В останніх часах роздаються то тут то там голоси різкої критики на політику не тільки теперішнього уряду, але взагалі всіх українських урядів від початку Великої Революції, починаючи з Центральної Ради. Про теперішній уряд говориться, що він складається виключно "з твердих голов", засліплених партійністю людей, які не можуть зрозуміти того, що самими соціялістичними теоріями нічого не збудуєш. Про наше революційне минуле говориться, що ми не уміли використати корисного для нас моменту, коли у Київі сів гетьман, який згуртував біля себе великобуржуазні і великоаґрарні кола, готові неначеб-то станути твердо на самостійницький ґрунт. Про аґрарну і соціяльну політику перших наших революційних урядів говориться, що вони хотіли тільки переліцитувати в радикалізмі московських большевиків, що вони для народу, для державного будівництва буквально нічогісінько не дали, і тільки призвели до щораз то більшого з'анархізовання і обідніння краю. Чого не говориться тільки? А ліки на українську хоробу? Коли нам соціялізм і його теорії не збудували держави, так треба іти з реакцією і треба творити якийсь коаліційний кабінет з перевагою правих елєментів, бо, бачте, наш народ незвичайно консервативний.
Це тепер так говориться і пишеться, коли в Центральній Европі (в Німеччині, на Угорщині, в Польщі і Румунії) підняла голову всесвітня реакція. Кілька місяців тому назад, коли в Будапешті сидів Беля Кун, а в Київі Раковський, так само критикувалось політику нашого уряду. Особливо роблено йому закиди, що цей уряд не пішов на згоду з московськими червоними імперіялістами. І що дивніше, ті самі кола, котрі недавно тому радили урядові йти в своїй політиці поруч з большевиками, тепер радять йому йти з Денікіним і його добровольцями, добачуючи в такій предивній кооперації спасення для української державности. Ці всі критики, всі ті нарікання на відсутність правильної орієнтації у українських політиків, дають доказ тільки того, що саме ті критикуючі кола, котрі дораджують нашому урядові іти раз в право, раз в ліво — самі не мають якоїсь докладно сформулованої політичної програми, що вони бажали-б, щоби наш уряд вів політику хвилі, політику настроїв дня, а не політику на дальшу мету. Ці нарікання дальше дають доказ того, що саме ті критикуючі кола не розуміють законів цеї ґіґантської боротьби не тільки на сході Европи, але на цілому світі. Ці критикуючі кола забувають, що ми маємо за собою пять років всесвітньої війни і що ми вступаємо в ще довший період революційних рухів. Вони одначе думають так, неначеб ані війною, ані революцією не була нарушена соціяльна, економічна і політична рівновага, неначеб-то ми жили за "старих добрих часів" з перед 1914 р., коли то соціяльний, політичний й економічний порядок здавався таким трівким і постійним. Анрі Поанкаре, ґеніяльний французький математик, поділив уми учених математиків на льоґіків і ґеометрів. Перші з нечуваною бистротою розробляють альґебру, відношення цифрові, не вдаючись в глибшу їх аналізу, другі стараються альґебраічним даним надати ґеометричний образ і тому вони їх аналізують, щоби дійти до якоїсь ґеометричної синтези. Альґебраічний ум є примітивніший, доказом чого може послужити факт, що знаний закон Пітагора був відкритий на 7 віків до Христа і представлений цифровими даними, коли тим часом цей сам закон був доказаний три століття після Христа відомим александрійським ученим Евклідом в ґеометричний спосіб, при допомозі ґеометричного аналізу.
Можна би також поділити політичні уми на дві катеґорії: статичні і динамічні. Перші беруть соціяльні і політичні й економічні явища людського життя тільки в минулім і теперішнім, при чім не аналізують минулого, і для того їм не зрозуміле ні теперішнє, ні майбутнє. Такі статичні уми не мають зрозуміння для історії. Динамічні уми не тільки бачуть явища в минулому, але й їх стараються аналізувати, і ця аналіза приводить їх до зрозуміння не тільки явищ в теперішньому, але і до відгадання, що може статись в майбутньому.
Гострі критики української політики належать до першої катеґорії політичних умів. Вони знають, що з себе уявляла Европа в недалекому, а так далекому минулому — перед великою війною. Одначе вони не з'аналізували так клясових і національних противенств, які призвели до всесвітньої катастрофи. З'аналізуймо ці противенства. На заході і півночі Европи були тільки клясові противенства. В скандинавських країнах, у Франції, Еспанії і Портуґалії не було пановання народа над народом, бо ці держави були що до свойого національного складу чисто національні. Та вже за Рейном на схід маємо цілу сітку національних питань, викликаних пануванням одного народу над другими або другими, і тут — в Центральній і Східній Европі — до клясової боротьби долучується ще боротьба національна, загострюючи і комплікуючи саму клясову боротьбу.
