(Вражіння з подорожі до українських Помпеїв.)

Хто був на Поділлі, а не бачив Бакоти, того можна зачислити до катеґорії людей, які були в Римі а не бачили Ватикану.

Трьох нас виїхало до Бакоти дня 23. серпня с. р. ранком. Про Бакоту знали ми тілько, кілько можна знати з нашої щойно розроблюваної історії: що в ній був монастир, оден з найстарших на Україні, що скеля, в якім він викований, осунулася в Дністер, що Бакота, так-само як Ушиця, належала колись до галицького князівства, що вона була столицею Пониззя, що тут було гніздо опозиції проти галицького короля Данила і що з упадком Галича упала й Бакота разом зі своїми інтриґантами, що довго підтинали галузь, на котрій сиділи.

З великою цікавістю, їхали ми до цеї старинної місцевости. Простір між Камянцем і Дністром дуже слабо заселений (в порівнянні з Галичиною), скрізь поля і поля. Сел мало. Лісів не видно. Шляхи вільні й дуже важкі: вічне то в гору, то в діл. Особливо від Китайгородом шлях такий важкий, що коні ледви порожний віз можуть тягнути: треба йти пішки. Військо, яке хотілоб остати без артилєрії, повинно посуватися на Китайгород.

Переконуємося, що народ вспів уже познакомитися з галицьким військом; по дорозі селянки давали нам молока і грошей не хотіли приймати. Про галицьке військо висказувалися з похвалами.

Жара страшенна. Стаємо, щоб викупатися в якійсь річці. До нас підбігають два малі, гарні пастушки, оден літ коло 10, другий 12. Вдаємо ся з ними в розмову. Ми питаємо дітей, хто вони, "чи Жиди, чи Ляхи?" — "Ми Українці", відповідають резолютно малі хлопчики. Ми дуже здивувалися, що національна свідомість дійшла вже навіть до дітей у забутих селах глибоких ярів. Відкіля це тут взялося?

В дальших селах знаходимо розвязку цеї загадки: по роздоріжжах стоїть сторожа галицьких військ, обідрана, але бадьора й дісціплінована. Здоровить нас як на початку війни і домагається пропусків. Від командантів довідуємося, що освідомлювання населення робить добрі наступи. Думаємо про свoю Галичину і про це, що її полки стояли тут ще за часів істнування нашої старої держави.

З задуми будить нас — вид. Я досі не можу собі з'ясувати, який він: веселий чи сумний, величний чи бідний? Він такий. Перед нами немов великанська корона, зложена з зелених гір, порізаних білими лентами. Лісів на них нема, тільки трава. А ці білі ленти й смуги то нагі обривисті ребра гір. Головну основу цеї корони з гір становить округла, висока гора, подібна до великанської шапки. Як вона називається? Питаємо стрічних селян.

— "Теремець" (инші відповідають: Терема), "а там напроти неї, троха ліворуч, де стоїть хрест на найвищій скелі — то Бакинська гора. Там старий монастир. Під нею село Бакота.

Якоюж старістю вiє від цих імен! Якіж спомини виринають перед нами! Ми в долині Дністра, в центрі його Пониззя, за яке Галичане боролися століттями. Може тут на Теремці стояли літні тереми Галицьких князів, володарів Бакоти. Може тут вперве спочивали на нашій землі византийські княгині, що плили Дністром до Галича (з торговельній Ушиці мусіло бути надто гамірно). Може тут перебула свою першу ніч на українській землі матір Ярослава Осмомисла. Вона була з роду византійських цісарів Комненів. Сюди вона мусїла їхати в Галичину, щоб стати княгинею "на Галичі, Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі, володаринею Ряшева, Сянока, Ушиці й Бакоти..." Який же чудовий мала вид з цеї гори!

Але ми відкладаємо відвідини Теремця до повороту. Бо тягне нас Бакота. Так немовби тут у воздусі остало те, що тягнуло до неї століттями наших прочан-богомольцiв. Не задержуючись, з'їзджаємо вниз. Biз оставляємо у священика і не вступаючи до його дому, йдемо просто до старого монастиря. Селяне перестерігають нас, щоб не виходити за високо, бо Румуни стріляють із за Дністра. Але годі. Бути в Бакоті і не бачити докладно монастиря це ще більш глупо, чим бути на Поділлі і не бачити Бакоти. Йдемо стежкою в гору. Ліворуч вузький, високий яр, як сотворений для задуми. Спочиваємо тут. Пізне пополуднє пересуває вже по нім предтечі вечірнього сумеркy.

