Воєнна хуртовина вже давно пронеслася понад містами й селами східної Галичини. Утихли гармати і скоростріли. Розємчим судєю в польсько-українськім спорі признали оба народи найвищу раду антанти в Парижі. Ця рада порішить, в який спосіб має проявити свою волю населення східної Галичини про будучу свою державну приналежність. Тимчасово дала найвища рада польському правительству мандат на військову окупацію краю і на заведення в нім польської цивільної адміністрації з цим порученням, що має бути пошанована особиста свобода всіх мешканців східної Галичини.
Та цего нема. По ріжних таборах, тюрмах і арештах сидять десятки тисяч полонених, арештованих, інтернованих та конфінованих українських галицьких горожан. Сидять вони там без ніякого засуду, сидять без означення реченця, коли будуть освободжені. Сидять робітники, інтеліґенти, письменники, професори університету, ґімназій і народних шкіл, сидять священики і купці і инші. Сидять ті, що вже за російських та австрійських часів мучилися по всяких тюрмах і таборах, в тайґах дикого Прианґаря і пісках Самарканда.
Сидять лише ізза цего, що вони почуваються членами українського народу і горожанами української держави.
Всі невигоди і злидні тюрем — насікомі, голод, смрід, спека і холод, бруд нищать їх фізичне здоровля і спричинюють ріжні хороби та фізичну смерть. Надто непевність завтра, безтерміновість увязнення убиває їх духа. Вони терплять, а з ними терплять їх жінки і діти, родичі, брати і сестри, яких вони полишили дома незаосмотреними.
Пригадаймо собі, який то крик болю рознісся свого часу ізза арештування і вязнення українськими властями військових і цивільних осіб польської народности. Арештуванням і знущанням по тюрмах мотивували перед світом польські політики потребу окупації східної Галичини. Та як лише заняли вони східну Галичину, сейчас же приступлено до арештування і вязнення Українців.
Якби так Антанта, стоячи на становиску, що не вільно вязнити ізза політичних переконань і патріотизму — хотіла поступити з Поляками, як поступила з Українцями, то мусілаб цофнути свій мандат, виданий на окупацію східної Галичини, а це тим більше, що окупанти не додержують виразно поручення про особисту свободу.
Поминаючи цей політично-дипльоматичний момент, ми в імя прав людини мусимо домагатися від польських властей, щоби вони негайно випустили на свободу всіх без виімку українських галицьких горожан, полонених, арештованих, вязнених, інтернованих і конфінованих, як вони не поповнили ніякого кримінального злочину, ствердженого на судовій розправі.
Ми не хочемо вірити, щоби польський народ, на чолі якого стоїть недавний російський і німецький політичний вязень, позволив вязнити горожан иншої народности лише за їх національну приналежність, та їх політичні переконання. Не хочемо думати, щоби польське правительство в справах т. зв. політичного злочину мало взяти собі за взірець старі поліцейські держави, забуваючи при цім, якою це мукою є для народа арештування і вязнення ізза політичних переконань.
Ми певні, що ще перед зимою польське правительство освободить всіх полонених, увязнених, конфінованих і арештованих і цим причиниться до загоєння кровавлючоїся рани і до успокоєння населення.
Цего ми домогаємося від польського правительства.
Цего самого перед кількома днями домагалася міжсоюзнича військова комісія від німецького правительства в користь польських повстанців на горішнім Шлеську. Ця комісія домагалася загальної амнестії для всіх осіб, що не поповнили звичайного злочину, а крім цего дозволення на поворот всіх біженців підчас повстання.
Німецьке правительство в порозумінню з пруським правительством згодилося на ці домагання комісії.
Що добре і допустиме на горішнім Шлеську для польської людности, це саме мусить бути добрим і доступним для українського населення.
Ми горячо бажаємо, щоби як найскорше отворилися ворота тюрем для наших увязнених і полонених.
Вперед!
18.09.1919