Ґабріель Ґарсія Маркес. Скандал сторіччя. Переклад Галини Грабовської. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. – 356 с.
«Скандал сторіччя» – книжка, яку Маркес писав довше, ніж решту творів, і не менш довго йшла вона до українського читача. Водночас, це така книжка, яка постійно публікувалася, work in progress, – щоразу нова частинка, починаючи шістнадцятим березня тисяча девʼятсот пʼятдесятого року, коли на шпальтах барранкільянського El Heraldo зʼявився «Президентський голяр», і завершуючи двадцять пʼятим січня тисяча девʼятсот вісімдесят четвертого, коли мадридський El Pais помістив «Як написати роман». Мабуть, уже заради однієї цієї інструкції кожному, хто мріє творити велику прозу, над якою красуватиметься його імʼя і прізвище і яка продаватиметься десятками, якщо не сотнями мільйонів (sic!) примірників, варто поквапитися придбати це прекрасне видання (з погляду оформлення та поліграфії не менше, ніж щодо змісту), та й загалом: хіба не кортить довідатися, що ж то за найбільший скандал сторіччя, зітканого з суцільних скандалів?
«Скандал сторіччя» – наче роман без наскрізного сюжету, ниньки багацько таких романів, мабуть, жодний інший жанр не зазнавав таких метаморфоз, відколи вперше вжито термін на позначення твору певного обсягу і певних якостей, як цей. З цього погляду (з інших, можливо, також), роман – найтолерантніший жанр, найліберальніший, найвідкритіший, подібно до того, як відкриваються до світу ще не так давно закриті міста; він, який чимало витерпів, витерпить усе і ще не таке. Зрештою, ще сімсот років тому Боккаччо зумів зліпити з самостійних оповідок ненайгірший опус – яскравий зразок Ренесансу в літературі, який, випробуваний часом і читачем, дає уявлення про епоху та її вартості, приземленіші і кровожерніші, далеко не такі одухотворені, як фрески Мікеланджело в Сікстинській капелі. Чимось «Скандал сторіччя» нагадує «Декамерона». Насправді ж «Скандал» ніякий не роман, а тексти для газет та журналів – атож, саме тексти.
З книжки Маркеса ми довідуємося багато всього і всякого:
– про президента Колумбії Маріано Оспіну Переса, який перед тим, як відкрити прямий телефонний звʼязок між Боґотою і Медельїном, іде до перукаря. Зненацька ремесло президентського цирульника чи двірцевого кухаря набуває особливої ваги – державної. Маркесове серце калатає зліва, метафорично також, політично тим більше, тож через особу перукаря автор совістить президента. Президентам часто бракує зворотного звʼязку, контакту з людьми, та й не лише президентам. «Операторе, зʼєднайте мене з громадською думкою!» – сказав би президентський голяр, якби був очільником республіки. Ця фраза показує нам Маркеса, уже тоді і ще більше в майбутньому майстра подібних формулювань, деколи геть банальних, до наївности кумедних, щоправда, до такої наївності, якою керувався зубожілий ідальґо з Ла Манчі, тобто, шляхетної. Цим формулюванням надається статус якщо не вироку, то принаймні доленосности, шекспірівського бути-чи-не-бути. Уявімо, як щось подібне сказав би Софокл в «Антігоні»: «Операторе, зʼєднайте мене з хором!» У цьому весь Маркес, і хоча він зізнався, що його перша романна спроба – то прозове перелицювання Софокла, під впливом цього давньогрецького трагіка Маркес перебував, схоже, до останнього створеного рядка, у цій стилістиці, в цьому жесті, з таким формулюванням, щоправда, до чистої трагедійности додалася дрібка комічности, потім ще одна, деколи – багато дрібок нараз, як прянощів до екзотичної страви: життя ніколи не буває чистим, з усіх жанрів воно, либонь, найгібридніший, ще гібридніший, ніж роман;
– про те, як перетворити брак теми на тему статті (а якщо пощастить, то й роману). Короткий майстер-клас від найуспішнішого представника магічного реалізму в письменстві, подібний до курсів на кшталт «англійська за пʼять годин» та інших геніальностей. Не маючи теми, Маркес потрафив написати про це ненайгіршу статтю, лише що вона має спільного з журналістикою чи, навпаки, якраз і має? У цих текстах багато Колумбії, батьківщини письменника. В автобіографічному романі «Жити, аби про це розповісти», Маркес неодноразово повертається до ситуації своєї батьківщини – у ті часи, коли писав для лівої і ліво-ліберальної преси. Маркес шкодує, що не це крило магнатів-олігархів здобуло гору, згадує він і про ексадрони смерти. Саме журналістика, викривальні