І так Німецька імперія мала польське, французьке і данське, Австро-Угорщина — польське, чеське, українське, словацьке, румунське, південно-славянське й італійське питання. Щож до бувшої Росії, цеї типової держави національностей — то там наболів цілий ряд національних питань, котрих не треба вичисляти, бо їх забагато. Коріння зла і гострота цих питань полягала в тім, що ці нації не були рівноправні перед інтернаціональним правом. Істнувало три катеґорії націй: 1. нації повноправні, 2. півправні і 3. безправні перед інтернаціональним правом. Розуміється, що між одною чи другою катеґорією націй істнували так само, як в природі, перехідні форми. До повноправних націй, котрі грали на першій скрипці в европейському концерті, треба зачислити Анґлійців, Французів і Німців, до півправних на пр. Румунів і Поляків, з котрих перші були в своїй державі півправні, а в Австро-Угорщині і Росії безправні, а другі — в Австро-Угорщині півправні, а в Росії і Німеччині безправні. Розуміється, що ця інтернаціональна нерівновага трівати довго не могла і при першій нагоді т. зв. европейська рівновага лопнула, бо лопнути мусіла. І саме ці клясові й національні противенства, видовищем яких була до війни стара Европа, призвали до катастрофи: до загально-европейської війни, яка пізніше, з активним виступленням Америки, поширилась майже на цілу землю. Дякуючи тому, що в Центрі і на Сході Европи було нагромаджено багато вибухових матеріялів, розпалися і перестали істнувати три великі держави: Росія, Австро-Угорщина і Туреччина, і ослабилася велика і сильна Німецька Імперія, — саме ті держави, котрі іґнорували собі національне питання. З розпадом тих держав, звичайно, мусіло творитись щось нове. І ось ми добачуємо, що скрізь нації починають орґанізуватись в державні сполуки на національному прінціпі. Звичайно, орґанізація стрічає великі перешкоди. Вони полягають в тім, що кожний з тих державних новотворів дістав в спадщині всі помилки минулого і що, хоч звершився величезний переворот, є ще люди, котрі з цим переворотом не погоджуються і хотіли би привернути довоєнне status quo аntе bellum. Розуміється, що мальконтентів з сучасного стану треба шукати серед тих народів, котрі давніше до війни відогравали визначну ролю в інтернаціональному життю, в першу чергу, — Німців і Москалів, і тому серед тих народів є багато політиків, котрі хочуть відреставрувати і Росію, і Австро-Угорщину, і Німеччину в їх довоєнних межах, не беручи в рахубу того, що сили націй, які проявляються в стремлінню до самостійного життя, визволені війною і революцією, далеко більші, аніж їхні сили, що полягають на мріях. Ці політики характеризуються як статичні уми, нездібні зрозуміти того, що раз розпочався величезний всесвітній національний і соціяльний рух, не знайдеться такого, як біблейський Йозус, котрий сказав би: "Стань, сонце!", і сонце послухало. І саме в тім полягає не так траґіка, як драматика людства, що ще багато знаходиться серед нього політиків із статичним способом думання. І тільки тоді настане спокій в Европі і на цілому світі, коли всі переконаються, що вороття до старого немає і не може бути.
Що до Сходу Еврони, то богато політиків особливо серед наших українських т. зв. західньої орієнтації, дійшло вже до розуміння того, що там істнують національні проблєми, що вимагають негайного розвязання і вирішення, одначе вони ще не уявляють собі того, до якого ступіня ці національні проблеми комплікуються соціяльною нерівновагою. Вони не уявляють собі того, що саме на Сході Европи національна проблєма покривається з соціальною. Розгляньмо території тих народів бувшої Росії, які тепер творять національні держави. В Фінляндії ще справа найлекша бо там була хоч куца, але все-жтаки автономія, яка дозволила підготовити національну культуру, оцю одиноку основу національної державности. Але вже в надбалтійських краях: в Естонії, Лятвії і Литві образ міняється. В тих країнах земельна рента знаходилася до того часу в руках чужинців: Німців — (надбалтійських баронів), Поляків і Москалів, котрі творили підставу всеросійської реакційної державности і котрі з упадком її тратять ґрунт під ногами, бо широкі демократичні маси не хочуть і не будуть зносити чужого панування. Одначе дякуючи тому, що ці народи — не славянські, вони все-ж таки, ще за царського режіму, не стояли під таким адміністративно-культурним гнітом. Царський режім сам розумів, що їх зрусифікувати річ не легко, бо ці народи відріжняються і мовою і реліґією занадто різко від "народа-богоносця", православного лапотника-мужика, і тому ці народи від довшого часу мали змогу культивувати свою мову в національній пресі, мали змогу витворювати, хоч і в невеликій кількості, національно-культурні цінности.
