Адольф Айхман, один із спеціалістів гітлерівського режиму зі знищення євреїв, був пересічним невдахою, який знайшов в нацистській бюрократії можливість піднятися службовою драбиною
Я тиждень був у Парижі, і привид Ганни Арендт [1906-1975, німецько-американський політолог єврейського походження, основоположниця теорії тоталітаризму — Z] повсюди виходив мені назустріч. У трьох кінотеатрах Латинського кварталу демонстрували кінострічку, яку Маргарета фон Тротта присвятила їй, і я з превеликим задоволенням переглянув її. Це не є якийсь надзвичайний фільм, проте він добре засвідчує сильну особистість авторки «Витоків тоталітаризму», її гострий розум та непідкупну політичну та інтелектуальну незалежність.
Фільм майже цілком зосереджений на репортажі, який Ганна Арендт написала для журналу «Нью-Йоркер» (на його замовлення) про судовий процес над нацистським злочинцем Адольфом Айхманом, який відбувся в Єрусалимі у 1961 р., та на скандалі та полеміці, які він спричинив, особливо після появи повної версії тексту в книзі у 1963 р., в якій німецька мислителька викладає свою теорію про «банальність зла». Актриса Барбара Зукова дуже тонко виконує роль Арендт; найслабшим місцем фільму є побіжний та карикатурний опис уз, які єднали Ганну Арендт та Мартіна Гайдеґґера [1889-1976, німецький філософ, один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії — Z], якому вона була спочатку ученицею, згодом ймовірною коханкою і яким вона – незважаючи на те, що він був тісно пов'язаний з нацизмом, — завжди безмірно захоплювалася (коли Гайдеґґерові виповнювалося 80 років, вона присвятила йому велике та пречудове есе).
І як тільки-но я вийшов з кінозали після перегляду цієї стрічки, то побачив, що в невеличкому Théâtre de la Huchette, в якому досі ставлять перші твори Йонеско («Голомоза співачка» та «Урок»), які я бачив у 1958 р., показують також виставу аргентинського автора Маріо Діамента «Звіт про банальність кохання» (з підзаголовком «Історія пристрасті»), яка розповідає про стосунки Ганни Арендт та Мартіна Гайдеґґера.
Чи справді існувала пристрасть між обдарованою єврейською дівчиною, яка зазнала переслідувань, пройшла через концентраційний табір та — щоб уникнути смерті — була змушена поїхати у вигнання до Сполучених Штатів, та великим філософом буття, який погодився стати ректором Фрайбурзького університету в часи правління нацистів і помер, так і не здавши своє посвідчення активіста Націонал-соціалістичної партії? У п'єсі Діамента — так, між ними існувала взаємна, тривала та згубна пристрасть, яку навіть жахіття голокосту не змогли повністю знищити. Ця п’єса гарно поставлена, й актори, які виконують ролі головних героїв — Майя Ґеріт і Андре Нерман — є неперевершеними, та в дійсності, схоже, ця пристрасть була доволі асиметричною, глибшою та постійнішою з боку учениці, ніж з боку філософа, для якого вона, либонь, була чимось поверховим та минущим (насправді відносно цієї справи досі є більше домислів та чуток, аніж доведених фактів).
У кожному разі, ці два епізоди змусили мне прочитати «Айхман в Єрусалимі», що його я відклав, не дочитавши, коли він вперше потрапив мені до рук. Коли читаєш його зараз, через півстоліття після публікації, дивуєшся, що цей змістовний, яскравий та чудовий нарис міг спровокувати такі безглузді нападки, як ті, що їх зазнала його авторка (деякі екзальтовані фанатики, які підписали відозви з вимогою звільнити її з американського університету, де вона викладала, навіть звинуватили її у «пронацизмі» та «антиєврействі»). Однак на це не слід звертати особливої уваги, тому що ХХ ст. було не лише століттям великих людських кровопролить, а ще й століттям фанатизму та ідеологічного глупства, які до них призводили.
