Він став главою Церкви, якої не існувало, і до кінця життя був Їй відданий. Василь Величковський очолив Українську Греко-Католицьку Церкву в період, коли за неї вже не було кому захиститися, а вона, позбавлена будь-яких прав і можливостей, фактично, переставала існувати. Його роль у збереженні Катакомбної Церкви вважають ключовою. Єпископ Юліан Вороновський назвав блаженного Величковського «Батьком підпільної Церкви».
1963-ий рік: ієромонах Василь Величковський, який відбув ув’язнення і заслання, не підписавши перехід на православ’я, отримує телеграму від свого патріарха Йосипа Сліпого (останнього вже 18 літ не бачили його підопічні – О. Ю.), і на прохання владики приїжджає до Москви. В кімнаті одного з московських готелів відбувається велике таїнство: свячення на єпископа. Ані свідків, ані співу, ані вбрань… Єдиний подарунок від патріарха Сліпого – дерев’яний ціпок замість єпископського жезла. Він стає символом того, що редемпторист-Величковський відтепер владика. Єдиний єпископ катакомбної Церкви, який є на волі і може діяти!
Власне зусиллями отця Василя Величковського і трималася підпільна Церква три роки перед тією подією: у квітні 1959-го помер владика Миколай Чарнецький. Львівських семінаристів таємно приїжджав висвячувати блаженний владика Іван Слезюк, якого запрошував з Івано-Франківська Величковський. Коли у 1962 році заарештували Слезюка, підпільна УГКЦ впродовж року не мала жодного єпископа. О. Василь Величковський піклувався підпільною семінарією, монашеством, давав реколекції та уділяв таїнства вірним. Таємна хіротонія додала йому ще більшої наснаги: повернувшись з Москви у своє вельми скромне помешкання у Львові (сьогодні тут на пл.Соборній 11/3 діє квартира-музей бл. Василя Величковського – О.Ю.), Величковський працює так, ніби має катедральний собор і канцелярію! Тут він зустрічається з підпільними семінаристами, про вибір і свячення яких часто не знали навіть найближчі, монахинями-васильянками, якими найбільше опікувався, монахинями чину святого Вікентія, сестрами Служебницями Непорочної Діви Марії та сестрами святого Йосифа. Серед мирян організовує групу, яка має назву «Тертій чин». Владика Величковський діє далекоглядно: він розуміє можливість свого другого арешту і, аби забезпечити підпільній Церкві провідника, за рік після власних свячень висвячує на єпископа ще одного редемпториста Володимира Стернюка. Стернюк мав приступити до обов’язків єпископа тільки, якщо владику Василя арештують. З арештом НКВД не забарилося: у січні 1969 року Величковського обшукали у його помешканні, вилучили церковні атрибути, книжку про ікону Матері Божої Неустанної Помочі, упорядником якої він був, і цього було достатньо, аби запроторити українського єпископа на три роки у психлікарню в Комунарськ (нині Алчевськ) Луганської області. Фактично там «почалося» вбивство Василя Величковського, тільки сповільненої дії… У психлікарні владиці вводили ін’єкції, які «поступово збільшували серце та руйнували нервову систему»¹. Після трирічного ув’язнення його звільнили, але в Україну повертатися не дозволили, як і Йосипу Сліпому. Блаженний Величковський прожив лише рік, помер у Канаді 30 червня 1973 року. Його прах спочиває там і до нині у храмі, названому на честь новомученика. Самого Величковського, і його таємні свячення в готелі «Москва» вважають кульмінацією підпілля УГКЦ: «…якби отець Василій Величковський … не поїхав на зустріч в Москву із Блаженнішим Йосифом, не було би підпільної Церкви, не було би монастирів і я не була би монахинею», – зазначала сестра Модеста Сеник². Що виховало і сформувало такого відданого, рішучого і стійкого у вірі єпископа? Про це розповідає він сам на сторінках автобіографії, яку встиг записати перед другим арештом, маючи коротеньку поїздку до сестри у Югославію.
Навчання з перешкодами. В лавах УСС. В полоні.