публікації, значною мірою, втім, одна-єдина (в це важко повірити, коли читаєш тексти «Скандалу сторіччя»), спонукали впливових і заможних друзів письменника, редакторів і фінансистів видань, для яких працював, занепокоїтися безпекою свого автора і послати його з редакційним завданням у далеку і – на той час уже мирну і навіть трохи блаженну – Європу, якщо не враховувати повстань проти комуністичних диктатур у Центрально-Східній її частині чи панування чорних полковників де-небудь на її Півдні. «Редакційне завдання» перетворилося на багаторічну еміґрацію – Маркес так ніколи остаточно і не повернувся на свою батьківщину. Можливо, тривога була перебільшеною. Можливо, ні. В кожному разі, саме з Європи Маркес раптом побачив Колумбію і Центральну Америку так, як не бачив доти, а там десь і свою родину, померлих і живих, і те патіо, подібне до цятки, на якому розгортатиметься (і розгоратиметься), мов на театральній сцені, дія більшости його творів. Перспектива відкрила ностальгію, а ностальгія прорвала шлюзи – назустріч романам, довшим та коротшим;
– про добродія, який у ранковій газеті читає про свою невдалу спробу накласти на себе руки. В цьому «репортажі» вимальовуються контури магічного реалізму. Так чи так, ним просякнені більшість текстів у цій книжці, де фігурує не лише Колумбія, а й інші країни й частини світу, здебільшого Європа й Сполучені Штати Америки, як, наприклад, в «Убивці самотніх сердець», де словесне олівʼє, в якому розчинилося кохання Марти Бек і Раймонда Фернандеса, мов пучка солі, завершується «дієвим механізмом електричного стільця». Байкаря Маркеса не варто недооцінювати. Завжди, хай у репортажах чи романах, він залишається також суспільним і політичним критиком, деколи – екзистенційним, як тоді, коли критикує таку непунктуальну даму, як Смерть, яка не прийшла на побачення з шістдесятидевʼятирічним горянином Джеймсом Лонґвортом, яке сама йому й призначила. У цьому, здавалося б, геть абсурдному тексті Маркес вловлює шоу, видовищність, як визначальний алгоритм життя;
– про диктатури, до того ж не лише «з правим ухилом», а й із лівим: на відміну від багатьох славетних європейців, неодноразово лаудованих і коронованих, які з якого-небудь Парижа оплесками вітали радянські танки на вулицях Праги і розвʼязаний проти празької весни терор, щоби згодом, як колос на глиняних ногах враз розсиплеться, ця моторошна казка про людожерів, соромʼязливо сякатися в хустинку, доживаючи в опортунізмі і комфорті (комфорті як найганебнішому різновиді опортунізму) літа і згадуючи про бурхливу молодість, без стилістичних перебільшень, бо вони таки були борцями, тож на відміну від них, Маркес, дещо старомодний молодик з Аракатаки, наскільки мода ген там на Півдні і в іншій півкулі не кульгала за Європою, подібно до того, як запізнюються стрілки годинників (порівняно з Ґрінвічем), нещадний, хоч у субтельно-делікатний спосіб дослідник істини, непретензійно та елеґантно здемаскував червоні режими на прикладі Угорщини пʼятдесят шостого, небавом потому, як було розчавлене угорське повстання (історію комуністичних режимів можна і варто прочитати також крізь призму повстань, які не вщухали від самого початку – це зворушливий, трагічний і в кожному разі вартий уваги рух Опору, починаючи від потопленого в крові протесту східноберлінських робітників (робітників!) пʼятдесят третього (пʼятдесят третього!) до повстань у сибірських і заполярних ґулаґах, а може, таки раніше, від повстань українських господарів, яких Сталін урешті виморив голодом та іншими формами репресій. Тож пʼятдесят шостий, тридцятирічний молодик Маркес, один із двох журналістів у делеґації, прибуває до Будапешта («Я побував у Будапешті»). Істина й сумління (а хіба їх можна розокремити?) виявилися сильнішими, ніж політичні доктрини і навіть особисті погляди (хіба можуть бути в митця інакші погляди, ніж бриніння голосу справедливости?). Маркес уміє помічати непомітне, він не критикує, він описує. Часто-густо змалювання – найубивчіша форма критики. Завершується цей «уривок» промовистим пасажем:
Там я знайшов те, що шукав: серед порнографічних малюнків, вже класичних у всіх нужниках світу, були написи з іменем Кадара, в анонімному, але напрочуд виразному протесті. Ці написи становлять дуже вагомі свідчення щодо угорської ситуації: «Кадар 0 вбивця народу», «Кадар – зрадник», «Кадар – припʼятий пес росіян».