Кілько наших монахів, князів, бояр і простих мирян відпочивало тут зі своїми турботами! Йдемо дальше. Нагло виринає перед нами вид на Дністер (якого ми досі не бачили навіть з гори). Дністер в цім місці такий тихий як озеро і як озеро замкнений. Опісля виринають перед нами два його плеса, немов два озера. Ще хвилина ходу попід святу гopу — і ці два дністрові плеса лучаться в велику срібну підкову, немов щойно виковану. Ця підкова навіть не здрігнеться. Лежить на тлі зелених левад і гір бессарабських — лежить мов загублена, забута...

Очей відірвати годі. Але ноги немов самі йдуть дальше, попід скелю, високо над Дністром. А ще вище над нами теж скеля, довга-довга, скупо поросла тут і там хирлявою деревиною, мов череп старої людини останками волосся. Тільки наша стежина густо закрита зеленю. Вона досить широка, місцями рубана в скелі і така біла, як свіжа домовина. На долі відніє пристань і вузка стежина в гору. Хто не йшов уже нею в гору! За девять віків кілько траґедій лучилося тут! Кілько князів з золотими підковами і кілько бідних старців в подертих одягах, кілько здорової молоді й кілько калік ішло сюди — до свого Бога. Хто зна, чи передтим не було тут і поганської святині? А в нашій літературі нема ні одної повісти про цю гору, хоч вона може дати просто незглибимий матеріял...

Йдемо дальше. Нагло перед нами виринає площа, на ній ліворуч при самій скелі мала деревляча церковця зі скромною кришею з чорних деревляних дахівок. Над нею золочений хрест, а на ній надвис "Храм Всемилостивого Спаса". По обох боках церковці входи до печер у скелі. Входимо до них. Видно виразні сліди камяних засув і виковані в скелі домовини для усопших; і по смерти хотіли остати в цім чудовім місці ті, що жили тут. Церковця зачинена. Йдемо дальше стежиною і заходимо попри малу дзвіничку до невеличкої каплиці з чудовим жерелом: ключ чистої як слеза води бє з гори і паде в чотирокутне камяне корито. Вода така чиста, що видно найменчий камінчик на дні. Пємо. Незвичайно смачна. Не дивниця, що народ приписує їй лічничі прикмети. Я теж переконався про її скорий вплив на здоровля; пючи не міг я скоро відірватися від неї і захрип порядно.

Вузкою, стрімкою стежиною ідемо на сам верх майже по нагій горі. Разураз оглядаємося на бесарабський беріг. Але ніхто не стріляє. Вийшли на верх. Вітер свище. Перед нами камінеломи. Хтось видирав відси величезні, рівні квадри тесаного каменя. Хто і коли? На горі бачимо печеру, яка сягає аж над Дністер. В голові крутиться, як подивитися в цю глибінь. Чудове місце до трачення людей.

На горі починається рівне поле. Тут мабуть був колись укріплений город. Тепер стоять рядами снопи в копах — а біля них мужик, той, що перетріває всіх володарів і всі наїзди. Підходимо до нього. Старий. Інтеліґентне лице. Вдаємося в розмову. — "Ex, жалується, коби вже раз, настав хтось, кого мусілиб ми слухати: Я ще панщину робив, а не було так зле як тепер." Оповідає, що тут провадив розкопки проф. Антонович (правильно назвав фамілію!) і відкрив на самім верху гори кістки якоїсь нашої княгині з дорогим перстенем на пальці.

Полем вертаємо в село. Бакинська свята гора з її видами і споминами зробила на мене сильніще вражіння, чим навіть Київо-Печерська Лавра. Може своєю скромністю, може своїм поетичним положенням а може тим, що вона міцно звязана з історією моєї вузшої батьківщини — Галичини. І все те мимо того, що ми не бачили нутра старинної церковці, що напів вкована в скелю.