Не зважаючи на те, що був вихований у родині, яка мала священників в трьох поколіннях, Василь Всеволод Величковський здолав не одні перешкоди на шляху до семінарії, а тим паче до монашого покликання. Маючи природний хист оратора і будучи змалку посвячений в основи богословської науки, він не мав змоги навчатися на вищих студіях закордоном, як, наприклад, блаженний Миколай Чарнецький, що походив з бідної родини. «Так Бог хотів, що мої вищі студії мали бути в хресті Ізбавителя і мій докторат мав бути з предмету покори – смиренности Ісусового Серця»³, – казав сам про себе блаженний Величковський, усвідомлюючи, що багато ще міг досягти в освіті, якби з молодих літ не прийняв на себе обов’язок священника і місіонера.
Очевидно, що батько Василя-Всеволода Величковського – отець Володимир Величковський – був добрим священничим прикладом для сина, бо в своїх спогадах Величковський-молодший називає «святими» окремих отців та їхніх дружин, які справили на нього найкраще враження. Такою ж була і його мама Анна з роду отця Миколи Теодоровича. «Мій батько був ревним святим священиком, і моя мама була побожна і примірна мама і жінка…»⁴, – пише він в автобіографії. Невдовзі після народження Василя-Всеволода, сім’я Величковського залишила Станіславів (нині Івано-Франківськ), де о. Володимир був сотрудником в єпархіальній катедрі, і поселилася в Шупарці Борщівського повіту (тепер Тернопільська область). Тут Василь Величковський мав би ходити до школи, однак першої грамоти його навчали вдома, бо «управитель школи поляк ворожо виступав перед людьми проти батька»⁵. Навчання у початковій школі хлопець розпочав у вісім років, коли мама завезла його до діда – отця Миколи Теодоровича в Пробіжну. У цьому селі на Тернопільщині сталася важлива для Величковського подія: під час травневих реколекцій, які провадили василіяни, Анна Величковська попросила проповідника посвятити її сина Василя Матері Божій. «Ти – дитина Марії від сьогодні!» «Дитина Марії ніколи не загине» – постулати, які виніс Величковський з дитинства і проніс крізь все життя. Після початкової школи дід пробував віддати внука до Місійного інституту святого Йосафата в Бучачі, що за рівнем навчання нагадував гімназію. Однак закінчити його не вдалося, бо наступного року спалахнула Перша світова війна. Василь опинився у Шупарці, в парафіяльній хаті, де російське військо розкинуло свій штаб. Коли в оселі батька ставало небезпечно, мама везла дітей до діда в Пробіжну на невизначений період. Аж у 1917 році Василь-Всеволод продовжив навчання – у гімназії в Городенці. Вступив відразу до 5-го класу, бо три роки вчився з сестрами вдома з приватними вчителями. Шостий клас розпочав і знову не закінчив. 1918-ий рік – гімназист Василь Величковський вступає до лав Українських Січових Стрільців. У своїх спогадах він описує, як брав участь у поваленні польської влади в Городенці в період Листопадового Зриву, міг у розпал бойових сутичок опинитися у Львові, але був направлений до Коша УСС в Івано-Франківську. Мабуть, зважили на його юний вік – Величковському було 15 років. В Івано-Франківську молодого курсанта вчили на телефоніста, потім на рахункового підстаршину, однак на фронт він чудом не попав. Працював у канцелярії Станіславівського Коша УСС. Під час переходу УГА за річку Збруч у Староконстантинові (нині Хмельницька область) попав у польський полон. «Так скінчилася моя війна: я нікого не вбив, не ранив і сам остав живий і не ранений, хоч серед куль був і небезпек. Для мене все ясно… Мамина вервичка, благословення і молитва були завжди зі мною», – підсумує Величковський у споминах.
З польської неволі врятувався втечею, яку теж прирівнював до чуда. З табору полонених втік, підкупивши конвоїра, переховувався в монастирях у Львові та Уневі, але за ним всюди шукали. Мав перетнути чеський кордон, але тут його затримали. Не відомо, якби склалося життя юнака, якби йому не вдалося «домовитися» з конвоїром, а потім й з комендантом поліції в Шупарці, якому мали доставити неповнолітнього «полоненого». Посприяв і авторитет батька-священика, на Служби якого приходили навіть польські пани і урядовці Шупарки.
