У. Г. Армія і большевики.

"Денікініяда" добровольців довела до розпаду 45.000 армії. Гріхи супроти України і її населення стояли маревом перед очима кождого добровольця. Всім ґрупам причувалися, привиджувалися повстанці на своїх тилах, кождий доброволець не знав, як стояти на позиції, бо він боявся, коли не за своє життя, то за награблене золото, срібло, шовки і т. п. дорогоцінности. Тому то так скоро котилася добровольча армія з під Москви, аж у Чорне Море. А ми? Ми слідували повільним темпом з Козятина і Бердичева на Винницю-Тульчин-Немирів-Брацлав в околицю Балти. Тут відбулася плянова концентрація У. Г. Армії. Союзників-Денікінців ми втратили ще під Козятином з очей. Остали самі в собі і нам краще було. Нарід по всім усюдам нас витав і пращав з великим жалем. Ішли ми, кладучи по шляхах могили братів, оставляючи гнізда болю і смерти по усіх лічницях. Трийцять шість тисяч хорих Галичан оставало за нами, — і вони здержали нас здорових. Нам не вільно було виречися їx, — вониж брати. І ради їх, тих нещасних жертв хоріб, перейшла частина здорових на дорогу "псевдобольшевизму".

В залишених містах при наших лічницях утворено негайно революційні комітети, які ставили собі за обовязок, тільки це, щоби охоронити нещасливих хорих від большевицьких розбоїв, грабежі і врешті голоду. Задля сьої акції пожертвував себе в першій мірі бл. п. четар Гачкевич Осип, який умілим веденням справи умів приспати бистроумних большевиків. Він створив в Винниці осередок шпитальних ревкомів і своєю зручною працею уратував тисячі від загину. Здорова армія сконцентрувалася в районі Балти. Етап армії розмістився під Одесою.

Се був місяць січень. Большевицька офензива поступала постепенно вперед. З моментом осягнення нами району Балти, большевицький фронт пересунувся вже в Подільщину, Херсонщину і Таврійщину. Добровольці доживали вже останніх днів свого панування на Україні. Нам, У. Г. Армії, будуччина грозила смертію, як і денікінцям. Треба було шукати виходу. А до сього виходу складалися дві орієнтації. Перша орієнтація тягнула за Дністер до Румунії, а друга остатися на Україні. Ця друга опиралася на цім, що "українська армія без території України, не є армією". Других виходів не було. Провідники політичного напрямку У. Г. Армії кудись поділися. В часі відвороту армії з під Козятина стрінули ми тільки д-ра Макуха, який рівнож кудись сховався, армія остала без політичного проводу, з заграницею звязку не було, а антантські місії в Одесі мали лишень чисто військовий характер. I нам лишилося воювати і політикувати. Однак теорія і практика доказала, що де армія політикує, там вже крухо. Та нам історія це простить. Щоб заступити п. диктатора, чи його інституцію старшинський корпус армії утворив при Начальній Команді У. Г. А. політичну колєґію, яка мала працювати за цілу армію на політичному полі. Вислано делєґацію до большевиків і до Румунії. З Павленком шукалося звязку. В склад делєґації до большевиків входив представник від У. Г. Армії і від армії наддніпрянської. Большевики делєґата від У. Г. Армії приняли, а делєґата наддніпрянської, так як колись денікінський ґенерал, приняти не хотіли. Вони заявили, що правительство радянської України другої української армії не признає. Нашій делєґації сказали зразу: як ви слабі, то чимскорше спускайтеся на дно, — чим лишень насміялися над нами. Однак опісля роздумалися і приобіцяли нашу волю злуки з радянською армією приняти до відома і застановитися. Делєґація з Румунії не давала ніяких вісток. Начальна Команда губилася в цьому хаосі. А армія політикувала, горячилася, фронт большевицький посувався постепенно до нашого району, денікінці губилися, звязкові не найшли наддніпрянської армії от. Павленка, ревкоми лічниць доносять, що большевики ограбили наших хорих в Барі, Жмеринці, Таврові, Браілові, Гнівані, Вороновиці, — загалом Содома і Гомора.