Вернувши полем у село, попросили ми місцевого священника, о. Косьму Телесницького, показати нам нутро тої церковці. Взяв ключі й пішов з нами. Радо йшли ми вдруге на цю гору. Не знудила нас. По дорозі показав нам о. Косьма ще одно чудове жерело на цій горі. Щойно по його поясненнях зрозуміли ми найбільшу трагедію цего місця. Воно перебуло багато нападів і багато трагедій, було навіть місцем осідку розбишацької банди.

Але найбільша його трагедія полягала на тім, що гора з печерами розкололася і зсунулася в Дністер, засипаючи все так, що і сліду не було ніякої людської праці. Щойно в останніх часах ідучи за вказівками старих літописей і народних переказів відкопано засипаний монастир, чи радше тільки його частину (бо друга часть зсунулася в воду).

З церкви заховалася вже тільки олтарна часть з камінним вівтарем. Найбільша дорогоцінність цеї церковці це кований в каміни образ Матери Божої з XII ст. Ми оглядали його. Ніс стертий, але вид гарний. Поганить його тільки нове золочення кругом, виконане якимсь "знавцем", котрому справедливо належалобся за це "діло" 25 шамполів. Теперішний батюшка знаменито розуміється на тім, що старинностей не вільно "прикрашувати" бо тільки своїм дійсним виглядом викликають вони вражіння. При розкопі відкрито ще оловяну чашу, зелізний хрест і и. річи та багато костей в нішах печер, які народ розтягав: кого боліла голова, брав череп, кого нога — кістку з ноги і т. д., аж поки всіх оставших костей не зібрали в одну нішу й не закрили перед побожними вірующими. Це побожне грабування старинної церкви відбувалося особливо масово кождого 1 серпня ст. ст., бо тоді народ сходиться тут на прощу й залягає всю гору тай стає навіть на леваді пo другім боці Дністра і слухає богослуження. Движиму стіну церкви на той час відсувається і народ бачить ізза Дністра в глибині гори камяний старинний вівтар, який викликає дуже сильне вражіння.

Наші міністерства мистецтва і культів повинні скоро заопікуватися цим преінтересним памятником минувшини — українських Помпеїв.

(Кінець буде)

[Стрілець, 26.08.1919]

(Кінець).

Вже було темно, як ми вернули зі Святої Гори до дому батюшки й хотіли їхати ще 2 верстви до Теремця. Але матушка оглянула вже своїм хозяйськім оком наші коні й запротестувала. Ми остали в її гостиннім домі на ніч. Почалася розмова, яка довго тревала і була дуже інтересна. Про українську мову і церкву, про українське духовенство по обох боках Збруча, про школу, в якій досі не завели загального примусу, про селянство й про поміщицькі двори говорили ми. Але над усіми турботами поважного як пророк священика панують дві: 1) турбота про печерну церкву в Святій Горі, і 2) турбота про парохіяльний дім, розбитий без причини румунськими гарматами. Батюшка журився тим, що не має фондів на укінчення нової церкви й мусить правити в старинній. А це дуже шкодить цій перлі нашої минувшини. Чому? Бо народ, особливо в зимі, як надихає, то стеля й камяні стіни старої святині покриті ледом, починають таяти і такий дощ ллє на всіх, як на дворі. Це розкладає камяне нутро святині. Вона щораз більше вітріє й нищиться на очах — одинока в своїм роді святиня. А румуни час до часу стріляють з гармат на село. І людям приступу до ріки не дають. На Дністрових островах не дають косити трави. Словом — роскіш.

Ми вписалися в книгу гостей Святої Гори. На жаль літописи її не бачили, бо о. Косьма згадав нам про неї запізно. Має в ній бути інтересна записка про галицького ігумена Григорія, який відновив Бакинський монастир. Літопись називає його "святим чоловіком, якого не було перед ним, ні по нім не буде". За його часів сей монастир мав імення "св. Архистратига Михаїла". Хто і чому змінив старе імення церкви, не відомо.

