Мандрівки в естетику вірша

Філософія і поезія: Гайдеґґерова і Ґадамерова мандрівки в естетику вірша

Уявімо собі велетенський алмаз – хай не завбільшки з готель «Рітц», як в оповіданні Френсиса Скотта Фітцджеральда, але достатньо великий, щоб правити за матеріал для скульптора. Й ось скульптор береться до роботи. Алмаз – напрочуд твердий матеріал, не так легко з ним упоратися. Але й метафора можлива лише тому, що відкидає все зайве, подібно до скульптора, який інакше ніколи не перетворить матеріал на твір мистецтва, алмаз на діамант.

Скульптор висікає скульптуру, при цьому завше утворюються відпадки – друзки, окрушини. Та оскільки це алмаз, друзки виблискують і приваблюють, випромінюючи щось незбагненне. Вони манять, однак не є манівцями; вони – рештки від скульптури, головного твору. Такими головними творами для Мартина Гайдеґґера є «Буття і час», для Ганса-Ґеорґа Ґадамера – «Істина і метод». Якщо до «Буття і часу» додати «Ніцше», то отримаємо – у випадку Гайдеґґера – скульптурну композицію. Погляньмо, однак, на друзки, візьмімо їх до рук.

Філософ Мартин Гайдеґґер, автор  «Буття і часу».

Коли ми підносимо їх, що залишилися поруч із головними творами, вони з кожним рухом блищать інакше, проте неодмінно блищать і міняться. Ці окрушини – поезієзнавчі тексти обох філософів, мерехтливі вогники довкола «Буття і часу» та «Істини і методу». Увага філософів до поезії, спроби тлумачити її, мандрівка в естетику та поетику вірша – винятково німецький феномен. Я не знаю нічого такого в інших культурах і в інші епохи. Гайдеґґер то ще й охоче декламував поезію, свого часу вийшла платівка з голосом цього шварцвальдця, який начитує вірші та гімни Гельдерліна. Філософська поезія – феномен дещо іншого ґатунку.

Частина друзок зібрана в томик Unterwegs zur Sprache («На шляху до мови»), зібрана самим Гайдеґґером і видана з його благословення. Це – важливий нюанс у контексті назви книжки. Жодний із текстів, що увійшли до неї, не має тотожної цій назви. Найближче перебуває останній, а відтак якоюсь мірою підсумковий есей: Der Weg zur Sprache («Шлях до мови»). Тоді як ця назва робить акцент на шляху, назва збірки виокремлює процес – не шлях сам по собі, а перебування на ньому: перебування в дорозі до мови.

«На шляху до мови» містить шість текстів: Die Sprache, Die Sprache im Gedicht, Aus einem Gespräch von der Sprache, Das Wesen der Sprache, Das Wort, Der Weg zur Sprache. Всі вони виникли в десятиріччя між тисяча девʼятсот пʼятдесятим і тисяча девʼятсот пʼятдесят девʼятим роками. «Мова» – доповідь, уперше виголошена 7 жовтня 1950 р. на Бюлерській височині на пошанівок Макса Коммерелля і до публікації в збірці курсувала в численних переписах і конспектах. «Шлях до мови» – доповідь, виголошена в січні 1959 р.

Філософ Ганс-Ґеорґ Ґадамер, автор  «Істини і методу».

В есеї «З розмови про мову» заторкається те, що стане визначальним у поетологічній есеїстиці Ґадамера – діалогічність. Хоча текст інспірований зустріччю з професором Токійського університету і безпосередньо не говорить про поезію, Гайдеґґер вважав за доцільне помістити його між поетологічними есеями. Ґадамер розвине ідею діалогічности, в нього це вже не буде діалогом про поезію, німецький герменевт розглядатиме вірш як наслідок діалогу, діалогічність як природу вірша; діалог відіграватиме структуротвірну роль.

Попри те, що книжка не писалася як цілість, а до неї ввійшли тексти, створені в різний час і до різних нагод, вона – більше (чого й варто сподіватися від філософа), ніж механічне зібрання тематично споріднених праць. Книжка обʼєднана задумом, а тексти впорядковано не лише в хронологічній послідовності. Провідна ідея – рух, провідний вектор – до мови. Рух – мисленнєве зусилля, рух думки, процес мислення. У цій книжці Гайдеґґер мислить у напрямку до мови. Рамкові умови – сама мова і слово, з якого вона складається і через яке виявляється. Якщо означено рух до мови, то, очевидно, що колись настає мить прибуття, хоча філософію, найпередше ж такого філософа, як Гайдеґґер, сам процес цікавить не менше, ніж результат.

Мартин Гайдеґґер.

На шляху до мови Гайдеґґер прибуває до вірша. Das Wesen der Sprache, суть, істота мови. Такою істотою, суттю мови є вірш. Не дивно, що цей текст – серединний, утворює осердя книжки. Гайдеґґер говорить про поезію Тракля, Ґеорґе, Гельдерліна. Говорить так, наче Гельдерлін – сучасник Ґеорґа Тракля і Стефана Ґеорґе, які самі – сучасники Гайдеґґера. Гельдерлін – велике відкриття, до якого долучився, зокрема, й Гайдеґґер. Настільки потужне, що Тракль потрапив у його силове поле, особливо пізні вірші. Сучасники не поцінували Гельдерліна з його гімнами, залюбленістю в античність і задивленістю кудись понад епохи. Гельдерлін запізнився на сто років, та якщо поглянути зсередини його поезії і її значення для німецької культури початку двадцятого сторіччя і першої його половини загалом – він випередив свою добу. Його час – час Тракля, Ґеорґе і Гайдеґґера, але і їх він, можливо, також випередив: Гайдеґґер дійшов до суті мови, Гельдерлін – до її меж.

