ, котрий ми чули декілька ночей одна по одній: "На баґнети!"

 

Ішла про це німа розмова — без слів — поглядами очей. А в відповідь чути було то тут, то там голос безсилля: "Годі вже! Не видержить душа!.."

 

Три ночі не спали. Цілу днину в огні та в болоті — в ночі приступ на баґнети. До тої міри висилилися, що надлетить шрапнель, то лише вже з привички кинеш за ним оком. Бачиш, як розсипався десь оподалік і вже не журишся ним. Якби тебе в одній хвилині навіть не стало, — байдуже! Може й лекше булоб; минуласьби страшна мука.

 

А вже найгірше стояти було в грязи по кістки. В одно й дощ і дощ і дощ — цілі тижні січе дрібненький, жили з тебе висотує, душу випирає. Колиб бодай троха примерзло!... Аж сьогодня стало нам лекше дихати, як ми діждалися снігу. Вся наша надія, що бодай з грязи зможемо вирватися.

 

Коли ми перед трома днями вперше почули приказ до атаку, в нас вступив дух. То як сидиш скулений і майже не рушаєшся, — заціпенієш увесь. Вже куди краще загрітися бігом, нападом, боротьбою. Але одна ніч і друга і третя в надлюдських змаганнях, а цілий день в огні гармат, промочений до костей у воді й болоті, як де, й до колін, — не видержать, хочби й які сили.

 

Ми сиділи в ожиданию чогось, що мало статися, що ждало нас неминуче; не думали боронитися, прийде приказ, — не пора на розумування, не пора на жалі, нема сильних, слабих, здорових, недужих, кріпких й обезсилених, усі однакові, всі здатні виконати рішучий приказ, найменшу дрібничку перевести з найбільшою докладністю. Прийде приказ, — ми перемінюємося з ослабленої маси висилених, перетомлених, продроглих людських істот у сталеву машину, яка, пущена в рух, не спиниться, доки не переведе успішно своєї роботи.

 

Ми ждали на приказ. Знали, що прийде, вірили, що ввіллє в наші ослаблені душі нової, свіжої енерґії. Не боялися, щоб нам сил не стало. Отже тепер тим більше кождий хотів свобідно захопити того цілющого ліку на перетомлене тіло — вечірнього спокою.

 

Сиджу, чи радше лежу, привялий, зроблений, чую, як останок сил мене покидає. В голові гуде ще гук гармат, перед очима літають блискавки шрапнелів. Давно вже замовкли грізні дула скажених звірів, давно вже розсипалися останні відломи вогняних їх подихів, а я ще в одно переживаю вражіння тої грізної днини. Здається, вмирати буду й ще вони пролетять мені перед очі, так врилися в мій мозок, у мою душу.

 

А може?... Може прийдуть колись погідні, спокійні дні в мойому життю, може забудеться та грізна пора проливу крови, може замовкнуть у моїй душі ті скажені реви розсатанілих машин, може заніміють ті дикі стогони беобразних тіл, пошарпаних відломами заліза, стали... Може колись примеркнуть у моїх очах ті грізні вирази лиць моїх товаришів, що вються в одно коло мене в ровах, на чистому полі, в лісах, куди не доведеться стрінутися із огнем ворожої батерії.

 

А може?... Може ще днина — одна, друга й не стане в одну мить у мене памяти, збліднуть усі прожиті картини, замовкнуть усі вражіння моєї душі, світ змеркне мені перед очима й я збратаюся в лоні одної могили з приятелями й ворогами, другами й...

 

Ні... недругів у мене немає, — шибнула мені думка крізь голову й я усміхнувся гірко. — Що мені винні ті люде, хто зна, чи не брати мої, що на них звернене дуло мойого кріса?

 

І я почав нараз пригадувати собі всіх своїх знайомих Українців із російської України. Не перечисливши їх. Хто зна, чи в отому окопі, на який ми сьогодня без сумніву підемо приступом, не найдеться декілька моїх найщиріщих приятелів, з якими переговорилося стільки ночей, розправляючи про всілякі питання нашого життя? Хто зна, чи не встромлю я в ворожі груди гострого, блискучого свого знаряду вбійчого та в туж мить чи не побачу виразу смерти на лиці свого найщиріщого друга? Може саме того, з котрим ми стільки переговорили про питання визволення України?

