Боротьба за народне імя.

(Русь — Україна)

Ледви чи є на світі, крім українського народу, другий народ, якому довелобися вести боротьбу за своє народне імя, якому важивбися хтонебуть заперечувати права до його народнього імени. А бореться наш народ за своє імя не від нині тай не від вчера: се боротьба цілих століть, цілих людських поколінь.

Отся боротьба українського народу за своє народне імя почалася вже з половини XIV. століття, з хвилиною упадку його державного життя. З Київської землі та з її осередку, Київа, вийшло старе історичне імя нашого народу й його земель: "Русь, Русин, руський". І хоч ще довгі часи, бо ще й в XI—ХІІ. ст. звязується се імя лише з Київщиною, вже в ХІІ. ст. зачинає проявлятися свідомість, що "Русь" се всі землі нашого народу в противенстві до північних та східних земель, заселених вправді близько спорідненими племенами тої-ж самої східно-словянської галузи, до якої належить і наш народ, в котрих одначе витворився, на зовсім инших умовах розвитку, зовсім окремий московський народ.

І над сими племенами запанували наші київські князі, несучи поміж них христіянську віру й освіту. Повстали там численні князівства, але спільного народнього імени сі землі не мали: кожда з них звалася своїм власним іменем. "Русь" се була для північних літописців Київщина і її протиставлять вони під сим іменем виразно своїм землям. Та сталося так, що, як висловився наш знаменитий історик Микола Костомарів, нашому народови "загарбано його народне імя".

Около сього часу, як Київ упав остаточно під ударами татарської орди (1240 р.), в північно-східній стороні прийшло до великого значіння одно з тамошніх князівств, Московське князівство зі своїм осередком Москвою та стало єдинити під своєю владою инші князівства. В хвилині, як у першій пол. XIV. ст. тратить свою самостійність остання частина давньої Руської держави, Галицько-волинське князівство (яке дісталося під владу Польщі й Литви) московські князі, вважаючи себе спадкоємцями колишньої Руської держави як потомки київських князів, підписуються вже "великими князями всеї Руси". Що більше, московські князі стали вважати свої землі властивою, старшою Русю. Тоді то виринає вперше на означення північно-східних земель імя "Велика Русь", а на означення усіх земель нашого народу імя "Мала Pyсь". Але означування усіх земель нашого народу іменем "Мала Русь" не має ніякої основи. В противенстві до цілости Руської держави, витвореної київськими князями, "Малою Русю" звалася в першій пол. XIV. ст. Галицько-волинська держава*)

Серед нашого народу була сильно закорінена свідомість, що його землям прислугує виключне право до імени "Русь". Бо не з Москви, а з Київа вийшло се імя, бо не Москва, а Київ мав стати по словам одного з наших перших князів, Олега "матірю руських городів". Сю виключність права нашого народу до імени "Русь" різко підчеркує галицький літописець ХІІІ ст., називаючи галицько-волинського князя Романа Мстиславича "самодержцем всеї Руси" через се, що він в останнє зібрав у своїх руках майже всі землія нашого народу. Память про се жиє ще й в часах Козаччини, бо й Хмельницький називав себе "руським самодержцем" або "Гетьманом Запорожського війська і всіх Русий", маючи тут очивидно на увазі землі нашого народу. Нашого стародавнього народнього імени "Русин", що ще почавши з Х. ст. приходить в договори наших князів з Греками, в "Руській Правді" і в нашій найдавнішій (т. зв. Несторовій) літописі, московський народ не знає зовсім: там люде кажуть про себе "я русскій". Є се очивидно скорочене "русскій человѣкъ" і вказує не на руське походження московського народу, a на його колишню приналежність до Руської держави, на спільність віри й книжности, занесених там з Руси. Ще до кінця XVII. ст., а навіть і в ХІІІ. ст. воліли західні народи Европи вживати для земель московського народу імена Московщина в противенстві до імени Русь на означення земель нашого народу під володінням Польщі й Литви. А син царя Івана Грізного, Федір (1584—1598) називав себе "царем і великим князем Москви-Росії".

Скоро одначе московський народ загарбав нам наше народне імя "Русь", "руський", наш народ у почуванню своєї відрубности став уживати нового імени, хоч зарівно стародавнього, як тамто: свої землі став він звати "Україною", а себе "Українцями", "українським народом"**)

*) Останній її князь Болеслав Юрій II підписувався: "з Божої ласки природний князь усеї Малої Руси", а се відповіда иншому його підписови: "з Божої ласки князь Pyської землі, Галичини і Володимирії". Польський король Казимир Вел. підписувався "королем Польщі і Малої Руси", що означало Галичину й Волинь, бо лише сі частини колишної Руської держави були в його посіданню. A й з виданого у Відні 1772 р. австрійським правительством "Вступного виводу прав Угорщини до Малої Руси і Поділля" бачимо, що не до всіх земель нашого народу відноситься імя "Мала Русь".

**) Звертаємо увaгy на наголос. Має бути Україна, Українці, український а не: Україна, Українці, український як хибно вимовляють у Галичині.

