Мандри й метаморфози. Чар Антоничевої поетики

 

 

В українському контексті Богдан Ігор Антонич – унікальна постать. Якщо прагнути подібностей і спорідненостей, то Антонич найближчий до Тичини. Вони – не тільки сучасники, Тичина – старший, Антонич – молодший, а й суголосники. Їхню поезію, це найделікатніше прочитання світу, рухає той самий імператив і схожий шлях пошуку, а також форма знахідок.

 

Хоча з погляду віку Тичина міг би бути Антоничеві й батьком, та в поезії вони – суверенні співрозмовники, на одному рівні. Це – те, що, запозичивши в Ґадамера, з його праць до естетики і поетики вірша, доречно назвати harte Fügung, міцною злукою. Сам Ґадамер запозичив вислів від Стефана Ґеорґе, німецького поета кінця XIX ст. – початку XX ст. Йдеться про «я» і «ти», спосіб кшталтування поезії.

 

Концепт міцної злуки лежить в основі поетичного мовлення, в поетологічній філософії Ґадамера Gedicht і Gespräch утворюють дві осі поетичної системи координат. Gedicht, у дослівному перекладі «вірш», містить ідею ущільнення, максимальної щільности. Вірш – максимально можлива ущільненість мови. Найвизначніший герменевт XX ст. йде за Гайдеґґером, його «лісовою філософією». Мабуть, лише в мешканця Шварцвальду, гір, і німця з його нахилом до дисциплінованості й лаконічності міг сформуватися такий спосіб мислення. Ґадамеровий Gespräch (у перекладі – «розмова») містить ідею діалогічности.

 

Тичина «Сонячних кларнетів» і Антонич «Зеленого Євангелія» та інших поетичних книжок перебувають у діалозі – у діалозі понад кордонами, на значній просторовій відстані, а вікове зміщення мовби дало змогу підхопити Антоничу вогник поезії там, де його в Тичини спотворював, намагаючись задмухати, тоталітаризм. Антонич мовби народився на те, щоб врятувати поезію, її українське звучання, адже хай би якою універсальною була (і є) поезія, вона, по-перше, народжується такою винятково з обставин місця і часу, з рідної землі і живиться її соками, й Антонич дуже і дуже має рацію, бо в цьому поезія близька до рослини (ще одна спорідненість), її коріння – в землі, її суцвіття – тягнуться назустріч сонцю, ось земне і космічне, національне й універсальне. Водночас, поезія щось інакше, ніж рослина: поезія здатна ширяти у високостях, над хмарами однаковою мірою, як і сягати найглибших глибин, чогось невимовного, об що розбилася Гельдерлінова німецька, так що йому довелося конструювати слово-вигук, щоб якось це дати взнаки свою одночасну знахідку і поразку, знахідку-поразку.

 

Поезія – наче блукаючий вогник, світло у мряці, що мандрує від прізвища до прізвища, від Тичини – до Антонича, від Антонича – до Калинця, рятуючи себе і, відтак, поезію від згаснення. Ми можемо називати більше імен, деколи – то вогники, які світяться одночасно тут і там, але їх не так уже й рясно. Ми можемо говорити в феноменологічних категоріях, бо поезія – то проявність людської душі, симбіоз почуття, мислення, рефлексії, сумілння – того, що Григорій Сковорода називав «серцем»; «мислити серцем», поезія мислить і говорить серцем, навіть інтелектуальна. Поняття Сковороди не менш комплексне, ніж його прототип – орган, який помпує кров. Антоничеве серце помпує кров поезії, квінтесенцію світу, його появність у митях, висловлену в поетичній формі.

 

Поезія Антонича – планета, мікроуніверсум – бентежний, наскільки це властивість поезії, і відкритий, наскільки її мова зрозуміла і збагненна, доступна для сприйняття. Планета Антоничевої поезії покоїться на двох китах – мандрівці і метаморфозі. Ідея мандрів стара, як світ, так само, як ідея метаморфози, що лежить в основі міфологій і релігій, наукового підходу до світу та його явищ однаковою мірою, як спіритичного, трансцендентального. Вірші Антонича обʼєднали перетворення, яким воно є в природі – листок зʼявляється, зеленіє, тішить око і шелестить на вітрі, жовкне, опадає і вʼяне, і яке зазнало перетворення поетичного, з метаморфозою як внутрішнім перетворенням – тим, що в стосунку до Франца Кафки було названо «мандрівкою людського духу». Тож метаморфозу можна трактувати як різновид мандрів й основну властивість поетичного світовідчуття.

