Львів — місто-несподіванка. Ніколи не передбачиш, якою буде його реакція на ту чи іншу ситуацію. Коли п'ять років тому «заньківчанин» Вадим Сікорский взявся за сміливу постановку андеграундної п'єси за мотивами книги-збірки інтерв'ю «Монологи вагіни» американської письменниці Ів Інслер, жодна зі сцен академічного театру — ані велика, ані камерна, її так і не побачила. Причини були очевидні: вберегти спокій виваженого і цнотливого почуття прекрасного у своєї публіки. Тоді спектакль кілька разів зібрав аншлаги у підземеллях «Музею Ідей». Днями п'єсу-епатаж знову показали у Львові, і цього разу уже для більш широкого загалу. Щоправда, у виконанні санкт-петербурзького театру і на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва. Ніби зі сцени театру для дітей слово «вагіна!» звучить менш екстравагантно...
Якщо п'ять років тому на «Монологи вагіни» потрапити було не так просто через обмежений простір, то цього разу вільних місць у залі не бракувало. Хочеться вірити, що причиною стала ціна квитків (до прикладу, місця у п’ятому ряді партеру коштували 150 грн.), а не дискомфорт говорити голосно про найпотаємніше. Переважали у публіці, звісно, жінки найрізноманітнішого віку. Пригадалося, як свого часу після львівської постановки чоловіки під стінами «Музею Ідей» обурювалися від побаченого, а радше почутого, до піни на губах... Бо ж що чоловіки можуть знати про чучу, менструацію, незручні прокладки, памперси, тампакси, стрінги, плями на спідниці, волосся, стогони, оргазми, вульву, маленькі чебурашки, візити до гінекологів, текстуру вагіни, травми і зґвалтування? Саме про це і розповідають три жінки — Олена Ліпєц, Ілона Маркарова та Марина Рокині. Понад годинна сповідь про комічне і трагічне. Про те, що болить, тривожить і хвилює. Про те, що жінки думають часто, але рідко вимовляють вголос...
І хоч п'єса ця перекладена більш, ніж 30-ма мовами світу і поставлена на сценах понад півсотні театрів, зі слів петербурзького режисера Джуліано ді Капуа (швейцарського італійця з петербурзькою пропискою), говорити про найінтимніше відверто на публіку вдається не одразу і далеко не всім актрисам.
«Спектакль й справді вдався витонченим, без вульгаризації, без фізіології і зайвої “крові”, — каже Джуліано в одному з інтерв'ю. — Що ж стосується актрис, то подолати свої комплекси змогли не всі. Була одна претендентка на роль в Пітері, яка на другому тижні репетицій зрозуміла, що не може працювати, почувається незручно. І пішла. І це правильно, бо матеріал дуже особистісний. Треба справді хотіти говорити “про це”. Кричати, що щастя беруть як бика за роги! З чоловіками — те саме. Є такі, що приходять з думкою, мовляв, на чергове стрип-шоу. Сидять, не розуміють, куди потрапили. Ті з них, котрі досиджують до завершення — переважно сміються. А потім кажуть: “Отакої!”. Дехто замислюється, як поводитись у ліжку. І клянеться: “Я спробую!” — у відповідь на підказки, які отримує з текста п'єси. Якось я почув, як жінка прошепотіла чоловікові на вухо: “Запам'ятовуй!”».
Якщо спиратися на текст вистави, то й справді, і смішно, і грішно, але й корисно, тобто «освітня» роль у ньому таки присутня. Виявляється, часто не лише чоловіки не знають, де у жінок знаходиться вульва — «орган, що має вісім тисяч нервових закінчень, єдина частина тіла, створена виключно для задоволення». Часто сама жінка не знає, де шукати свою найпотаємнішу частину тіла. Більше того, часом жінки навіть уявлення не мають про те, що у них відбувається, пардон, між ногами. І лише тоді, як наважаться зазирнути «туди» у дзеркальце, усе починається... Для когось вагіна, як морська мушля — рожева і дивовижна, а комусь нагадує підвал — темний і вогкий, раз підсковзнувся і ось вони — страхи і комплекси на все життя.
Три жінки, у червоних, як енергія інь, сукнях від Лілії Кисиленко; скромні декорації; легкі перебивки відеоряду; доречне, хоч трохи неакуратне, звукове оформлення, і кілька незручних запитань: «Яка на смак ваша вагіна? Що б вона сказала, якби могла говорити? Що б носила, якби вміла одягатися? Чим пахне?» — «Сніжинками, звісно!».
Отак від теми табу до відвертості, через комізм до трагізму, режисерові вдалося чудово вибудувати емоційне навантаження вистави. Спершу акуратно розпочати розмову «про це». Далі трохи посміятись, бо ж з ким не бувало... Будучи з темою на короткій нозі, зачепити аспект одностатевої любові, і непомітно перейти до важливого, замовчуваного і наболілого — насилля, зґвалтування, позбавлення жінок насолоди звірськими методами, як от дівчаткам у Африці... А на завершення — вирівняти вихор розбурханих емоцій життєствердною крапкою. Бо яка б та вагіна не була, щоб не вдягала, як би не пахла, яка тяжка доля її не спіткала, рано чи пізно у більшості випадків вона приносить у світ нове життя...
01.07.2013«Дуже люблю фінальний монолог, — зізнається Джуліано. — Він про пологи. І жінки у залі часто плачуть. Часто серед публіки є вагітні. Мені дуже подобається, що вдалося виспівати оду храмові, з якого ми всі вийшли. Це спектакль про крихкі і тендітні штучки, про жіночі мушлі, вони — як душа. Думаю, театр якраз те місце, де можна говорити про неї. Не завжди ж про душу — є й інші частини тіла, не менш важливі...»