Я засипляв під вражінням найбільшої траґедії, яку переживала Бакота. Може український читач, який знає докладно про всі вибухи Везувія, про траґедію Помпеїв, про Кракатао, а не знає своїх траґедій, — схоче на мить занятися цею і представить собі її в уяві: Місце: Свята Гора над Дністром, час — невідомий: або в часі нападу, або в часі великих дощів, або — що найстрашнійще ізза контрасту — в часі чудової погоди. Густо заселена гора з церквами й дворищами бояр, з укріпленими замками — починає тріскати й осуватися в низ, засипаючи всіх і вся, що в ній і на ній жило. І тихо стає на гамірній колись горі. Тільки смерть по ній тихо ходить і глухі перекази блукають по околичних селах, про "монастир за зелізними дверми, за 12 брамами..."

Є перекази, що в Бакинській горі є ще невідкопана соборна церкв з часів могучости Бакоти. В самій Бакоті і на її полях викопують при кождій нагоді масу людських костей і всяких старих річей. Так — посмертна історія українських Помпеїв щойно починається.

Раненько поїхали ми до м. Старої Ушиці, положеної теж над Дністром у віддаленні 12 верств від Бакоти. Це стара торговельна пристань над Дністром, але з її мешканців ніхто нічого не знає про її минувшість. Навіть благочинний (декан), до якого я вступав, умів міні сказати лише те, що стара церква в Ушиці стояла там, де тепер угол подвіря нової церкви й угол огороди парохіяльного дому при гостинці. Була це очевидно церква пристані, як Ілії в Київі. Може розкопки далиб щось інтересного. Хто і відкіля боронив цего міста? Мабуть на горі Пужевка (де є два жерела, але з поганою водою) стояв замок. Ми з трудом видряпалися на цю майже нагу гору з синім, зеленим, червоним і білим камінням. На її верху орне поле. Там чудове місце для цілого города з укріпленнями. Але мужики, яких ми там застали, не знали про жадні сліди старих окопів, мурів, льохів. Не уміли також оповісти нічого про недалеку гору Корманську, стрімку, білу, скелясту. На Пужевці знайшов я інтересну кремяну стрілу, про долю якої оповім при кінци. Недостача яких-небудь переказів про памятки Старої Ушиці (ми розпитували мужиків, міщанок, жидів) дасться може пояснити цим, що цей торговельний город був основніще руйнований чим Бакота, а населення так винищуване, що зірвалася нитка традиції.

Зі Старої Ушиці вернули ми пополудни до Бакоти й поїхали до села Теремці, щоб оглянути гору Теремець. На ній є нові окопи з часів цеї війни. Але всі селяни, яких ми питали, стверджували згідно, що на Теремци є й "дуже старі сліди". Ліземо на гору. Вона виглядає на округлу але в дійсности на неї так трудно вилізти, як на перший лучший карпатський верх (дорога в обїзд за довга). Ні ліса, ні дерев на ній нема, тільки трава. Скрізь по ній розкидані сірі скелі, врослі в землю, ріжної форми й величини. Мається вражіння, що гіпопотами й крокодили вигріваються на ній до сонця. Особливо інтересні два системи цих сірих скель, якби сотворені на два форти для захисту головного терену на самім верху гори. Оден з цих скельних системів, що стоїть ліворуч, оглядаємо докладно: перед ним округла скеля, виглядає як потворно велика білярдова куля. Блище — значна скількість дрібного каміння, неврослого в землю. Воно виглядає так, якби зсунулося з цеї скельної системи, де колись служило за підмурівку. В хвилі, як сперечаємося, чи це дрібне каміння походить з підмурівок, чи воно "з природи" тут накидане — тов. нашої прогульки знаходить між цим камінням жорновий камінь з виверченою в середині дірою, вже звітрілий зі старости. На цей безсумнівний доказ, що тут було людське житло, суперечка затихла. Ми забрали дорогий доказ і підступили до самих скель. Тут відкрили ми дальші сліди людської праці, а саме довгі фрамуги в скелях, де мусіли стояти камяні стовпи, що піддержували підмурівку. В однім місци викована в камені стопа.

