[Матеріял для віча духовеньства.]
Ми вже так взвичаїли ся, що кожде пекуче питанє нашого истнованя судимо єдино з народного становиска, а не будучи під взглядом народним кріпкими, не маємо сили тим питаням надати тої ваги, якої потрібно щоб они безусловно всяким були респектовані.
Так стоїть дїло і з народними нашими школами. В них дїє ся нам нечувана народна кривда; не то мішанєм до них політики, але й виразною тенденцією до винародовлюваня нашої молодежи. Так що-ж? Осуджуваня сеї кривди єдино з природного становиска, хоч-би навіть як бодрі, як рішучі, хоч-би і в соймі і в радї державній, будять ино иронічний сміх, в виду — цифр статистики, не нами укладаних і нами не надзорованих. І хоть факт польщеня наших сїльских шкіл і як явний, менери шкільництва з статистичними числами в руках а иронічною усмішкою на устах в нїчо обертають наші жалї.
Чи-ж се не навчить нас взяти ся до борби о наші народні школи з иншого, більше практичного боку?
Вправдї ми, Русини, не маємо за-для політично-народної нашої безсильности на справи шкільництва народного майже нїякого впливу, але великій, і дуже великій вплив на справи народного шкільництва застережений єсть церкві.
Уставодавство шкільне признало церкві право до надзорованя і стереженя єї интересів у всїх корпораціях, маючих на цїли веденє шкільних дїл. Тож церков має в силу сего права своїх відпоручників: в радї шкільній краєвій, в радах шкільних окружних, в радах шкільних місцевих — і ті відпоручники мають строго наглядати над тим, щоби интереси церкви в школах всїх, особливо-ж в школах народних строго були бережені. А кромі сих, уставами до береженя интересів церкви в шкільництві уповажнених чинників — має церков сама в своїм нїдрі, в кождій епархії окремий уряд схоліярха, значить надзирателя шкіл, і в кождім деканатї уряд комісаря для надзору реліґійного веденя шкіл народних, і в кождій парохії уряд учителя реліґії, котрий по силї устави єсть і членом місцевої ради шкільної, а надзирателем заразом: чи интереси церкви в школах, безпосередному єго веденю відданих, дїйстно суть бережені.
При такім складї річей, взможенім ще тим, що репрезентанти интересів церкви в шкільництві управнені там, де ті интереси дїйстно суть або можуть бути загрожені против всїх, а тим скорше против більшости зложити своє veto, при такім, кажу, складї річей виходить, що церков єсть в шкільництві незвичайно впливовим чинником та що єї интереси суть в шкільництві сильно забезпечені.
Які ж интереси має церков берегти в шкільництві?
Интереси церкви в шкільництві суть одні чисто реліґійної, инші реліґійно горожаньскої натури. Над першими нема нам права розважати; другі-ж, реліґійно-горожаньскої натури интереси, суть в певній мірі з интересами народу так звязані, що их успіванє єсть успіванєм народу, а их занедбанє крайну принести мусить шкоду горожаньским правам народу. До сих то реліґійно-горожаньских интересів церкви, котрі репрезентантами єї в шкільництві мусять бути бережені, сли церков має в суспільности вповнї сповнити свою задачу, належить передо всїм:
а) наука церковного, а передо всїм литургічного співу;
в) наука того письма, котрим церков послугує ся, і котре єї вірні зі школи повинні знати;
г) наука сеї мови, котра литургічній єсть найблизша і в котрій майже всї набожні співають ся пісни;
д) перестеріганє, щоби учителї не соблазняли молодїжи шкільної і селян взагалї систематичним стороненєм від церкви.
Всї ті точки названі тут церковво-горожаньскими интересами церкви длятого, що без захованя их церков може вправдї обійти ся, однак тратить незвичайно много в горожаньскім напрямі. Именно.
До а) Церков руско-католицка має характеристичним своїм знаменем чинну спільність вірних в богослуженю. Наколи церкві латиньскій вистатчає при єї литурґії леда охриплий голос, бо єго покриє або зробить зовсїм неразячим гра орґанів, то церков руска може всю красоту своєї литурґії і инших богослужень розвинути єдино при всенароднім, добре вправленім співі по можности всїх вірних. Коли школи були парохіяльні, вправляли они молодїж в співі литургічнім — і сли по церквах наших співає люд весь, і співає складно, то се наслїдки з науки церковного співу в школах. Де шкіл не було або де теперішна школа не культивує співу церковного, там зараз слїдне се в церкві. Тож сли розвиток церковного житя не має остати фразою, мусить церков берегти строго науки литургічного співу в школах, бачучи при помочи своїх орґанів строго на се, щоби учителї при руских школах до науки співу церковного були кваліфіковані і щоби для науки сего співу було посвячено більше часу, нїж для науки краковяків. Инакше, сли церков в школах догляд науки литургічної і взагалї церковного співу занедбає, діждемо ся скоро ґенерацій, котрі нїмаками будуть в церкві, єсли взагалї, в церковне житє не вправлені, пійдуть до церкви; а чим стане ся тогдї церков в горожаньскім взглядї, прикро й подумати.