 

Діалог однаковою мірою основа і поезії, і розмови про поезію. Саме поняття роз-мови, її семантика передбачає діалогічність: розмовляти можна лише з кимось, навіть тоді, коли співрозмовник поета – його alter ego. Якщо ж ми перейдемо від класичної семантики, якою опікується лінґвістика, до феноменологічної й герменевтичної, яка є цариною філософії, однією з її найокриленіших митей, то роз-мова явиться нам розгортанням мови, подібно до того, як розгортають щось запаковане або як розкриває пелюстки бутон. Через вірш мова виявляє не тільки те, що ми хочемо сказати, а й себе, оте Гайдеґґерове: «Мова мовить».

 

Це буде дуже довірча розмова – поезія надзвичайно субʼєктивна, і через цю субʼєктивність – вразлива, ранима. Такий поет, як Пауль Целян, який народився в Чернівцях, розуміючи це і маючи за плечима жахливий досвід, гартував вірш, його поетичне мовлення розвивалося в напрямку до надміцних структур, дедалі більше він запозичував з геології замість ботаніки. Богдан Ігор Антонич зберіг відкритість – від першого рядка до останнього, попри те (або саме тому) його вірші все одно сильні, їхня сила – поетичний чар, Антоничева поетика, яку можна називати антоничівською поетикою, подібно до того, як існує Александрійський вірш чи Алкеєва (Алкейська строфа), пойменована ще й Гораціанською, адже саме Горацій вишліфував її до нечуваної досконалости, і Сапфічна строфа, яку той же Горацій також удосконалив.

 

Розмова – спосіб мандрування, вірш – поетичний звіт про мандрівку мовою, з мовою і за допомогою мови. Антонич з насолодою мандрує, відкриває простори і закапелки, місто з не меншою допитливістю, ніж зелену природу, запалює вогники образів, заповнює поетичними рядками, вступає в гру, що є одним з різновидів поетичного діалогу, одним із модусів дозвілля та ставлення до світу загалом (Гейзінґа, Homo ludens). Та ця насолода й гра не позбавленні страхів і сумнівів, особливо в рядках урбаністичних, в яких Антонич дуже близький до експресіонізму і дуже різниться від Антонича природи, хоча і там, і там – це той самий поет. Мабуть, поміж тисячі прекрасних і бентежних строф немає кращої, яка би так вловлювала істоту поетичних мандрів і метаморфози як різновиду мандрів, як оця, яку недаремно так охоче цитуємо, що означає, що вона має особливо потужну притягальну силу, магнетизм до снаги Верленовому, щоправда, не словесно-звуковий (Верлен начакловує образ осені через акустичний ряд (Les sanglots longs / Des violons / De l'automne / Blessent mon coeur / D'une langueur / Monotone), а перевтілювально-образний:

 

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

 

Що, однак, кажуть ці рядки, в чому їх притягальна сила, на яку ми відгукуємося інтуїтивно і беззастережно? Маємо мандрівку з теперішнього в минуле, з часу ліричного оповідача в час попередній, давніший. Ліричний субʼєкт, характерний для лірики, самоусувається, розщеплюючи себе на обʼєкт (того, про кого оповідається) і на оповідача за законами нарації, що визначають радше прозу, ніж поезію.

В метаморфозі Антонича-хруша не так віра в переселення душ, притаманна багатьом релігіям, як декларація споріднености, ота близькість до природи, суголосність із нею і, врешті, дар поета бачити з іншої перспективи. Водночас, Антонич ототожнює себе з таким хрущем, який жив колись на вишнях, «на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко», це суттєве уточнення, невідʼємне і невідкличне, саме «на вишнях» мало що скаже, то буде незавершений образ, який скаже лише частину того, що має висловити, випустивши найістотніше. Уточнення апелює до Тараса Шевченка і щойно таким чином образ і месидж, як ми його називаємо сьогодні, постає у семантичній довершеності.

Вірш Шевченка – один із наріжних в поетичній самоідентифікації українців, образ-зваба, образ-ідилія, образ-ідеал, міраж перебуваючого на чужині і спраглого батьківщини. Вірш виконує субститутивну функцію, це – вірш-ерзац, вірш-бажання, Wunschbild. Ця восьма частина циклу «В казематі» давно вже виокремилася в самостійне життя, в автономність, варту уваги рецептивної естетики, в ідеал України, в ідеальну Батьківщину:

 

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

 

Семʼя вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

 

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих.

 

Звертаючись до перших двох рядків, Антонич звертається до всього вірша – вірша-образу, вірша-змісту, вірша-послання, нерозривного не лише на рівні художньої цілости. «Вишні» Антонича – розмова з Шевченком, всі наступні рядки однаковою мірою, як два вступні. Завершальне «цвітуть надхненні вишні кучеряво й пʼянко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем» означає життєздатність Шевченкової поезії, її актуальність і діалогічний потенціал. Цвітуть вони тут і зараз, зокрема, на сторінках Антоничевої поезії, в цьому вірші, і це вища майстерність, максимально поетична атмосфера, в якій може відбуватися діалог.