 

І тут на далекій Лемківщині, на окраїнній українській землі ми порішимо долю нашої участи в визволюванню українських земель. Порішимо твердою, блискучою сталею, встромленою рукою друга в дружні груди?...

 

Хто знає, чи не жде мене таке сьогодня?

 

Нараз мої думки звернулися в инший бік. Я почув якийсь дивній звук коло себе. Дивлюся й очам не вірю. Мій сусід, завзятий вояк, який у подив уводив мене своєю відвагою, своїм завзяттям, — плаче. Сидить сердешний на мокрій землі, зловив голову в обі долоні й дійсно... плаче.

 

Я аж не йму віри.

 

— Миколо! — мовлю сердечно, — Вам що?

 

Мовчить. Навіть не глянув на мене.

 

— Миколо! — мовлю в друге й труснув його руку своїми пальцями. — Ви плачете?...

 

Поглянув на мене сумними своїми очима й мовчить.

 

Устаю, сідаю проти нього й стараюся розпитати, що йому.

 

— Нічого! — було перше його слово. — Дурний хлопський розум, тай стільки всього.

 

— А всеж таки?...

 

— Кажу вам, що нічого.

 

Ми сиділи так хвилину мовчки. Сніг падав нам на руки, лиця, топився та втому проганяв. Освіжував нас.

 

Нараз із грудей Миколи добулися глибокі, сумні слова...

 

— Мені згадалася жінка, діти. Що вони сердеги сьогодня діють?

 

— Чоловіче! Якби так кождий із нас думав про те, що діють наші жінки, діти, наші тати, мами, рідня...

 

При цих словах такий жаль здавив мені серце, що я ледви повздержав страшний вибух плачу. Зловив кріс Миколи, що стояв коло мене опертий о бік окопа та крикнув у розпуці.

 

— Краще, ади наладований, приціли собі до голови й в одній хвилині не має в тебе ні жінки, ні дітей, ні рідні. Усіх забудеш на віки.

 

— Вірте мені, що я нераз уже гадав таке робити, — промовив сумним голосом Микола.

 

Але я в мить отверезився із свого плаксивого настрою. Побачив, що замісць злагодити біль зажуреної людини, я своїми необережними словами ще більш розранив обкипіле кровю його серце.

 

— Миколо! — мовлю, зловивши його за руки. — Отямтеся! Що доброго зробилиб ви своїм рідним. Богу дякуйте, що вас сокотив від прички до цеї пори, та просіть, щоб далі милував. А вернете, тоді будете думати про рідню. Лишіть.

 

А Микола говорить далі тим самим сумним голосом:

 

— Хиба ви не знаєте, що сьогодня "Святий Вечір?" Де вони біднятка блукають у це рокове свято? Чи між добрими людьми, чи де в лісах, дебрах? Чи живуть вони, чи де позавмерали в снігах, погибли з голоду?

 

Я знав історію його рідні, його села. Мені дуже жалко стало сердешного Гуцула. Не міг його потішити, розрадувати. Одно, що я міг і хотів йому зробити: то вислухати його жалів. Дати виговорити свій гіркий біль, — хай лекше стане душі. Я слухав, хоч серце рвалося, а він говорив, говорив.. Цілу траґедію своєї душі мені повістував.

 

Оповідав, як він зійшов з верха в село до громадського уряду й там сказали йому грізне слово: Кличуть.

 

Трохи не впав. Так в очах почорніло, а гори стали отак крутитися, як той пструг у саку.

 

Кличуть. Треба йти. Коли?

 

Зараз таки.

 

Зараз? Аджеж він не сказав дома нічого. Жінка не знає, діти... То на війну йде, не в Косів. Божечку святий! Як таки не попращатися?

 

— Зараз прийдуть жандарми й заберуть до Коломиї.