Після всіх воєнних перепитій Василь Величковський таки мусів закінчити гімназію. Батьки наполягали, бо бачили його ніким іншим, як священником, мріяли мати сина-монаха. Це вже третя гімназія для Величковського, цього разу в Станіславові. Прийняли у восьмий клас з вимогою за рік надолужити ще й шостий і сьомий, які він провів з крісом на плечах. Весь рік Василь наполегливо вчився. «На жодних забавах, танцях, в кіно моя нога не була»⁶. Склав матуру і був прийнятий в Духовну Семінарію у Львові, бо у Франківській семінарії Григорія Хомишина було запроваджено целібат, з чим Величковський не був згідний. Та вже на третьому курсі семінарії він вирішив не одружуватися і відразу оголосив про своє рішення митрополиту Шептицькому. Той тричі відсилав юнака добре подумати, і лише за третім разом згодився висвятити його на диякона.
Редемпторист, місіонер, в’язень, єпископ.
Життя Василя Величковського й надалі складалося так, як хотіли його рідні (він ще маленьким хлопчиком був навчений мамою молитися за те, щоб стати монахом і священником, хоч і сам не розумів тоді, про що просить). Попри те, що мав змалку впертий і запальний характер, дещо пускав на самоплин, або просто довіряв Божому Провидінню. Так, до втілення його монашого покликання безпосередньо причетна рідна тітка, яка була настоятелькою сестер-васильянок. Чин Найсвятішого Ізбавителя – то був її вибір, про який тітка навіть не поговорила з небожем. Якось сестра М. Моніка навідала Василя в семінарії і попросила провести її до монастиря редемптористів в Збоїсках. Доки Величковський курив на лавці в парку неподалік монастиря (шкідливої звички ледве вдалося позбутися – О.Ю.), тітка домовилася з ігуменом о. Й. Схрейверсом, що той прийме її небожа в новіціят. «Я мав право, кажучи по людськи, обуритися, чи хоч сказати, що я ні сам не просив, ані не просив тету посередничати. Однак я нічого не сказав (…). На душі було так легко, так радісно, повнота ласки, як нагла повінь її залляла»⁷. Далі у споминах блаженний Величковський визнав, що ні разу в житті не пошкодував про вибір чину і монашого покликання.
Варто сказати, що молодий диякон, Василь Величковський подобався митрополиту Андрею. В автобіографії він подає цікаву деталь, як на іспиті з догматики митрополит заступився за Величковського перед доктором Йосипом Сліпим. Владика також мав намір залишити Величковського працювати в канцелярії. Однак змушений був відпустити відбути новіціят в монастирі, а відтак перервати навчання (вкотре за життя!).
У жовтні 1925 року двадцятидволітній Василь Величковський отримав Таїнство священства з рук луцького єпископа Йосифа Боцяна. Став священником раніше, ніж його однокурсники, хоч і мав постійні перерви у навчанні. Від початку свого священничого служіння Величковський бере активну участь у Місіях (редемптористи працювали над духовною відновою та християнським розвитком парафій – О. Ю.). Він виявляється дуже обдарованим проповідником, а це було запорукою вдалих місій. Перші практики Величковський відбував в Івано-Франківську, де був осередок редемптористів. Та вже за два роки його призначили місіонером на Волинь, де наполегливо трудилися о. Миколай Чарнецький, о. Григор Шишкович, о. Роман Бахтальовський та інші. Як відомо, у 30-их роках на Волині жило багато родин переселенців з Галичини, які були греко-католиками, і їм не залишалося нічого іншого, як поєднуватися з латинськими та православними громадами. Задля збереження УГКЦ на Волині митрополит Андрей відправив туди редемптористів. Служіння монахів ЧНІ було настільки плідним, що невдовзі їм вдалося обійняти в Ковелі колишній костел і заснувати там святоюріївську церкву. Багато вірних відвідували саме їхні богослужіння. Численні громади хотіли, що б на їхніх територіях функціонувала греко-католицька Церква. Навіть, там, де єпископ для греко-католиків на Волині Миколай Чарнецький зазнавав невдач, отець Василь Величковський міг виправити ситуацію завдяки своїх харизмі. Так, наприклад, редемптористи за одну ніч посвятили церкву в родинному селі Лесі Українки Колодяжному. Серед перших парафіян були рідний брат поетеси Микола Косач і його син Юрій. Величковський зажив поганої слави серед польського духовенства, яке втрачало парафіян, та уряду, а також серед московських ієрархів. Зрештою, редемптористи змушені були залишити Ковель, якому посвятили стільки своєї праці.
