Я лише приблизно розумію, як працюють наші вхідні двері в під'їзд. Оті з домофоном, що відчиняються спеціяльним ключем-таблеткою. Припускаю, там щось пов'язано з магнітами, що щільно притискають двері до одвірка, а ти їм своїм ключем посилаєш сигнал, мовляв, я свій, пустіть до хати – і ключ якимось чином розводить магніти на кілька секунд, упродовж яких ти можеш потягнути на себе двері й зайти.
Отже, або ти відчиняєш їх сам таблеткою, або ти набираєш номер квартири, де тебе знають, чекають і пустять усередину натисканням на кнопку квартирного домофона, який формою трохи нагадує телефони пізньосовєтської епохи. Та й не треба мені, зрештою, того детально знати. Важливо інше – розуміти, що існує конвенція: двері відчиняються саме таким чином і інших способів наразі не існує. Люди домовилися, і, здавалося, простіше нічого не буває. Простіший лише принцип викидання сміття у сміттєвий бак – головне донести мішок і поцілити.
Але я помилявся. Моя наївність розвіялася зненацька, в погідний серпневий день, коли десь за десять метрів до під'їзду я побачив міцно збудовану молоду жінку, яка стояла і, виконуючи серію дивних рухів, силкувалася відчинити наш хатній сезам.
Я зупинився й зачудовано спостерігав, намагаючись збагнути сенс видовища. Послідовність дій була такою: жінка вказівним пальцем лівої руки набирала на домофоні якийсь номер, потім поспіхом прикладала великий палець лівої ж руки до чарунки, призначеної для ключа, а правою рукою рвучко смикала на себе ручку. Десь після її п'ятої невдалої спроби відчинити двері, несила вийти зі стану зачудованості, але гнаний бажанням збагнути незнаний мені – третій – спосіб проникнення в під'їзд, я підійшов до жінки майже на відстань простягнутої руки і тихо, нібито з глибини якогось трансу, запитав:
– Що ви робите?
Жінка озирнулась. У її погляді була суміш переляку, роздратування, образи, внутрішньої правоти і якоїсь дивної версії самовпевненості, яка трапляється в наших широтах, здається, частіше, ніж деінде. Це була самовпевненість людини, що старається. І тільки за це її слід цінувати і поважати. І розуміти, звісно, також. Але я не розумів.
Жінка гмикнула і кинула незадоволено:
– Хіба не бачите – двері відчиняю.
На моє питання, чи справді вона переконана, що наші двері відчиняються саме так, вона відповіла:
– Я знаю, бо бачила, як один чоловік набрав номер своєї квартири, приклав сюди-о великий палець і сильно дьорнув.
– Дуже сильно дьорнув? – перепитав я автоматично.
– Дуже, – відповіла жінка.
Моє несміливе припущення, мовляв, двері відчинилися аж ніяк не від набору таємного коду і вже точно не від прикладання великого пальця, а саме від рвучкого чоловічого смикання, від якого й роз'єдналися магніти, її не переконало. Жінка залишилась при своїй вірі в послідовність магічних рухів, ще раз повторила своє "я знаю, бо я бачила" і майже знехотя, немовби роблячи мені високу панську послугу, зайшла до під'їзду, відчиненого моїм нудним ключем. На мій подив, ліфт вона викликала традиційно – простим натисканням кнопки. Хоча, вочевидь, були й інші варіянти.
Переконаний, таких історій у житті в кожного з нас чимало. Народ, який повертав навспак течії річок і заряджав слоїки з водою від телевізора, нічим таким не здивуєш. Утім "людину, що старається" неможливо звести до одного знаменника чи вивести в чітко окреслений статус з неодмінними епітетами відсталості, розумової неповносправності чи звичайної тупості. Адже потяг до порушення конвенцій часто буває виправданим нездалістю цих конвенцій, їхньою антигуманною чи антикультурною природою.
Недовіра і скепсис до встановлених правил часто-густо стає рушієм прогресу, бо, згадуючи незабутню Ліну Костенко, ніхто ще тридцять років тому не припускав, що телефон перетвориться на фотоапарат, не перестаючи бути собою. Ніхто не вірив, що з Вишгорода до Києва можна буде доїхати на моноколесі з електробатареєю чи платити в барі пристроєм, схожим на звичайний годинник. Тому з жінкою, яка пробувала розворушити магніти теплом або обрисами свого великого пальця, що міг, наприклад, нагадати домофонові форму ключа-таблетки, в якомусь сенсі все гаразд. Ідеологічно вона перебуває в аванґарді нового чудесного світу, де все можливо, де кожен секрет "гакається", кожен сезам відчиняється і кожне бажання виконується – варто лише "постаратися". Можливо, алгоритм її дій – прямий шлях до якогось новітнього технологічного відкриття. Чому б і ні?
І люди стараються.
Знайомій дівчині, яка мріяла народити сина від Віктора Цоя, стала на заваді лише передчасна загибель останнього. Якби не та смерть, вона точно б змогла. Хлопець зі старшого класу скорив серце на дванадцять років старшої вчительки інформатики, чим подав усім нам приклад, що немає нічого неможливого – варто лише постаратися. А чудесна партія "Слуга народу" з самою лиш обгорткою і без жодної ідеології здобула монобільшість у Верховній Раді, тому що хтось добре постарався. Хто казав, що з лайна не можна зробити кулю? Оно дивіться – пробиває панцир.
Свідчень реальної ефективності, здавалося б, безглуздих старань достобіса. Світ нині такий, що найбезглуздіше може стати мейнстримом – тільки через те, що хтось добре постарався: або когось у чомусь переконав, або щось у комусь зачепив, або вдало продумав стратегію, або вміло обрав тактику, або вчасно зустрів потрібну людину, або успішно позбувся непотрібної, або трапилася нагода, або випадково зайшов, або довго чекав під дверима і таки дочекався...
Українській культурі загалом не бракує оптимістичного апломбу ідеології старання: від "Contra spem spero" Лесі Українки і до Лишежиного "Бийся головою об лід" пролягають мільйони людських старань, які на сьогоднішній день зосередилися в пункті N. – ніхто не знає, що буде далі. Але хтось точно постарається. Хтось щось зламає, хтось когось переконає, хтось натисне на потрібний важіль. Залишається сподіватися тільки на те, що старатимуться не всі. Інакше я ризикую ніколи не дійти до свого під'їзду.
12.08.2019