До в). Письмо руского народу єсть письмом єго церкви — мимо різної форми кирилицї і гражданки, мимо правописи историчної і фонетичної. Письмо се єсть рускому народови святе, бо то єсть не ино свідоцтвом єго тисячлїтної доморідної культури, але оно єсть і письмом гієратичним церкви. Письмо руске мусить конечно уміти кождий, хто руского єсть обряду, чи він Русин на Руси, чи спольщений Русин на Мазурах, а неохота до сего письма, або й легковаженє єго, і спинюванє єго вивченя, і усуванє єго з місць публичних єсть обидою не лиш народу а й самої церкви, бо се письмо не єсть виключно руске, але єсть письмом гієратичним всхідної славяньскої церкви, котру у нас зовемо рускою. Длятого блудимо дуже, сли боронячи руского письма і жадаючи для него скрізь признаня, жадаємо сего лише з народних взглядів. Нї, письмо наше, славяньске, у нас зване руским, повинно і мусить боронити церков яко гієратичне письмо церкви, на науку єго наставати і надзорувати яко справу входячу в сферу своїх интересів. Для церкви нїколи не сміє бути рівнодушне: чи школа підготовлює молодїж до уміня читаня богослужебних єї книг і чи єї письмо має належну повагу в горожаньскім житю. Чи письмо се виступає в формі кінчастій [яко кирилиця] чи в формі округлій [яко гражданка] чи оно уживане в правописи етімольоґічній чи в фонетичній — се не зміняє річи; у всїх тих випадках характери сего письма суть незмінні, а єго жерелом і єго прибіжищем все була й все буде церков, котра не сміє стерпіти, щоби оно, письмо єї, під взглядом горожаньским, отже і при науцї в школї, було упослїджене або й зовсїм зі школи руґоване.
До г). Люде, котрі нездібні нїчого навчити ся, не можуть забути фрази, що мертва мова церковна для хлопа так само єсть незрозуміла, як для люду лат. обряду мова латиньска. Хто однак бодай дрібку має олїю в голові, пійме, що на основі добре, граматично навченої мови народної рускої можна і дуже много поняти з мови церковної. Тож граматикальна наука мови рускої лежить в крузї интересів рускої церкви, котра не сміє допустити, щоби єї вірним було утруднене або і неможливим зроблене яке-таке розумінє мови церковної, до котрого то розуміня веде безусловно граматичне вивченє рускої мови. А впрочім: мова конверсаційна сеї церкви, мова урядова, мова проповідей, мова молитв для вірних, мова пісень набожних єсть не инша, а руска народна мова. Тож безусловним интересом церкви єсть, щоби в школї мову руску, яко немов ключ до мови церковної і яко мову проповідей, молитв, пісень церковних школа з всякою ревностію учила а занеханєм або недбалою наукою не наносила шкоди интересам церкви. I в публичнім житю повинні ми науку рускої мови в школах трактувати з становиска не єдино народного, але і з становиска потреб церкви котрій занедбанєм сеї науки дїє ся насиліє.
До д) Устави шкільні нашої провінції оминули хитро постанову, щоби учитель був того обряду, якою єсть більшість дїтей. Тож школи народні дістають у нас часто учителїв, ледви вміючих по руски силябізувати, а учителї Русини знов бувають часто перекидані з місця на місце, доки "не вложать ся в систему". Куда стремить одно і друге, се відоме — ми в нашій безсильности не маємо сили тому стремлїню оперти ся. На наших очах дїють ся переміни шкіл руских на польскі, а де руска школа єсть, там часто она веґетує. Але церков має велику силу тій політицї з рускими школами положити конець. Їй, яко корпорації реліґійній, не годить ся, не можна в школу руску вводити політику. Але єї обовязком єсть — наставати, щоби школа молодїж від церкви не відчужувала; щоби учитель, однаково Русин він чи Поляк, учив єї [церкви] молодїж церковного співу, церковного письма й мови найбільше до церковної зближеної. А знаючи о тім або й не знаючи, що учитель-Поляк від церкви з засади сторонить, бо нїчим з нею не звязаний — церков у власнім интересї не сміє стерпіти, щоби учитель, будь він Русин чи Поляк, в недїлї і в свята а в теплій порі шкільній там, де місцева єсть церков, також в будні днї не проводив молодежи до церкви, а тим так людови як і молодежи реліґійно злий давав примір.
Знаю вправдї, що готов піднести ся заміт зі сторони вільнодумцїв і зі сторони учителїв: Глядїть школу хотять піддати під надзір церкви!
Не перечимо, що ми духовеньство, хотїли би того, як хоче цїлий католицкій світ, окрім католиків Поляків. А це зволили би ви, панове, застановити ся: чому именно Поляки, ті католики патентовані, не хотять школи віроисповідної? Над сим годилось би таки застановити ся.
Однак поки-що ми не думаємо о відданю школи у всїм під надзір церкви. Ми хочемо наразї вихіснувати ино ті права, які теперішне шкільне уставодавство признає церкві. А що церков мусить бачити і на то, щоби через лібералізм учителя Поляка нехай і до рускої ино церкви, молодїж єї, а з нею і старша не дичіли, идучи за єго приміром, погорджуючим богослуженє, литургічний спів, письмо і мову рускої церкви — се чей признасть їй і вольнодумець, сли він — Русин.
Тим даємо в руки трудячих ся над зібранєм вічевого матеріялу предмети, гідні може их уваги. Не від нас залежить стилізованє дотичних постулятів, однак на закінченє не можемо залишити уваги:
Сли шкільництво галицке таки до крайних границь легковажило би собі увзглядненє интересів церкви в школї, не лишає ся инша дорога, як хиба полишенє теперішної школи народної політичним експеріментаторам а закладанє скрізь по Руси на ново шкіл пароxіяльних.
Але о сїм другим разом.
[Дѣло, 18.10.1894]
18.10.1894