Живе тіло абстрактних фігур

(Дебора Фоґель. Білі слова : есеї, листування, рецензії та полеміки / Переклад та упор. Анастасії Любас. – К.: Дух і Літера, 2019. – 288 с.)

Серпень – місяць пам’яті Дебори Фоґель.

Вона загинула в ґетто на Замарстинові

разом із чоловіком, сином і матір’ю

 у великій серпневій акції 1942 року…

Якось несподівано я зустріла на одній із паризьких вулиць у Львові … Дебору Фоґель. Ми зайшли до незнаної сучасним місцю та часові кав’ярні на Лісній, 16 і невимушено собі порозмовляли за кавою з гострим присмаком проперченого неба, затягнутого хмарами диму з боку Замарстинова, про «екзотизованих людей» та «місто без турбот». Вона сповістила, що ось щойно повернулась тільки-но із «Стокгольма в червні» і готова знову обговорювати «тему в мистецтві» та «композицію простору» на львівських осінніх виставках абстрактного мистецтва. 

Отже, з появою нової книжки, знову з «Духу і Літери», наше розуміння Дебори Фоґель як авторки нового післяаванґардового модернізму потроюється.

Читач ХХІ ст. зустрічається з несправедливо забутою львів’янкою з вулиці Лісної уже не просто серед днів її фігур та манекенів, відверто подивляючи її оригінальному геометризованому слову. Слову, яке мовби фільмує «примітивне життя в місті» – його «сірі вулиці» і «сірі будинки», його «білі чотирикутники» й «пергаментові пейзажі», «плач подвір’яних мурів» і «пісню кольорової світляної реклами», «панораму паперових фігур» та «вивіски з пляшками нафти» і багато інших речей, які входять і виходять як «натюрморти у склі» однаково незмінними: чи річка, чи гірський вітер, чи «помаранчева вивіска».

Уважний читач, котрий ще пам’ятає, як квітнуть акації, і в якого досі «розбите серце» від «балад про кепський роман», не може не звернути увагу на непримітивні авторські естетичні судження про фантастично банальні у своїй простоті «білі слова». А з тих «білих слів» народжуються інші категорії речей – есеї про мистецтво та прикладну естетику, літературознавчі есеї, рецензії та полеміки, травелоги та соціознавчі нариси.

Виявляється, Дебора Фоґель вміє мислити фігурами не просто монтажно, а й дотримуватися принципової позиції щодо естетизації мистецтва та уречевлювання дійсности. Вона пропонує (ні! – категорично переконує!) ввести в літературний канон монтаж та фрагмент як жанри. Вона категорично заперечує репортажність як зайву, непотрібну стилізацію. Категорично не сприймає імпресіоністичної та експресіоністичної динаміки. Спростовує стереотипне розуміння абстрактності як основи основ аванґардного мислення.

Дебора нічого не писала просто так, аби писати, й особисто переймалася, цікавилася відгуками на власні твори. Більше того, намагаючись створити монтажний роман, вона дуже чітко обґрунтовувала його жанр, стиль, вибір назви. Тому недвозначно застерігала від буквально-шаблонного сприйняття її гасла «Акації квітнуть», яке обов’язково потрібно бачити «в лапках», оскільки це свідома провокація для читача проти симультанности та репортажности в дійсності.

Дебору важко наздогнати сьогодні у розумінні сутності мистецтва. Бо виступаючи проти непорозуміння раннього модернізму, що стилізував під «інтелектуальне мистецтво», Фоґель водночас заперечує також й існування чистого абстрактного мистецтва. Відтак, її модернізм полягав у вмінні сприймати речі з дуже близької перспективи, надаючи перевагу статиці простору над формою динамічно змінного часу. Основним принципом стабільності ця авторка вважає невпинний пошук «життєвими елементами подій для того, щоб знайти свою форму».

Її «білі слова» про фігури поезії та діалектику вуличних романсів дивують обізнаністю із інтелектуальною мапою міжвоєнного Львова. Дивує її інтерес до обговорень, полемік, оцінок щодо власних творів – зауважень на полях й «у відкритих картах», порушуючи кон’юнктури і шаблони, в «апотеозі монотонії» та «холодної статики»… І, здається, їй подобалося не погоджуватися ні з ким зі своїх критиків, і «як білці в колесі», їй імпонували закиди щодо обмеженого кола світогляду та її нежиттєздатної експериментальності, на що вона реагувала стримано спокійно й холодно розважливо, вкотре наголошуючи на власній переконаності в істині, суть якої може бути підсумовано в такій формулі: «Ідеальний монтаж зможе охопити все розмаїття життя».