 

Дві, три години й він уже верне. Розпорядить маєтком, що кому припаде.

 

Не позволили. Не бачився з жінкою ані з дітьми. Не розписав між них маєтку. Не розпращався з ними. Крикнули збиратися. Прийшли паничі. Пішли з всіма до міста і від тої днини не має вже вістки від жінки. Не знає, чи живе вона, що діє. Не знає навіть, чи вона дістає його письма,

 

Микола урвав. Дивиться якось так дивно перед себе. Сидить мов закамянілий, коло нього присіло декілька слухачів і кождий свою думку думає.

 

А нараз почулися чим далі спокійні, лагідні звуки голосу Миколи. Якби нагадуючи собі щось, почав оповідати свої воєнні пригоди.

 

Як билися, як гонили ворога перед себе, як зайшли в його край...

 

Помалу, докладно, з великою плястикою оповідав усе, що пережив, що бачив власними очима. Здавалося, злагодив біль своєї душі тими широкими описами.

 

Нараз перемінився його голос. Дивно почав дріжати.

 

— Ідемо, йдемо, таки душі в собі не чуємо. Йдемо знайомими селами. Вже недалеко нашого села. А гармати так гремлять за нами!... Що то ще сьогодня!... Іграшка — сидіти й голову сокотити. Але то йти в дощі вогню! Ой! То не кождий видержить.

 

Слухачі притакували головами. Ледви, чи хто з них був у тому поході. Звели їх з ріжних відділів до купи. Але ледви чи хто з них не відбув такого походу, про який говорив Микола.

 

— Як ми входили в наше село, я дуже зрадів. Може хоч на хвилину дадуть припочити. Може збіжить моя з ґруня, — поговоримо хоч ту хвилинку, заки піду далі світами. Але чогось не було в мене великої надії. То за нами гримить, а ми йдемо, йдемо, ніг не чуємо, а йдемо!

 

— Ой, то не жарти! — докинув уважний слухач.

 

— А мене ще одно гонить, сил додає. Ще перейду шматок і вже побачу свою хату.

 

Урвав і мимоволі похилилися голови слухачів. Вони вже чули це оповідання. Знали, що він там побачив.

 

А Микола питається їх жалібним голосом:

 

Чи ви знаєте, що в моїй душі діялося, як я дивився на розвалену хату? Ой, відай, ніхто не зрозуміє цього ніколи! Де була моя жінка, де були діти тоді, як тут билися! Чи в хаті сиділи, чи втекли, заки зачалася крівава розправа? Ніколи я не міг дізнатися. Крізь наше село ми пролетіли, не спинюючися. І пішли світами. А тепер, куди не рушся, в одно бачу перед собою свою розвалену хату, водно мені жінка й діти перед очима. Нераз утомлений кинуся на землю, хотівби вснути, відпочити. Ще не зажмурю очей, а вони вже приходять до мене. Прокинуся й такий мені туск здавить серце, що трохи не минуся. Що вони біднятка діють, куди вони сиротятка діваються!

 

Зітхнув глибоко й сидів мовчки, вдивлений у беріг окопа.

 

Нараз застогнав зрезиґнований:

 

— Як то все перебути, як то все перетривати...

 

Коло нас зібрався гурток слухачів. Хитали головами, зітхали... Коли Микола скінчив оповідання то цей і той і своє горе висказав. Здавалося, лекше стало кождому на душі, як міг скинути камінь зі свого серця.