Василь Величковський знову вертає в рідний Івано-Франківськ, де тепер став ігуменом монастиря. На ньому чимало відповідальності. Величковський відомий плеканням греко-католицьких звичаїв та обрядів, які завжди були поєднані з національним піднесенням. Так, у серпні щорічно відбувалася людна процесія вулицями тодішнього Станіславова на честь свята Божої Матері Неустанної Помочі (цю ікону особливо почитають в ЧНІ – О.Ю.). У серпні 1940-року її мали заборонити, сам владика Григорій Хомишин просив Величковського відмінити захід. Однак похід відбувся, ще й так велично і масово, як ніколи. На декому з учасників процесії майоріли синьо-жовті стрічки. За всім цим спостерігали органи НКВД, які проїжджали вулицями на машинах. За кілька днів Величковському прийшов лист з’явитися на допит… Щоправда, тоді ігумен станіславівського монастиря повернувся неушкоджений, залишивши органам НКВД підпис на протоколі допиту, в якому йшлося про антирадянську діяльність.
Лише три дні судилося редемптористу-Величковському послужити вірним з Великої України. У 1941 році він на прохання митрополита Андрея Шептицького виїжджає в Кам’янець-Подільський, звідки німці витіснили совітів. Тут всі церкви порожні, і отцю пропонують вибрати будь-яку. Величковський зупиняє свій вибір на невеличкій церкві в центрі міста, яка була перетворена за радянської влади на цех для ремонту автомобілів. «Я вийшов з церкви, пішов до готелю по валізку, вернувся і не пізнав церкви; так вичищена, прибрана, прикрашена… (…) Хто до сповіді?» – питаю. Всі. На крок відступили і я починаю сповідати. До півночи ледве скінчив, решту ще завтра рано. (…) Весь я захоплений, прекрасна праця, дуже добрі люди!»⁸ – згадував блаженний Величковський в автобіографії. Третього дня, після того, як отцю Величковському запропонували навіть викладати релігію у всіх українських школах міста, його викликав німецький комендант. Нацисти не залишали вибору: або нині до вечора перебереться через Збруч, або завтра буде розстріляний. І знову дивом вдалося Величковському вибратися з Великої України і дістатися до Львова. «Дитина Марії не загине», – згадувалося його пророцтво.
… «Він був (боюся сказати те слово) холеричним. Я не знала Миколая Чарнецького, тільки чула, що розказували про нього, що був добродушним, нікому слова поганого не сказав, не насварив нікого, а вони могли насварити»⁹, – розповідає про Василя Величковського сестра Теофілія, яка проводить екскурсії в кімнаті-музею блаженного у Львові. Вроджена впертість і рішучість допомогла Величковському з гідністю пройти слідство і період заслання. Та в лещата радянської системи він безстрашно напросився сам, маючи на меті за жодних обставин не залишати служіння тим, хто найбільше потребував. В 1943-му німці відступили до Тернополя, де якраз не було нікого в монастирі редемптористів. «Яка ганьба! Прийдуть большевики, а Редемптористи повтікали», – журився у Львові протоігумен Де Вохт. «Прошу скажіть одно слово і завтра рано я поїхав»¹⁰, – не завагався отець Величковський. Невдовзі він уже був в Тернополі, до якого навіть поїзд зі Львова більше не пускали. Але то не вперше, що отцю Величковському вдавалося зробити те, що здавалось неможливим. В місті майже не залишилось людей, наказали всім виїжджати. Отець Величковський розшукав парафіяльну церкву і хату пароха о. Ратича. Тернопільський священник з родиною переховувалися в пивниці від обстрілів, а наступного дня мали виїжджати до Львова. Величковський залишився в хаті і ліг на канапі під самісіньким вікном. «Стрілянини не боюся, все в божих руках, доброї ночі»¹¹, – попрощався він з отцем Ратичем. Наступного ранку від добрався до монастиря, де залишався о. Лемішко і кілька братчиків, а також почав опікуватися монахинями, які обслуговували сирітський притулок. Отець Василь Величковський був у Тернополі впродовж всіх боїв, а коли німці капітулювали, вернувся до Львова, де вже ходили чутки, що він загинув. Його радісно зустріли і призначили ігуменем в Тернополі. Величковський служив для мешканців Теребовлі, Збаража, Золочева. Саме в тернопільський монастир прийшли за ним енкаведисти.
В камері смертників. Воркута. Повернення до Львова.