Інакше з білоруським і українським народом, тими східньо-славянськими народами, про котрих царський режім думав, що їх легка зрусифікувати, т. є. — з'асиміліовати до загально-московського типу. Тим пояснюється нечуваний, нелюдський і варварський гніт, якому підлягали на протязі 19 століття український і білоруський нарід. Через цей національний гніт український і білоруський народ дійшли до такого стану, що національно-думаючі інтеліґенти були ще десять років тому назад "еміґрантами серед власного народа". Та перша революція, яка застала український народ обезголовленим і безпросвітним, все-ж таки принесла хоч мінімальні користи. Від 1905—1917 р., не дивлячись на шалену Столипінську реакцію, все-ж таки творились кадри української трудової інтеліґенції, котра з вибухом всеросійської революції 1917 р. могла взяти провід в українському рухові. Ця інтеліґенція, з природи річи, не могла походити із зрусифікованих сфер дворянства і великої буржуазії, котра всеціло засвоїла собі sui gеnrіs інтернаціональну, позбавлену всякого коріння в широких масах і тому поверхову й екзотичну, культуру. Ця інтеліґенція вийшла із народної переважно селянської гущі і тому вона не могла не жити настроями й стремліннями широких трудових мас селянства і робітництва.
І ось як тепер уложились відносини на Україні. На національні свідомі елєменти складаються: 1) селянська маса, 2) частина робітництва (особливо залізно-дорожники), 3) трудова інтеліґенція. По-за тим на Україні знаходиться жидівський пролєтаріят, котрий, будучи під нечуваним гнітом і не маючи змоги орґанізуватись, дуже скоро дав звести себе на манівці большевицьких теорій. Цей пролєтаріят одначе вже переконався в своїй більшості, що большевицькі теорії приносять йому тільки шкоду, і дуже скоро він побачить, що тільки істнування української демократичної державности дасть йому змогу по людські жити і розвиватись. По-за українським селянством, частиною свідомого українського робітництва і трудовою інтеліґенцією, які непохитно стоять на ґрунті української державности, немає на Україні нікого більше, хто хотів би, як на приклад, на Мадярщині, або в Німеччині, держави української, хоч би монархічної, хоч би реакційної. Всі ті кола — великоземельний і великобуржуазний кляс, інтереси якого є зачіплені революційним законодавством українського уряду, не хочуть України, проти неї борються із зброєю в руках, а хочуть "едіної і нєдєлімої Росії", під формою чи то буржуазної республіки, чи то конституційної або абсолютної монархії, і ніяка сила не переконає їх в тім, що істнування української держави — це історична необхідність.
Підносяться голоса про потребу створення на Україні коаліційного кабінету. Знайшлася одна українська ґазета, що виходить у Відні і редаґується людьми, які революції не переживали і законів її та її ходу не розуміють, яка піднесла ту думку, як одиноко спасенну. Звичайно другі народи, котрі жили самостійним національним життям і котрим не потрібно вести визвольну національну боротьбу, мусять реконструовати свої уряди на прінціпі коаліції. Алеж у тих народів і буржуазія не стоїть на антідержавнім ґрунті. У них немає дискусії, чи має істнувати німецька чи мадярська держава. Що иншого на Україні. Там коаліція неможлива, бо буржуазія — чужа і стоїть на чужому державному ґрунті, а навіть заперечує істнування самої української нації. І як довго ця буржуазія не буде знищена і обезвласнена, так довго не буде спокою на Україні.
Дякуючи тільки статиці свойого політичного думання, можуть бути деякі кола української інгеліґенції переконані в чімсь противнім. Вони думають, що революція вже скінчилася і що вже прийшла пора її ліквідувати. Тим часом революція, і то всесвітня, починається і не дійшла ще до свойого апоґея. Було би отже політикою хвилі, а не політикою на дальшу мету, "держать — як каже Москаль — нос по вєтру" і улягати тільки хвилевим настроям. Раз має хвилево гетьман перевагу,— ідім з гетьманом, раз большевики, — ідім з большевиками, раз Денікін — з Денікіном і його добровольчими бандами.
Цілий хід революції переконує нас в тім, що на Україні повинна бути тільки тверда демократична влада, сперта на широкі маси трудового народа. Київ брали вже і большевики і денікінці і знову большевики, але ані одним, ані другим не удається тепер постійно в нім закріпитися, бо широкі маси українського народа показують, що вони не хочуть підлягати ані большевизмові зправа, ані большевизмові зліва, а хочуть тільки демократичної Народоправної Республіки.
Бути може, що деякі, не з'орієнтовані в настроях широких мас кола наших політиків, схочуть зробити зайвий раз експеримент з насажденням монархізму під видом гетьманату, може бути навіть, що вони зіпруться на анґлійсько-денікінській мілітарній силі, але це знову таки буде політика хвилі, а не політика на дальшу мету. Український народ, який потрібує взяти землю в свої руки і забезпечити собі найбільшу суму громадянських вольностей, не заспокоїться, поки не скине тиранів. І коли ті політики думають, що їм удасться в той спосіб привернути лад і спокій, то вони дуже помиляються.
Українській демократії, а особливо відповідальній перед історією інтеліґенції не можна покидати українських мас і мимо них і проти них будувати хоч би навіть українську державу. Мимо і проти українських широких мас української держави ніхто не збудує.
[Воля, 18.10.1919]