 

Почали згадувати "Святий Вечір", завтрішнє Різдво й якась така туга обхопила всіх, що слова замовкали на устах, розмова рвалася, запанувала розбільна мовчанка. Вона страшніша була, чим найжалібніщі слова. Бо слухаєш жалів людини, то чуєш її біль, її розпуку, — вони задавлють твої власні почування, заглушують терпіння десятка, сотні, тисячів наших товаришів недолі. А втихло останнє слово, — зачинається невисказана словами журба мова всеї тої громади закопаних у глибокі земні рови людей, чуєш німі дріжання їх сердець, незаспокоєні їх сумніви, невтишені трівоги. І враз обсядуть тебе роєм твої власні клопоти. Згадаєш рідню, давне життя зруйноване грізним молохом; непевність, що діється там, де ти поклав свою працю, трівога, яка жде тебе будучина, сумніви, чи загалом ти маєш право клопотатися будучим, не знаючи, що принесе найблища хвилина, — все те, немов оркан, злопотить у твойому мозку, таке там счинить спустошення, що голова твоя опаде обезсилена на стіну poвa та звалений, розторощений, безнадійний лежиш, неначе мертва колода. Помалу твій зір паде на лиця найблищих: розпуку в них читаєш, зневіру, затаєні болі... Чимраз росте той гурт людей, кинених, як і ти, в отсі земельні канали, на поталу розсипаних шматків шрапнелів. Читаєш на тих лицях нудьгу, втому, напруження нервів..

 

Чим довше треває мовчанка, тим більше грізний стає настрій гурту...

 

Я найдуще боявся таких хвиль. Звичайно хтось закляв, починав сварку, до нього приставали инші, найдикші інстинкти проявлялися серед гурту; здавалося, кождий хотів свою журбу втопити в повені лайок, проклонів, грубих слів, які в иншу пору й не продерлибися крізь уста. Оживлювалися лиця, затуплювалася душа, не знати звідки зявлявся свобідний сміх, починалася весела розмова, жарти... Приходила команда, всі схоплювалися на ноги, оживлення, напруження, вижидання, запал, енерґія... Завзятий атак, затрата особистих почувань, одноцільна, безумовна маса, грізна в своїх рухах, безпощадна в наслідок своїх діл.

 

Дивлюся на своїх товаришів і де не взялася в мене думка, що ще лише хвилина й цей наш гурток, схвильований різдвянними споминами, перетвориться в одну мить у заїлих борців і замість гірких дум про рідне село, жінок і дітей, які засіли в головах та душу розривають, на їх устах залунають шалені оклики: урра! Замість, щоб киснути тут із лицями, залитими слізми, вихром полетять з наїженими баґнетами на ворожі окопи. Різдвяний "Свят Вечір" окроплять ворожою свіжою кровю.

 

Ще більш упевнювала мене про це грізна тишина, що залягла не лиш у нашому гурті, але скрізь по окопах, як далеко можна було заглянути. Усюди спокійні, мовчазні гуртки, де кинеш оком, — сумні, задумані лиця.

 

Незамітно перестав сипати сніг, упало його стільки, що білілася земля, укрив дерева, що тут і там росли між окопами. На небі показалися зорі: одна, друга... цілі їх тисячі. Глуха, лагідна ніч ще більшою тишиною вкрила наші становища.

 

Злетіла на нас дивна трівога вижидання...

 

На мене повіяло подихом сердешнього родинного тепла. Сива, похилена голова мого батька виринула передімною десь якби в нашій любій хатчині — в ясному освітленню. Сидить старенький тато й дуже зажурився. А мати сіла в кутку та проливає мовчки сльози. Ховається з ними, щоб не доводити батька до розпуки. Стіл заставлений до вечері, а вони й не торкнулися страв. Сидять і дожидаються. І враз то одно то друге поглядають нетерпляче на двері. Ануж відчиняться та прийде їх син.

 

За своєю великою журбою забули, що їх син не може прийти, що рідна наша країна занята ворожим військом, ні пройти, ні продертися, ні птахом пролетіти.

 

Мати отямилася перша. Хотіла довести до краю святочний обряд, щоб покласти стрим журливим думкам чоловіка. Довго думала вже від двох тижнів, чи лагодити святочну вечерю. Порішила, що краще злагодити. Правда, перша це буде вечеря без сина. Але не лагодити її — ще гірше. Налагодила всього й напекла й наварила, як що року й борщ і голубці й пироги й рибу й кутю й всячину. Тепер те все стояло на столі, а їсти не було кому.