(Док. буде.)

[«Вперед!» 16 марта 1919]

(Докінчення.)

Вже в XII. та XIII. ст. "Україною" звалися в наших літописях пограничні землі українського народу (н. пр. Переяславщини, галицьке Понизє й Забуже). Вправді й у Московщині звалися пограничні землі "Україною", доля судила одначе так, що підчас коли деинде се імя не вийшло ніколи поза значіння погранича звязалося воно протягом часу тісно й виключно з землями нашого народу. "Україна" стає у нашого народу чимсь незвичайним, чимсь живим, що вміє плакати над своєю недолею. В наших літописях, народніх піснях і инших творах нашого письменства читаємо, як Україна "стогне", "журиться", "сумує й оплакує", "ляментує" і т. и. Видно з сього, що нашій "Україні" судилося стати чимсь більше, ніж звичайним пограничем. Вже в XVI. ст. усталюється імя "Україна" й приходить на означення середнього та нижнього Подніпровя. І якраз се замітне, що як колись в княжих часах з Київа розширилося на всі землі нашого народу імя "Русь", так само в часах Козаччини розширилося звідти імя "Україна". Для князя Олега був Київ "матірю руських городів", для козаків був він "серцем України"*).

Рішучий зворот у розумінню значіння імени "Україна" спричинили війни Хмельницького: народ став почувати себе великою одиницею й відчувати спільну приналежність поодиноких земель. "Україна" в сім часі для нашого народу се вже не якесь пограниче, не Подніпровє, а всі його землі аж по Вислу. Се видно виразно з усіх сучасних народніх дум та пісень: в них границею між Польщею й Україною є ріка Висла, поза яку втікають прогнані козаками Поляки й Жиди та звідтам "поглядають на Україну". Так само в деяких сучасних творах нашого письменства границею України є Висла. В одній вірші з XVII. ст. прославлено запорожське військо за се, що очистило "Україну" з Ляхів і Жидів аж по Вислу. А в віршованій драмі з 1728 р. "Милость Божія" виступає "Вість" та звертається до "України" зі словами, що Хмельницький "по Вислу границю тобі закопав".

Погляд нашого народу, що його землі простягаються до Висли ("колись наші діди над сією річкою козакували", як співається в сучасній народній пісні), опертий на старій пaмяти, сягаючій X. ст., яка не завмерла й в XVI. ст., а віджила в XVI. ст. в часах Хмельниччини**), з сею ріжницею, що відтепер імя "Русь" стало тожсамим з іменем "Україна", а навіть почало останньому уступати місця. Хмельницький відгрожувався перед польськими послами загнати Поляків за Вислу, а в Україні (значиться від Висли) не мало бути "ні одного князя ні шляхтича". До сього мала йому помогти українську чернь, що жила "по Люблин, по Краків". Гетьман Виговський говорив про "права цілої старинної України або Руси, де грецька віра й де є ще мова, аж до Висли", а в письмі гетьмана Дорошенка в 1670 р. з вказівками для послів від запорожського війська на сойм читаємо про "духовні й світські руського православного українського народу стани". Се найяркіщі докази тожсамости імен "Русь" і "Україна" вже в XVII. ст.

Що "Україною" звали й на Заході Европи всі землі нашого народу, про се свідчать почавши від другої пол. XVІІ. ст. видавані там ґеоґрафічні карти України і ґеоґрафічні словарі. Голяндські й французькі ґеоґрафічні карти з XVIІ. й XVІІІ. ст. зображають поодинокі частини "великої України", а іменно Київщину, Волинь, Поділля, Браславщину, Червону Русь (Галичину) й Покуття (з містами Галичем, Коломиєю і ин.), а місто Львів зачислене там до "більших міст України". В деяких західно-европейських ґеоґрафічних словарях під іменем "Україна" находиться й Холмщина.

З усього вище сказаного виходить ясно, що вже від половини XVІІ. ст. істнує нове загально народнє імя: "Україна", "Українець", "український", та що ані польські ані московські сусіди не можуть ніяк заперечити нашому народови історичного права до вживання сього імени.

*) в письмі в 1711 р. до Туреччини писали вони: "Як чоловікови без душі, так Україні годі жити без Київа".

**) В записи Оди, вдови польського князя Мешка І., з 995 р. означено границі Рyси аж по Краків. Німецький історик Герберштайн у своїм творі в 1549 р., а польський канонік Красіньскі в творі з 1574 р. подають, що границі Руси сягали Карпатських гір недалеко від Кракова. В договорі Хмельницького з угорським князем Раковцієм з 1667 р. згадані "городи по Вислу ріку, в яких жили руські люди благочестиві і церкви була", в шведсько-українськім договорі з 1667 р. говориться про "границі і мамі запорожського війська не тільки до ріки Висли, але аж до границь Прусії", а в статтях Дорошенка з 1699 р. границя руського народу зачинається "від ріки Висли".

[«Вперед!» 18 марта 1919]