– про химерне ідолопоклонство в Ла-Сьєрпе з неодмінним Ісусиком, профспілкою ідолів і чудотворними дошкою та ниркою. Цей «репортаж», поміщений на недільній сторінці столичного El Espectador, наче стаття із фольклористики – такого популярного штибу, як їх донесхочу тепер і останні десятиріччя в нас, щоправда, Маркес іронізує й кепкує. Ні, Маркес не мислитель, Маркес – оповідач. Це – ті тексти, які мають мало спільного з журналістикою, хіба те, що оприлюднювалися в засобах масової інформації, хоча й журналістика, як і роман, напрочуд розмаїта. Це тексти іншого ґатунку, ніж угорський репортаж. Якби не їхня дотепність і вправність, їхнє місце було би між гороскопів і всілякої іншої всячини. Властивий їм парадоксальний, притчевий, наратино-колажний характер не так доповнює, як утверджує наше уявлення про Маркеса, чільного представника латиноамериканського магічного реалізму. За такими текстами протипоказано навчати репортерському ремеслу, та їх можна і навіть бажано читати, як читають щось розважальне – зрештою, воно заповнює значну кількість періодики, маючи ту іншу естетичну вартість, хоча також із суспільно-критичним підспіддям, яке, звісно, легко недобачити. Дивним чином, ці доволі наївні тексти дають нам змогу зазирнути у світ, в якому сплелися іконка Божої Матері і роги й копита (коровʼячі), християнське й поганське, Бог і божки;
– про чоловіка, який приходить у дощ, і «приходить» тут є формою не так теперішнього часу, як формулою вічного тривання, чогось постійно-ненастанного, що увесь час настає знову і знову, подібно до «Христос ся раждає», і про Ноеля, який навчає свого папугу закону Божого. В цих текстах проходять усі ті персонажі, що населяють романи письменника. Спраглому розваги, нетерплячому впевнитися, що зі старим-добрим магічним реалізмом усе гаразд, наскільки може бути гаразд із тим, що відійшло в безнадійне минуле, «Скандал сторіччя» – саме те, що треба. Хто не згідний з міністром економіки України, тому в поміч ця книжка Маркеса. І все ж: якби переді мною руба постав вибір – Кортасар чи Маркес, а переді мною ніхто не ставить такого руба бодай тому, що не надто довіряю формулі «або – або», насамперед у мистецтві, то я надав би перевагу Кортасарові, утім, десь трішки шкодуючи і за Маркесом. І, звісно, не занедбуючи Борхеса. Бо Льйоса – ще тут, завжди тут і поруч, у сусідній шпальті;
– про, врешті-решт, Ауреліано Буендіа, який у «Чоловікові», який «приходить у дощ» згадується лише побіжно, а вже в «Домі родини Буендіа» розростається до центральної постати, хоча ні, властивий герой тут – дім. Дім, який вибрунькується до обʼємних романів, завдяки яким ми знаємо Маркеса. Ні, це не літературщина, про яку письменник міркує в нотатці «Літературщина». От що в Маркеса є, так це вміння збагнути «кухню» й поіронізувати. Самоіронія, коли її не забагато (бо коли її забагато, вона знищує твір і творця, як скорпіон сам себе), – риса притомного інтелекту. У «Провісниках» Маркес дотепно показує, як смажаться факти на редакційній пательні і що з того виходить на прикладі біблійної історії про Адама і Єву. Тож не все так просто з Маркесом, і далеко не все так примітивно, як деколи може здатися. В «Тигрі з Аракатаки» Маркес постає нищівним (і знову ж таки, не банальним, банальне, як відомо, хіба зло) критиком економічного колоніалізму – того гидкого спустошення, яке триває й сьогодні, перетворюючи рай на землі на марсіанський ландшафт, на догоду тому, що зіставне з самовигнанням з раю; не потрібно й Господа. Ця книжка – не «Скандал сторіччя», а скандали – їх принаймні стільки, скільки текстів під спільною обкладинкою, від зникнення статуетки Ісуса в провінційному колумбійському містечку до добре налагодженої торгівлі білими жінками для борделів Південної Америки і Північної Африки (такий собі расизм навиворіт, та хіба може бути «расизм-навиворіт», адже расизм – то завжди расизм), і далі – до кінця книжки, до бурхливого кохання морського офіцера в потаємній каюті військового корабля. І ще далі – до останньої крапки.