 

Антонич – чи не єдиний поет, по-справжньому співрозмовник Шевченка, який спілкується з ним на висоті очей, на одному рівні, який, декларуючи тяглість і спадковість, залишається собою, неповторним, не наслідувачем, самобутнім віршарем, новатором, який зголошується до – поетичної – традиції, не соромиться свого коріння і геніально говорить про нього. В дослівному прочитанні Антонич каже, що він сформувався на віршах Шевченка, «колись» – то не тільки час Шевченка, а й ближчий час Антоничевого дитинства, в якому поряд із Біблією, головною релігійною (і поетичною) книгою, неодмінно був «Кобзар», головна поетична (і релігійна) книга.

 

До циклу «В казематі» приставлено дедикацію «Моїм соузникам посвящаю». Богдан Ігор Антонич – такий «соузник», увʼязнений у світі поезії подібно до того, як метелик увʼязнений у красі довколишньої дійсности, який собою, мерехтінням крилець і візерунком на них цю красу (і дійсність) співтворить. Зголошування до спільної з Шевченком Батьківщини, зокрема, й поетичної (тобто, ідеальної, вимріяної словом і в слові), і поезії-як-Батьківщини, поезії – Батьківщини поета. Антонич обирає поезієтворення модусом вівенді: «співаю – тож існую». Це – відповідь поета на Декартове раціональне «мислю, отже, існую». Антонич каже, що є й цей інший тип мислення – поетичний. «Мабуть, мій дім не тут, – висловлює тривожний сумнів ліричний субʼєкт. – Мабуть, аж за зорею». Та кожний поет має також дім тут – і в сенсі Гайдеґґерового «Мова – дім буття», і в сенсі поезії як дому, в якому мешкає, не кажучи про дім на Лемківщині, Пряшівщині чи у Львові. Який цей дім – такий, яким його побудував поет. «Тут був я тільки принагідним гостем. / До інших зір молитимусь і інших ждати ранків». Але й принагідний гість має дім, в якому на столі хліб і вино (Тракль, «Зимовий вечір»), хліб слів і вино поезії.

 

Поезія Антонича оприявнює цю ще одну «міцну злуку» – між Батьківщиною і мовою:

 

Слухай: Батьківщина свого сина кличе

найпростішим, неповторним, вічним словом.

(«Батьківщина)

 

Вірш «Уривок» більше каже про цю двоїстість Батьківщини, яка має вимір звичний і вимір метафізичний:

 

Мій сон, мій голос неспокійний

в моїй трагічній Батьківщині.

 

Рядок-звертання «Моя країно зоряна, біблійна й пишна» – квінтесенція Антоничевої поетично-екзистенційної світобудови: філософія (космізм: «зоряна»), релігія (християнство: «біблійна»), естетика (краса: «пишна»). Тож про яку саме країну йдеться? Про нерозривну: країну-поезію і країну-Україну. В контексті вірша («Вишні») «біблійна» мислить Україну як землю обітовану і Шевченка як пророка на кшталт біблійних пророків, що одночасно і відсуває цю постать далеко назад, і наближає майже впритул (Антонич – майстер такої парадоксально-енантіосемійної метаморфози). Християнство – один із наріжних каменів, одна з характеристик світобудови Антонича, один із вимірів його тривимірного простору, в якому він суверенно пересувається, мандруючи вглиб різних традицій – і християнської («Балада про пророка Йону», «Різдво» (аж два) та інші вірші, включно із «Зеленим Євангелієм», де таке звертання має концептуальний характер), і поетичної (Тарас Шевченко, Волт Вітмен, Омар Хаям), і язичницько-космічної (саме в цій двоєдиності).

 

Читаючи Антонича, ми мовби співторимо його образи, його поетику, побудовану на мандрах і метаморфозах. Воно – настільки просте й одночасно таке відчутне, очевидне, неприховане, що ми сприймаємо, як сукається вервечка-дорога мандрів і як слова зазнають перетворення на щось неймовірне, в якому сплівся світ людський і світ природи довкола, близьке і далеке, земне і духовне, буденне і піднесене. Буденне, піднесене до рівня поезії, це найтрепетніше перетворення.

 

Як ось це: «Весна на вільхах палить ладан».

Або це: «Кравці лисицям хутра шиють».

Або це: «Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо».

Або це: «Де небо сонцем привалило білі села».

Або це: «Застрягло сонце між два клени».

 

Або це перетворення ночі на день, яке, хоч яким би воно було дослівним, завше буде одночасно і поетичним, і метафоричним:

 

Страшне вино ночей доспілих

По вінця в черепі хлюпоче.

Буджуся сонний, неспокійний,

І місяць чавить мої очі.

 

Та раптом чую: вище, тонше,

Стрункіше дзвонить ясна синь.

Драконе місяцю, загинь!

Ось білий бог ізсходить – сонце.

06.10.2019