(Міркованя не-філїстра).
Не дурно то кажуть люди: сьвятила би ся давнина!... Золоті часи!.. Не те, що сегодне! Сегодне таке настало, що коби таки й не згадувати нинїшних часів, чи, як там кажуть, — теперішности. Бо що то тая теперішність? Дїри в кишенях та в головах — загальний занепад! Коби не гріх, то сказав би, що по-просту — кара божа! Але най вже!...
От так то нарікають люди. А то на лихо й не треба далеко сягати, щоби запевнити ся в слушности ceгo наріканя. От таки хоть би теперішна славетна молодїж! Дивите ся добродїю, а там навперед вас суне якась сїра мара, нїби баба — за позволїнєм — в споднях, одно плече звисло, ноги ледве волочать ся, а голова схилила ся на бік, як би їсти просила... Подивите ся ви, поспитаєте у людий, кого ви видїли, а вам скажуть, що ви мали честь здибати члена нашої многонадїйної молодїжи, чоловіка з ідеями, будучого стовпа вітчини! І наговорять нам про него цїлу копицю лестощів і вихвалять єго на всї лади, що ви аж замислите ся, чи не лїпше для вас буде обходити те чудо три милї навкруги... (щоб, бачите, не мусїли тому недолїткови шапкувати)... —
Але успокійте ся, приятелю! Не така воно писанка як вас страхали. Противно. Сами змилуєте ся над тою "многонадїйностю"! Сами побачите, як сумно сегодне коло нашої молодїжи. Прошу уважати: Отже ви сидите собі під грубою і знудивши ся до млости, визираєте якої небудь живої душі. Даймо на-то, до вас заходить один з нинїшних молодиків. Ви сюди-туди — тай, щоб розважити гостя тай себе, раді би вхопити ся за що-небудь. Але тут бо то гак!... Якої такої товарискої гри, наприклад чемного ферблика ваш гість не заграє, бо се псує нерви тай обичаї: на трунок він скривить ся, бо трунок шкодить жолудкови; попросите засьпівати — то, що правда, засьпіває, але так, що вам, хоть ви вже чули не одну паву — коло серця нудко стане... А луснете ви єму після всего правдою в очи, що він — вибачте — не з мудрих, то неборак тілько зачервонїє ся та замість чого иньшого ще вас перепросить... І чи се не многонадїйність? — Але ви може гадаєте, що ваш панич хоть перед жіноцтвом уміє з себе показати чоловіка... ну, до якої небудь панночки ви єго і штирма волами не притягнете... І чи се не кібіц?
Сьвятили би ся давні часи! Бо, що як що, а молодїж колись була не така!
Не такими були й ми, я, тай мої товариші! Було нас штири хлопцї, а всї штири як цукерки. Що гнучкі постати, що чорні брови, що довга чуприна! Не дурно ж про одного з нас дївчата сьпівали:
"Що за очи, що за стан,
Кучерявий мій Стефан!
Кучерями потрясе,
Меду-вина принесе!..."
Усї штири разом жили, до одної школи ходили. Та не про нас були писані наукові мудрішки! Зелений гай, сине небо була наша школа: дзвінкі соловії наші учителї; слова в піснях єдина наша лїтература — а зористі очи дївочі вся наша астрономія...
Та за те, як станемо собі бувало, як штири соколи, (та так щоб нас люди чули) затягнемо пісню — а то диви, вже й цїла громада навкруги поставала, і наслухають небоги, хрещені й пейсаті, молоді й старі...
Любили нас люди за наші сьпіви і добре нам поводилось. Раз, що гуляло ся не з одним добродїєм, що хотїв налюбувати ся щирою рускою піснею, та при тім не забував, що все на сьвітї, від тої травички аж до сьпівацкого горла потребує живущої — роси... а другий раз, що не одно серденько дївоче прихиляло ся до благаня тужливої пісни, що лила ся дзвінким потоком із грудий козацких. — —
От-так то, сидячи в топленій хатї та вигріваючи поганого гістця (памятку ще з буйної молодости), я шарю ся в потухлім огни далекої минувшости тай на самотї нагадую то се то те...
А в голові в-одно брешіть "Гей шинкарко чорнобрива, дай вина дай меду пива!..." І в-одно причувають ся сьпіви і музика, і водно привижають ся квітки і дївчата — і милі спомини кладуть тужливий усьміх на зівялі уста... Щаслива молодість! — —
Для того то я й кажу теперішним молодикам, що живуть вовками, та набирають ся усяких книжних дурниць і стають нарештї ученими бузувірами — кажу їм: Усе те дуже гарно хлопцї, але по-при то — нумо повними грудьми — хоть разок — задзвенїть — засьпівайте!... Засьпіваєте, розважите душу, погуляєте — станете людьми. А хоть би й мало прийти ся від того на старости гістця вигрівати — не жаль вам буде!
[Буковина, 02.12.1894]
02.12.1894