І в цьому хаосі виринула ще одна надія виходу. Приїхала до Н.К.Г.А. делєґація Українців м. Одеси, яка просила, щоби У. Г. Армія заняла м. Одесу і переняла на себе обовязок охорони сього району. І на се рішитися було зразу трудно. Нач. Команда приняла сю пропозицію Одеситів і вислала туди делєґацію для провірення ситуації і орієнтації в можности оборони на місци. В склад делєґації увійшов ґен. Ціpiн, от. Волощук і проф. Музичка. На місці делєґація сконстатувала, що оборона Одеси трудна і ризиковна. Місцеві Українці мають малі сили, а Галицька Армія хочби і взялася за се діло, то і устоятися трудно, бо денікінці здеморалізували вже своїм панічним відступом цілу околицю. Натомість делєґація рішила добитися у анґлійської і француської місії інтервенції в справі переходу до Румунії. Такий проєкт обі місії приняли з великою радістю. На інтервенцію мало румунське правительство згодитися приняти на свою територію всіх військових, виключаючи цивільні особи. Обі місії передали нам, що їхні правительства визнали незалежну Укр. Нар. Республику. До переходу в Румунію має У. Г. Армія взяти з собою харчі на пять днів. Дальше постачання армії перенимає на себе анґлійська експозитура. Для вирішення соціяльно-правного становища У. Г. Армії в Румунії находитиметься при Нач. Кмді один штабовий старшина від анґлійського, а один від француського командування. Оба фунґувати будуть рівночасно яко звязкові. А що найголовнійше, то добровольці ґен. Шіллінґа не будуть творити осібної армії, лишень допоможний російський корпус під командою Начальної Команди У. Г. Армії з цілями майбутніх операцій виключно на території російських областей, на що ґен. Шіллінґ передав свою згоду.

І з такими даними вернула делєґація до постою армії. Начальна Команда видала приказ для походу армії над Дністер. Рівночасно Ревком власної армії у Винниці увійшов в порозуміння з большевицьким командуванням і переслав армії приказ: "Армія аж до основного вирішення згоди з радянським правительством України остає в дотеперішньому місці розташовання. Всякі рухи на полудне числитимуться провокацією і винуватців передасться революційному судови". Маючи перед собою два суперечні собі прикази, корпуси згубилися в орієнтації. Визвано членів політичної колєґії, які дали своє "placet" Н. К. на приказ переходу через Дністер а які в разі колиб такий приказ був хибний, мали на се не позволити. Приїхали делєґати. Слідує нарада за нарадою по частинам, що робити. Повстанці поширяють аґітацію не рушатися з місця. Инші знову, опираючись на арґументах ґен. Ціріца, обстоювали перехід за Дністер.

Скликано нараду представників цілої армії до М. Чичильника. Обради тривали 5-ого і 6-ого лютого. Розбиралося всякі можливі дані pro і contra переходу як за Дністер, так і до Червоних. В межичасі заходять великої ваги зміни в положенню. Арґументи одеської делєґації не мають значіння, бо переворот в Одесі (5. II.) на два дні до приходу большевиків виполошив антантські місії, які поспішно всіли на кораблі і утікли, добровольці розсипалися по околиці, в районі другого корпуса Гайворон-Устє показалися передові частини 45 сов. дивізії, до Балти наспіло повідомлення большевиків, що і туди вони примашерують зі ст. Лукашівки, що лежить 45 верст на схід від Балти. З над Дністра доносять стежі, що Румуни заняли визиваюче становище і не впускають за Дністер не то військові частини, але навіть і поодиноких людей. Добровольців, які панічно дерлися через Дністер у Тирасполя, викинули на цей бік. Досить, що нараз ситуація змінилася. Представники армії принимаючи до відома найновійші зміни положення, рішили 26-тьма голосами проти 12 злучитися з большевиками і повинуватися приказови Ревкому Української Галицьк. Армії у Винниці. Після сього рішення вивязалися зараз бої з добровольцями в районі Затише-Тираспіль, де добровольці накидалися в свому панічному відступі від Одеси на обози власної армії. Добровольців вибито зі згаданого району і відібрано їм усе майно як броневики, скоростріли, муніцію, харчі, одяги, каву і тютюн.

Властивий перехід на сторону большевиків довершено договором з дня 12. лютого 1920. З цього дня фірма Галицької Армії змінилася на червону. Користи з цього договору витягнула Армія сі, що мала змогу навести звязок з своїми лічницями в згаданих на початку районах і дати їм належну поміч. В районі свого розташовання армія переняла суверенну власть на місцях, що спричинило відсутність большевицьких залог і військ. Від Одеси по Винницю розтягнулися звязкові гнізда повстанців. З Уманщиною (армія Павленка) найдено контакт, взагалі Галичане концентрували кругом себе всі українські неболшевицькі елєменти Правобережа. І сподіваний соціяльний переворот в умах маси не наступив. Стрілецтво загалом стануло на ґрунті націоналізму і всякі большевицькі реформи принимало лишень яко житєву конечність, конечність терпимости і досвоєчасної гармонії. Псевдо-большевизм У. Гал. Армії це спасення тисяч хорих братів від неминучої смерти. Псевдо-большевизм У. Г. А. це поміст до зєднання укр. елєменту, це язва, яка провалила большевизм правдивих російських комуністів. А і мучеництво наше при тім псевдо-большевизмі це жертва за долю і волю України.

Ялівець 16. V. 1920.

[Громадська думка, 22.05.1920]