Ганс-Ґеорґ Ґадамер.

Ґадамер підхоплює Гайдеґґерові відкриття, «успадковує» «його» поетів, поповнюючи їх своїми власними – Паулем Целяном, Гільде Домін і Ернстом Майстером. Есеїстика Ґадамера ближча до власне есеїстики і ближча також до естетики та поетики вірша. Певною мірою, Ґадамер продовжує там, де Гайдеґґер зупинився. В рік виходу Ґадамерового Gedicht und Gespräch («Вірш і розмова») зʼявилося девʼяте видання Гайдеґґерового Unterwegs zur Sprache. Перший текст збірки Ґадамера має назву Die Gegenwärtigkeit Hölderlins – «Актуальність Гельдерліна», тож «На шляху до мови» і «Вірш і розмова» перебувають у діалозі між собою, який виходить за спільність тематики і матеріалу.

Перекладаючи в середині девʼятдесятих Гайдеґґера, я насолоджувався можливостями української, отим «Мова мовить» / Die Sprache spricht, адже мовить не лише людина, як ми це звикле сприймаємо, а й мова. Мова мовить зсередини нас, зсередини вірша, вона формує нас і нашу думку, наш спосіб світопрочитання (не тільки кшталтує, а й змістотворить). Саме тому філософія Гайдеґґера могла виникнути лише зсередини німецької мови і саме тому її так важко або й неможливо тлумачити іншими мовами. Цим вона доволі близька до вірша, до мантри про неперекладність поезії – до фундаментальної трудности, зведеної в ранґ міфа.

Мартин Гайдеґґер.

Не лише ми використовуємо мову як інструмент, а й самі стаємо інструментом мови, її рупором: вона мовить через нас. Томас Бернгард, австрійський письменник, який цікавився філософією, хоча й добряче покпив із Гайдеґґера, поставивши йому на карб побут (ніщо не може демаскувати філософа так, як буденність, навіть закиди у співпраці з нацистами – мабуть, тому, що буденність аполітична і в цій аполітичності невідклична), блискуче вловив рупорність-як-принцип, щоправда, не у мовнофілософській площині. Його викладена в прозі комедія «Старі майстри», яку частіше називають романом, вартує уваги й сьогодні, чверть сторіччя по тому, як її створено.

Тоді, тлумачачи Гайдеґґера, я святкував перемогу, оте «мова мовить». Текст – «Мова», яким відкривається Unterwegs zur Sprache, – опублікований у девʼятому, «австрійському» випуску незалежного культурологічного часопису «Ї» за 1997 р. (повністю ця збірка Гайдеґґера опублікована 2007 р. видавництвом «Літопис» у перекладі львівського ґерманіста Володимира Камʼянця). Але вже двохтисячного, взявшись до Ґадамера, я змушений був визнати поразку. Те, що вловлює Gedicht und Gespräch, українською так відтворити неможливо. «Вірш і розмова» – водночас і те, і щось геть інше. Вірш – найвища ущільненість мови, і тут ми повертаємося до алмазу як винятково щільного матеріалу, надміцної вуглецевої сполуки. Вірш – отакий діамант, що надає вступній метафорі леґітимації. Ge-dicht містить ідею ущільненості, вірш – максимально можлива ущільненість мови, мовленнєвий конструкт до снаги діаманту. Пауль Целян називає вірш Atemkristall, кристалом дихання, кристалом-подихом. Поетичне мовлення, писання віршів – дихання, мова – поетів кисень. Внаслідок віршописання виникають поезії – кристали-подихи.

Ще один аспект – згадана діалогічність. Ґадамер розробляє її в текстах, що ввійшли до «Вірша і розмови», а також в інших есеях до поетики й естетики вірша. Філософ-герменевт запозичує в Ґеорґе словосполучення harte Fügung (міцна злука) і перетворює його на поняття, ключове у цій книжці, що її сам Ґадамер й упорядкував на своє девʼятдесятиріччя на прохання Insel Verlag, одного з найбільших видавничих домів Німеччини. В сильце назви Ґадамер зловив обидві ідеї, які розгортає в есеях: Gedicht – ущільненість, Gespräch – діалогічність.

Ганс-Ґеорґ Ґадамер.

Діалогічна природа мовлення і пізнання – не нове, вона існує щонайменше від часів Сократа. Досліджуючи діалогічну природу вірша, Ґадамер доходить висновку, що вірш щойно й виникає під час спілкування «я» і «ти», ліричного субʼєкта і його – коли явного, як тоді, коли через вірші Целян спілкується з Гайдеґґером, коли ж таємничого співрозмовника. Той таємничий співрозмовник – alter ego поета.

Вірш – роз-мова. Попри всю алмазоподібну щільність, у вірші мова розкривається, являє себе. Вірш – про-явність мови, подібно до проявленої плівки, на якій наш зір вловлює зображення. Саме звідси, через цю сконцентрованість, проявність і діалогічність такий інтерес німецьких філософів Гайдеґґера і Ґадамера до поезії. Якщо філософія – найвищий порух думки, то поезія – найвищий вияв мови, найсконцентрованіша форма її появності. На відміну від панівного упередження, поезія не каже нічого зайвого – лише найістотніше, посутнє.