 

А старий батько, що сивий був, тепер до крихти побілів, що був пригноблений тягаром свого віку, тепер пригнувся до землі, прибитий журбою. Одного сина мали й уже шестий місяць, як ніякої вістки від нього. Чи живе він ще? Чи може й слід за ним замели десь у чистому полі під самітною могилою.

 

— Годі вже, таточку, сумувати, — мовить старенька мати, а сама трохи не заллється сльозами. — Зачинайте.

 

— Лишіть ще, мамо. Не піде в горло.

 

— Доки ж нам ждати? Й чого? Сідаймо...

 

І замість коло стола сіла знову на своє місце в кутку хати, а сльози почуріли їй горіхами по лиці.

 

— Малаб ти вже раз, мамо, розум! — промовив із докором батько. — Чого вічно плакати, куди повернешся!

 

— Я бодай виплачуся, тай лекше мені стане, а ви, таточку, й не плачете, а вже вас нема половини того, що були. Волілаб я, щоб ви раз виплакалися й перестали журитися. А то й того не мaє, а ще як і вас не стане, що я робитиму.

 

Не договорила. Таким це сказала жалібним голосом, що батько розплакався уриваним, твердим риданням мущини. Не плакав, — стогнав із глибини закрівавленого серця.

 

А під вікнами хати залунали сердешні слова нашої коляди: "Бог предвічний..."

 

Обоє схопилися на ноги... Ідуть... виходять з хати...

 

Хата щезає... Міняється картина... Чиниться великий якийсь рух...

 

А грімкий голос коляди лунає, як дивний, чарівний хор ангелів..

 

..."Прийшов днесь із небес.

Щоби взрів люд свій весь

І утішився..."

 

Глуха тишина ночі трівожилася. Й ляком обходила земляні окопи. Підносять голови, здивовані, счудовані, — не віриться, щоб це правда...

 

— Що таке? Хто колядує?

 

..."В Вифлеємі народився..."

 

І заки отямилися, хто це, звідки той голос, залунало скрізь, як довгі окопи:

 

..."Месія Христос наш.."

 

Стужені серця дали волю своїм почуванням. На приказ команди: "Ні шелесть у окопах", сильніщий був приказ розраненого серця, захват зболілої, стуженої душі. Широкою луною розлилася коляда, вирвалася із під землі з окопів, злетіла в воздухи, могутнім гомоном відбилася об облаки, об золоті зорі.

 

І вже ми умовкли, вже скінчили колядувати, а звуки коляди луною котяться по горах. Вискакую з окопу, — не можу зрозуміти. Чи то справді луна така йде? Ні!.. То таки чути слів іздалека, з долини від ріки. Від ворожих окопів. І ще десь на нашому крилі заблукав кінець коляди. І тут і там... І в наших і в ворожих окопах. Неначеби перекликалися два могутні хори, так лунає в повітрю величня, поважна арія нашої коляди...

 

В одну мить бачу: за мною повискакували з окопів десятки людей. Чуємо ми виразно: й там, куди наставлені були наші кріси, наші баґнети, й там у відповідь нам гримить уже над землею та сама коляда.

 

В світлі місяця, який освітив на хвилину цілу долину ріки, блукають якісь тіни.

 

І нараз почувся з далини грімкий голос:

 

— Здорові, братя!

 

— Здорові, здорові були! — Посипалися привіти з нашого та з їх боку!

 

— Свої, Українці і з сього і з того боку.

 

Я повалився в сніг, немов підкошений. В одній xвилині не стало в мене сили вдержатися на ногах. Я усвідомив собі грізне положення. Цілими днями вогонь гармат і крісів, три ночі страшні приступи — діти одної матери, рідні брати.

 

Мов крізь сон пригадую собі різдвяні привіти: "Здорові з Різдвом Христовим!..", привіти, що радше на безмежний глум подобали, ніж на братній, різдвяний поклін.

 

І ми й вони знали, що за хвилину прийде приказ тай ясна збруя блисне в наших руках і злучить чи одного з нас в одній могилі, зрошеній братньою кровю.

 

[Вперед! 07.01.1920]

07.01.1920