Іноді доводиться чути нарікання на нашу самотність у світі, мовляв, ніхто не розуміє наших унікальних поразок, неповторної гіркоти наших історичних травм і бездонної глибини наших фатальних падінь. Але ніде правди діти: ці нарікання виправдані бодай уже тим, що наші поразки і травми з падіннями не скінчилися і далі переслідують нас без перерви на мир, стабільність і поступальний розвиток. Щось не так із цим світом – це очевидно. У ньому завжди було мало місця для нас. А ми, що цілком природно в нашому становищі, часто віддалялися від світу, втрачаючи зв'язок із ним. Але чи ми самотні у цій своїй самотності?
Нещодавно перекладав книжку шотландської репортерки болгарського походження Капки Касабової "Кордон". Авторка покинула рідну Болгарію в підлітковому віці й виросла та сформувалась у світі англомовному – спочатку в Новій Зеландії, потім – у Шотландії. Але щось незрозуміле й не до кінця окреслене переслідувало її і спонукало розібратися з історією країни свого походження, що, як і кожен незрозумілий текст, вабила принциповою непрочитаністю, туманними образами й незрозумілими подіями. Тому вона повернулася до Болгарії і кілька років присвятила "археологічним розкопкам" недавнього минулого.
У якомусь сенсі репортаж Касабової – попри нарочиту відкритість і симпатію до подекуди тривіяльних, подекуди трагічних і безпросвітних історій звичайних людей із плоті та крові – став дослідженням структури її власної душі. Їй чимдуж кортіло знайти пояснення для власних страхів і темних сторін, які можна було висвітлити лише в контакті з людьми та їхніми історіями. І вона вдалася до вельми ефективного прийому: обрала об'єктом свого репортерського дослідження кордон між трьома державами – історичний реґіон Тракію, поділену нині між трьома країнами – Болгарією, Туреччиною та Грецією.
Ще якихось тридцять років тому цей кордон означав межу між трьома світами – соціялізму (Болгарія), капіталізму (Греція) та європеїзованого ісламу з капіталістичною системою (Туреччина), у ХІХ столітті вся ця територія належала до Османської імперії. Натомість ХХ століття, починаючи з Балканських воєн і далі – через Першу світову, народження ататюрківської Туреччини, Другу світову і встановлення двополярного світу епохи Холодної війни – для народів усіх цих країн стало зоною постійної турбулентності. Православні переселяли мусульман, мусульмани відповідали взаємністю і переселяли християн і давно тюркізованих православних греків, болгари відмовляли в окремій ідентичності болгарським мусульманам-помакам, греки підкреслювали турецьку ідентичність болгарських і македонських ісламізованих слов'ян… Окрему увагу авторка приділяє епосі Холодної війни та спробам численних втеч східних німців через болгарсько-турецький кордон у вільний світ і спробам сучасних біженців із Сирії проникнути у західний світ, але вже у протилежному напрямку.
Одне слово, цю історію неможливо читати без заспокійливого. У ній забагато пристрастей і претензій, які не зникають у поколіннях навіть онуків і праонуків, у ній – постійне відчуття втрати: дому, життя, ідентичності, мови, надії, майбутнього. І ось після всього, що сталося за останні півтора століття, нащадки опиняються в сьогоднішньому дні. Греки ще за якоюсь риторичною інерцією тихо ненавидять турків і болгар – наприклад, останніх за жорстокості окупації часів Другої світової. Болгари живуть у Євросоюзі, але гірше, ніж сусідня Туреччина з чудовими дорогами і розвиненою економікою. Турки переживають щось на кшталт повернення османських сантиментів і обирають консерватизм з м'якою формою ісламського фундаменталізму. І за кожним великим потрясінням – реальні люди з їхніми історіями і приватними трагедіями, які Касабова проходить, наче власну Хресну дорогу.
Навіщо це раптом їй, цілком самодостатній західній людині, яка має багато можливостей ухилитися від аж таких складних наративів і давно забутих і небажаних історій? Навіщо їй було дізнатися, як під час останнього великого переселення болгарських мусульман під час кампанії комуністичної влади зі зміни імен 1989 року – останнього злочину комунізму в Болгарії, внаслідок якого країну покинули 340 тисяч помаків і болгарських мусульман, – батько вбив свого сина за те, що той погодився з Ахмеда перетворитися на Хрісто? Навіщо знати, що сусіди помаків-мусульман – болгари-християни – вкорочували собі віку від сорому за дії власної держави проти своїх друзів? Навіщо її цікавило, що так сильно штовхало східних німців на колючий дріт і що спонукало болгарських прикордонників до нечуваної і немотивованої жорстокості щодо втікачів? Усе це питання, на які можна знайти відповідь лише разом із відповіддю "навіщо література?" Вона, за великим рахунком, нічого не змінює у світі, але завжди може щось змінити в читачеві – пояснити, подати особливий кут зору, знайти несподівану відповідь. І в кожній з тих історій лежить ситуація людського вибору: свобода чи неволя, мова чи віра, життя чи смерть, добро чи зло.
Касабова з хірургічною майстерністю препарує людський вибір і запитує, чому людина чинить саме так, як їй велить система, або чому опирається системі і робить по-своєму, як підказує сумління. Найщемкішою у книжці є коротка замальовка про зголоднілу чеську пару, що на підступах до останнього рубежу, за яким простягався вільний світ, бачать спину селянина і знаходить кошик з його обідом. Вони забирають їжу, поклавши як подяку кілька марок, і авторка пропонує три варіянти розвитку подій. У центрі ситуації – вибір селянина. Що йому робити: взяти гроші і забути чи піти із заявою у спецслужби, які іноді за допомогою подібних провокацій перевіряли прикордонних селян на лояльність?
Касабова підводить читача до того, що цей вибір насправді без вибору. Що щаслива – третя – розв'язка, в якій селянин забрав гроші, а чехи вдало перейшли кордон, – неможлива. Що в такому світі неможливий вибір, який тебе, врешті-решт, не знищить або не зламає життя. Так, як він зламав життя турецького пастуха, який привітався через річку з болгарським колегою і був запроторений на 14 років у тюрму за державну зраду. Так, як зламав життя німецькому художникові Феліксу, що якимось дивом зостався живим після допитів і тортур болгарських військових і "Штазі".
"Кордон" – це книжка про те, як життя ламалося, але далі тривало, про те, як люди знаходили сили жити після кошмарів і несправедливостей, про те, як шукали порятунок від одних людей в інших людях, про те, як вічно ненавиділи і зненацька прощали, про те, як вдавалися до допомоги забобонів, предковічних традицій і духів, про те, як втрачали зв'язок із землею, а потім його відновлювали. Її гуманістичний пафос не в тому, що всіма цими історіями можна когось зцілити чи щось раз і назавжди пояснити й попередити, – люди зазвичай погані учні, що не вчаться ні на своїх, ні на чужих помилках. Суть у тому, щоби затямити кілька засадничих речей, одна з яких втілена простими словами ромської співачки Есми Реджепової з епіграфа до книжки: "Ми забуваємо, що ми всього лише гості на цій землі – приходимо голими й відходимо з порожніми руками". Занадто проста істина, занадто мудрі слова.