Виходимо на шпиль. Очевидно тут мусіла стояти якась будівля. Але від тоді минуло тілько часу, кілько його треба, щоби звітрів камінь від жорен, який ми постановили дарувати українському державному універсітетови з Камянці. Вид відси трудно описати. Недалеко гори: "Кремінець" і "Комарівська". Дві верстві від Теремця — Свята Гора Бакинська. Між ними чудова, півокругла долина, яка мусіла колись бути великим заливом Дністра. Тепер тут поле рівне як стіл. А там далі Дністер тихий і поважний, як старий мужик, що онде йде верхами. Підходимо до нього. Сивий, троха похилений, але такий бадьорий, що немов репрезентує силу, яка перетріває всіх наїздників. Здоровимося й питаємо, кілько йому літ. — "Сімдесять." — "Чи є тут на сій горі якісь старі сліди"? — "Є чотири ями, де стояла віха. Вона стояла тут ще перед Аполіоном (Наполєоном), що приходив сюди війною". Від кого чув про цю "віху"? питаємо. — Від свого діда. — А на що цеї "віхи"? — Нею давали знак, як ішли Татари, тоді "віху" запалювали і вона горіла.

— "А що ви, батьку, скажете про цей камінь?" Показуємо йому жорна.

— "То з жорнів. Але тепер таких жорнів нема."

— "Якіж тепер є?"

— "Більші".

— "Чи не знаєте ви ще про якісь старі сліди на сій горі, або на сусідній".

— "Там — показує рукою — в колодіївськім лісі є старі могилки. І ще в однім місци є". Знов показує напрям.

— "А жерело на цій горі є?"

— "Є, на збочи". Показує.

Ми пішли оглядати чотири ями. Дійсно є. Виглядають так, немовби тут щось запалося в 4 місцях. Пробуємо витягнути бодай одну каменюку. Годі, занадто вросла в землю.

Сонце зайшло і сумерк вступив на гори — тихо, як монах у темній киреї. Бакинська гора немов омлівала в півсні і мертва тиша залягла корону з гір кругом старої столиці Пониззя. Велика череда чорних і білих овець ішла по узбіччі княжої горя, де колись стояли тереми наших володарів. Ішла з паші як Татари по грабунку.

Чи це дійсно княжа гора? Кромі всего вище сказаного вказують на це ще й назви околичних сел. Старі свідки того, що тут була колись інтендантура княжого двора, — Колодіївка, Козодави, Раколупи, Студениця і т. п. Подібні назви зустрічаємо постійно кругом княжих Столиць. Старі свідки натуральної господарки тих часів. Поміж скелями Теремця засвистів вечірний вітер, мов голос завзятого батька Ярослава Осмомисла: "Се аз Володимерко син Володарев, внук Ростиславів, князь на Галичи, Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі, володар Ряшева, Сянока, Ушиці й Бакоти…"

А де ще докази на це? В землі, там їх неперебрана сила. Тільки що ми не мали змоги доручити ученим вишукати їх. Археольоґом нашим був мужик, темний з вини царату. Той сам мужик, що під свободою розуміє свобідний виріб самогонки, що ділиться з сусідом панськими зеркалами, причім розбиває їх на прах, що перед фотоґрафією поміщика світить свічечку, щоб стати таким богатим, як поміщик, що нищить овочеві дерева в зразкових садах...

Мій фірман, якому я дав тимчасом сховати камяні жорна з Теремця і кремяну стрілу з гори Пужевки, порадився з моїм денщиком і старе жорнове колесо розбили. Хотіли переконатися, чи воно міцне як оповідали мені. А кремяну стрілу теж розтовкли — на кресила. Я вчас пригадав собі, що коли вчений чоловік міг казати озолотити старинний образ Матери Божої, то невчений селянин міг розбити старе каміння. Він не розуміє вартости його як памятки. А ми інтеліґенти не пояснюємо їм цего.

Український державний університет в Камянці одержить від нас в дарі розбитий камінь старинних жорен з княжої гори. Ми звязали його мосяжним дротом. Може він лекше впаде в очі молоді й пригадуватиме їй, що треба учити народ шанувати рідну старину.

Примітка: До знайдених памяток, які дарується музеям, треба все дописати, хто, коли, де і при якій нагоді знайшов їх. Без такої метрики річ мало має вартости для науки. — О. Н.

[Стрілець, 28.08.1919]