Але Дебора Фоґель не просто розмірковує про принципи нового мистецтва, не тільки аналізує сучасну їй критичну думку, а й бере активну участь у мистецькому житті Львова 30-х років. Виставки живопису від Львівської Профспілки Образотворчих Митців, «Варшавської школи», Товариства друзів красних мистецтв стають частиною приватного простору поетки, що пропагує професійну мистецьку критику, пояснюючи, як за допомогою аналізу форми твору можна зрозуміти його зміст, і навпаки, аналізуючи теми, доводить, що одним й іншим шляхом можна досягти тотожного висновку в розумінні мистецтва.

Власне, стурбована тим, що глядачі можуть не вміти бачити мистецтва, Дебора вчить, як дивитися на сучасну картину. Вона також дуже ретельно пояснює ази прикладної естетики, розробляє її своєрідну методологію, про яку часто забувають мистецтвознавці та літературні критики і яка є такою  необхідною для розуміння справжнього модернізму. Бо справжнім є той модернізм, який витримує конкуренцію з аванґардним і постмодерним розумінням світу митців, що в ближній перспективі все абстрактне є видимо банальним баченням щонайконкретнішої речі.  

Найпоказовішим прикладом втілення такої прикладної естетики, на думку Дебори Фоґель, може бути творчість Марка Шаґала. Доводячи, що форми і теми є просто звичайним помешканням, де «барви мають характеристики настроїв», переконує у можливостях витворення неможливого з елементарних порушень усталених законів мистецтва. І в такому фокусі сприйняття, дивлячись навіть на чорно-біло гравюровані видруки картин Шаґала в цій книжці, ти бачиш їх у кольорі, відчуваєш живе тіло абстрактних фігур, що пульсує ритмами часу. Тому що «простота інтер’єру не може бути механічною», а мусить мати душу – у її найглибшій функції, психічній і суспільній.

Фантастика простоти пронизує кожне слово Дебориних есеїв, роздумів, відгуків, листів. Але фантастично просте насправді важко перекладати. Тому, нагадуючи читачеві, що ці тексти призабутої львів’янки написано або їдишем, або польською, треба особливо відзначити дивовижне вміння перекладачки Анастасії Любас відчувати найтонші можливості слів у їхній статичній змінності. Вперше це зрозумів щодо текстів Дебори Юрко Прохасько, який надав її віршам та монтажам неповторного ритмозвучання у такт неперервного й послідовного пергаментування образів, зліплених із сирого монохромного матеріалу, чи пак, тільки його фрагменту. Анастасії теж подобається видобувати з абстрактних слів чужої мови конкретні речові докази досі актуального й навіть нагального для проголошення істин. Робота перекладача з текстами Дебори Фоґель – це істинно «відвага в самотності», коли потрібно звертати увагу на кожен прийменник і видобувати з нього не-можливі в його сутності значення.

Однак серед цікавого доробку Дебориного листування натрапляємо також на чисто німецькомовні способи спілкування (зі своїм дядьком). А в останньому з листів (також до дядька) звертає на себе увагу зізнання Дебори про те, що вона потрохи вивчає й українську з потреби викладів у середній школі. Звісно, ми не знаємо, чи досягла вона успіху як вчителька, адже лист писано 3 серпня 1940 р. і їй залишилося було тільки два роки життя. Тому сліди листувань і губляться у самому зародку Дебориних планів…

***

Читаючи «білі слова» про мистецтво в літературі й літературу в мистецтві, мимохіть  усвідомлюєш, як Дебора Фоґель закликає нові покоління розвивати жанр монтажного роману в новітній літературі. І  ніби чуєш її слова крізь товщу диму, що густо запечатував обличчя, крізь які невидимо вирізьблювались приречені на загибель фігури. Фігури минулих днів, із яких  нерозумне століття намагалось зробити стандарти манекенів…

– Так, я думала про великий роман, мислила романом, якого потребує новий час... Я ще багато чого хотіла і могла написати про... Але..

(Вона була лише на два роки старшою за мене...).