Ксенія Кавац, яка проживає в Канаді, присвятила свою магістерську працю темі арешту та ув’язнення владики Василя Величковського. Будучи студенткою Манітобського університету, вона уважно дослідила кримінальну справу єпископа. На основі спогадів інших політв’язнів, порівняла умови, в яких міг знаходитися Величковський, бо сам владика небагатослівно відгукнувся про період ув’язнення в автобіографії.
Коли до порогу тернопільського монастиря під’їхало авто НКВД, ігумен переховувався в саді і роздумував, чи втікати. Молився, як завжди, на вервиці. Вирішив здатися. Малоймовірно, чи залишився б живим в разі втечі, але Бог мав ще плани на його єпископство. Відразу після арешту Величковському запропонували перейти на православ’я в обмін на свободу. «Ні, ніколи, в жадному случаї», – була відповідь. Саме це, на думку дослідниці, стало єдиною «провиною» Величковського, бо жодної іншої з інкримінованих йому провин не було належно доведено. Ксенія Кавац вивчила протоколи усіх допитів Величковського, а їх було одинадцять впродовж трьох місяців. З її слів, отець то заперечував висунуті йому обвинувачення, то погоджувався майже з усім, що свідчить про фізичне виснаження і застосування тиску до нього. Сам Величковський дуже коротко згадує про допити і стверджує, що його ніколи не били: «Признавайся!» — «До чого?» — «Ви знаєте» — «Нічого не знаю». Так довго мучилися. Слідчий і себе і мене мучив. Грозив побиттям, але ніколи не вдарив, тільки кричав».¹²
Врешті справу, яку вів слідчий Горюн, передали до Київського суду. Засідання відбувалося без жодного свідка, хоч їх у справі проходило декілька (латинський єпископ Шельонжек, владики Миколай Чарнецький та Григорій Хомишин). З адвокатом, якого йому забезпечувала держава, отець Величковський побачився вже в залі суду. Радянський правозахисник, як і решта президії, перебував там лише формально. Греко-католицькому священнику інкримінували: підтримку націоналістів, проведення святкової ходи на честь німецьких окупантів (так обернулося для ігумена свято Матері Божої Неустанної Помочі – О.Ю.), виголошення антирадянських проповідей, написання антирадянських текстів, зокрема у «Марійському календарі», який вийшов за його редакцією¹³. Суд засудив Величковського до найвищої міри покарання – розстрілу! Отець Величковський мав п’ять днів, щоб подати на апеляцію. Звичайно, жодних засобів для цього він не мав, тому писав листи-скарги до судової комісії. Всього п'ять. Спершу просив переглянути настільки суворий вирок, потім характер листів змінився (можливо за порадою когось з досвідчених в’язнів): засуджений на смерть Величковський намагався довести, що й він вчиняв як радянський громадянин, зокрема, збирав на парафії кошти на Червону Армію, переховував від нацистів єврейських дітей. Всі листи отримували негативну відповідь: вирок був незмінний. Величковського перевели в камеру смертників. Тут він перебував два місяці. Щоночі когось з в’язнів забирали, а вкидали іншого. Психологічно там було нестерпно, а от фізично, зі слів дослідниці Ксенії Кавац, значно легше, ніж під час слідства: Величковський міг відіспатися, його не мучили на допитах, і, що ще цікаво, добре годували. Чимало приречених на смерть співкамерників о. Василя отримали від нього сповідь і якісь богословські науки. Аж одного вечора покликали і священника. Він з усіма попрощався і заповів тим, хто буде помилуваний, передати на Західну Україну, що священник Величковський загинув за греко-католицьку віру. Не мине й години, як отець Василь довідається, що смертний вирок йому вже давно замінили на 10 років заслання, однак це ретельно приховувалося від в’язня, якого ще сподівалися вмовити перейти на православ’я. Ще одну версію висунула Ксенія Кавац щодо того, чому так довго тримали отця в камері смертників: «Величковському дозволили відпочивати, спати і непогано харчуватися, щоби відновитись і мати достатньо сил для роботи в таборах», в'язні ставали «важливим чинником виробництва»¹⁴.
