Таємниця колективного обличчя

Фізіогномістика — не моє сильне місце. Тобто мій естетичний смак не конче і не завжди співпадає зі смаками інших людей. Адже якщо хтось комусь видається гарним, то це не обов'язково для усіх. Але все ж навіть середній обиватель звертає увагу на, так би мовити, “смислову наповненість обличчя” політиків. Пригадується, що свого часу й Л.Кравчук, а за ним частково і Л.Кучма отримували від публіки (і небезпідставно) прізвисько “хитрий лис”. Хоча перший з них керував найменше з усіх наших президентів, а другий — найдовше. Але якось здобулися на спільний знаменник у “поганялі” від народу, і зовнішність не була тут останнім фактором.

 

 

Ну а словесні характеристики облич Януковича, Азарова та дрібніших діячів регіонів, усіх тих арбузових, лук'янових і царьових, іще доволі свіжі в пам'яті – і вони також не дуже втішалися симпатією й народною підтримкою. Все ж на рівні візуально-глибинному наші люди відчувають і доброту, закладену в людських рисах, і її, доброти, відсутність. (Замість “доброти” можна в попереднє речення підставити, скажімо, “чесність” або “мудрість”. Ефект отримається той самий.)

 

В цьому делікатному питанні набагато важче із жінками в політиці. Тут дуже тонка грань, щоб не збитися на примітивні обрáзи. Але, видно, Людмилу Олександрівну Янукович на тих далеких мітингах вже п'ятнадцятилітньої давності не обслуговували ніякі стилісти з дрес-коду й макіяжу. Дружина кандидата на головний державний пост виглядала не вельми привабливо навіть на тлі мітингу у рідному Донецьку, принаймні берет міг би бути новішим.

 

В цьому плані, звісно ж, Юлія Тимошенко довго лишалася візуальним еталоном жінки в політиці вищого ешелону, попри різні бурхливі метаморфози із інвалідним кріслом та супермодним взуттям. Але останнім часом візуальний образ Тимошенко майже витіснений з ефіру, а разом з цим і з суспільної свідомості. Це саме, і навіть більшою мірою, певно, стосується Наталі Вітренко, Наталі Королевської чи Олени Лукаш. На телеекранах вони виникають нечасто, і лави їхніх шанувальників потрохи тануть. Щодо Ганни Герман, яка, здається, має власну телепрограму на котромусь із українських каналів, то тут найвичерпніше висловилася Оксана Забужко в одному зі своїх інтерв'ю:

 

“Між іншим, вона теж жертва, за великим рахунком. Мені її шкода. Ніхто вже не згадує, яка вона була красуня в 1990-ті роки — неймовірно вродлива, тоненька, тендітна, смаглява, чорноока. У когось зі знайомих фотографії оцифровані бачила, треба б вивісити в науку майбутнім поколінням — ось що на вході, і що на виході, дівчатка, робіть у житті правильний вибір! Бо це також частина культури має бути — такі біографії теж потрібні: уроки, як не треба чинити, як не побігти в житті за болотяним вогником”.

 

Уляна Супрун з наплічником і в джинсах на посаді в.о.міністра спробувала завдати нового напрямку в дрес-коді топ-чиновника, і це мало поступовий ефект, аж поки минулого літа над Україною не грянула із самих верхів повна лібералізація нормативів одягу — це коли в Офіс Президента дозволили приходити у шортах. Та врешті знову повернімось до облич.

 

Бо якось чітко зауважилося останнім часом, що обличчя влади, колективне і персональне, змінилося зовнішньо у найпрямішому значенні. Той відфотошоплений чоловік, що обвішує свою обраницю золотими ювелірними виробами під слоганом “Тобі личить моє кохання”, всипаний блискітками на рекламних бордах, мав уже зовсім інший вираз обличчя, розмовляючи з добровольцями в Золотому. Його прессекретарка, яка чарувала Інтернет привабливими знімками, умить перетворюється на неприємно скривлену особу жіночої статі, відштовхуючи від свого патрона занадто нав'язливого журналіста. Про голову Офісу Президента А.Богдана можна в цьому контексті теж говорити довго і детально. Хамство на адресу журналістів, усі ті порівняння з дрібною рогатою худобою, які чуються від чільних представників влади, – все це також вимовляється далеко не з милим усміхом на вустах, і краси обличчю мовця не додає аж ніяк. 

 

Тут нам зовсім нещодавно повідомили, що партія влади має бути “сексі”. Бо змінюється напрямок ідеологічний і тактичний. Але це ж також про зовнішній вигляд і про обличчя. Хотілося б, щоб головною окрасою нового обличчя партії був розум і доброта в очах, а не силікон у різних частинах тіла. Але, вочевидь, такі мрії поки що намарне...

 

 

А пригадуючи вже пережиті українські революції, від тієї на граніті в жовтні 1990-го, мимоволі перебираєш в пам'яті виснажені й просвітлені лики голодуючих студентів, обурені й повні праведного гніву обличчя листопада 2004-го, коли груба фальсифікація результатів виборів вивела нас на Майдан, а також повні праведного гніву наші лиця 1 грудня 2013-го, одразу ж після побиття студентів у центрі міста. В ті обличчя хотілося вдивлятися безкінечно, вони світилися, були сповнені шляхетності й жертовності. Невже, щоб повернути ці риси громадянам сьогодні, потрібні якісь болісні подразники? І що саме може стати таким подразником?

 

Бо гримаса болю, ненависті, зневаги також нікого не робить привабливим.

 

 

12.11.2019