Десять років заслання о. Василь Величковський відбував спочатку в Кірові, потім у Воркуті. Вже під кінець терміну його перевели до в’язниці суворого режиму у Владимирі, звинувативши в агітації страйкарів. Величковський і з цим не змирився, незважаючи на те, що вже от-от мав вийти на волю. Він написав «жалобу до Москви»: у листі до Генерального прокурора СРСР він оскаржив і звинувачення у діяльності у Воркуті, і свій арешт загалом. Йому відповіли, що підстав для перегляду вироку нема, однак з Володимира перевели назад у Воркуту. Підсумовуючи своє перше ув’язнення, отець Василь написав: «Я здивований, що так несподівано скоро минуло мені моїх 10 літ кари… за то, що не хотів відречися католицької Церкви»¹⁵. 1955 рік – о. Василь Величковський повернувся до Львова та замешкав у скромній квартирі. Насамперед, поїхав провідати маму, яка жила з сестрою в Тернополі.
«Для мене цікавою є деталь з тим іспитом, який приймав Йосип Сліпий у Величковського – випускника семінарії. Шептицький тоді запізнився, а коли прийшов, то попросив повторити все, що знав студент. Величковський повторив і митрополит сказав: «Добре, маєте «3». А за десятки років той же Йосип Сліпий благословив Величковського на главу Церкви, бо той довів, що достойний, як не знаннями, то твердістю духу», – розповідає Олег Чихарівський. Олег і Тетяна Чихарівські – подружжя зі Львова, яке впродовж п’яти років їздить по Україні і світу з метою поширювати ім’я блаженного Василя Величковського, привозячи також на парафії частинку мощей блаженного. «Після другого того страшного ув’язнення в психлікарні Блаженніший мав параною: боявся лікарів і не дозволяв себе оглянути, хіба племіннику. Він запевняв, що за ним слідкують, що повсюди стирчать обірвані дротики. З нього трохи підсміхувалися. Та яке було здивування, коли згодом виявилося, що кожну дію, яку владика вчинив за той рік життя у Канаді, КДБ мав записано!», – каже Олег Чихарівський. Подружжя вважає блаженного Величковського своїм покровителем. «Я багато звертаюся до нього, – зізнається Олег. – Його терпеливість, стійкість духу, сила волі – нині феноменальні речі, бо ми всі втомлені. Він довіряв Богу до кінця. А ще цікаво, що працював над собою: його племінник згадував, як був студентом і часто приходив до вуйка в гості. Вони спершу про все сперечалися, бо отець Василь хотів навчити молодого хлопця, що то є життя. А згодом племінник отця Величковського зауважив, як вуйко став спокійним, виваженим, а, отже, працював над своїм твердим характером». Нещодавно Чихарівські їздили з місіями на Донбас. «Ми досвідчили, що тамтешні люди, учасники АТО спраглі таких історій, вони мають трепет і побожність до мощей, які ми привозимо, сприймають то все інакше, ніж на наших теренах. За кордоном над усім цим переважає матеріалізм. Ми виглядаємо там дивно з нашою темою про мучеництво. Натомість дуже радо прийняв нас римо-католицький отець в Хмельницьку… Ми пізнаємо святих з інших країн, плекаємо їхні імена, а залишаємо поза увагою своїх блаженних. Мусимо пам’ятати, що наша Церква не була так просто нам дана: хтось за Неї помер, аби ми нині могли просто прийти і молитися», – додав Олег Чихарівський.
_______________________
¹ Вступне слово часопису «Дорогою молитви»// «дорогою молитви». – 2016. – квітень. – №4
² Так само. – С.10
³ Так само. – С. 9
⁴ Життєві спомини Блаженного священномученика Василя Всеволода Величковського Ч.Н.І. – Каплиця мученика Василя Величковського. Вінніпег, Манітоба. – 2016. – С. 11
⁵ Вступне слово... – С. 12
⁶ Життєві спомини… – С. 19
⁷ Життєві спомини… – С. 24-25
⁸ Життєві спомини… – С. 43-44
⁹ Кудла У. «То був мій учитель, сповідник і духовний провідник»// «Дорогою молитви». – 2016. – квітень. – №4
¹⁰ Життєві спомини… – С. 49
¹¹ Життєві спомини… – С.49
¹² Життєві спомини… С.53
¹³ Кавац К. Арешт і ув’язнення владики Василя Величковського 1945-1955//Магістерська робота. Манітобський університет. – Вінніпег, Манітоба. – 2014. – 152с. – С. 92
¹⁴ Кавак К. Арешт….С. 101
¹⁵ Життєві спомини.. – С. 60
17.10.2019