Скрупульозне дослідження, якому піддає Ганна Арендт підполковника СС Адольфа Айхмана, довірену особу Гіммлера та одного з найвидатніших спеціалістів гітлерівського режиму з «єврейської проблеми» — іншими словами, зі знищення шести мільйонів європейських євреїв, – опираючись на документи та свідчення, які були пред’явлені в ході процесу, приводить до жахливих висновків, чинних не лише для нацизму, але й для усіх суспільств, зіпсутих сервілізмом та малодушністю, що їх генерує в суспільстві тоталітарний режим. Романтичний дух, природний для Заходу, так ніколи і не позбувся упередження бачити джерело людської жорстокості в диявольських персонажах, наділених страхітливою величчю, що їх деградована вища мета спонукає змушувати страждати інших та сіяти довкола себе спустошення та сльози. Нічого схожого навіть не прозирає в особистості цього пересічного бідолахи, неосвіченого і тупого, що зазнає невдачі в усьому, за що береться, який раптом знаходить в бюрократичній системі нацизму можливість просунутися службовою драбиною та насолоджуватися владою. Він дисциплінований радше через недбалість, аніж переконання, інстинкт виживання вбиває в ньому здатність мислити, якщо у цьому є бодай якийсь ризик, він вміє скорятися та служити своєму начальникові з собачою покірністю, коли це потрібно, накладаючи собі моральну пов’язку, яка дозволяє йому не брати до уваги наслідки того, що він робить щодня (як от відправка потягів, переповнених чоловіками, жінками, дітьми та старими з усіх європейських міст в табори каторжних робіт та газові камери). На судовому процесі Айхман особливо підкреслював, що ніколи не вбив жодного єврея власноруч, і безперечно він не брехав.
Будь-хто, кому довелося пережити диктатуру, навіть найм’якшу, пересвідчився, що найміцнішою опорою режимів, які придушують свободу, критику та вільну інформацію і зневажають людські права та суверенність індивіда, є люди без чеснот, бюрократи за професією та покликанням, які приводять у рух важелі корупції та жорстокості, тортур та безчинств, грабунків та зникнень, які дивляться не дивлячись, чують не чуючи, діють не думаючи, перетворившись на живі автомати, і які в такий спосіб – як це сталося з Адольфом Айхманом — піднімаються до найвищих позицій. Невидимі, дієві, сидячи в своїх криївках, що ними є їх кабінети, ці безликі та безіменні пересічності юрмляться на місці дії диктатури, вони завжди відповідальні за найгірші страждання та жахіття, до яких вона призводить, вони є агентами того зла, яке часто замість того, щоб рядитися в диявольську пишноту Вельзевула, приховується під нікчемністю темного функціонера.
Кафка вже розпізнав це у тих невидимих персонажах, які судять та страчують невинних, як от К., за вигадані та неіснуючі злочини, та великою заслугою Ганни Арендт є те, що вона такого лицеміра витягла з літератури, зробила його протагоністом, як він цього заслуговує як неодмінний поплічник катів, і класифікувала його як найулюбленішого агента зла в тоталітарному світі.
Айхман «не був ні Яго, ні Макбетом», — говорить Ганна Арендт, не був він і дурнем. «У нього було повністю відсутнє мислення – а це не абищо, — що й дозволило йому стати одним з найбільших злочинців своєї епохи. Це «банально» і навіть комічно, бо навіть при найбільшому на світі бажанні неможливо виявити в Айхмані жодної демонічної чи диявольської глибини». Найжахливіше в Айхмані те, що він не був винятковим чоловіком, а звичайним та пересічним. Це означає, що кожен звичайний та пересічний чоловік за певних обставин (наприклад, при гітлерівській диктатурі) може стати Айхманом.
Про це кілька років перед тим вже говорив Жорж Батай, коментуючи кримінальне досьє доблесного бойового сподвижника Жанни д’Арк, про якого згодом стало відомо, що він був серійним вбивцею дітей, будучи сексуальним збоченцем: подобається нам це чи ні, та в глибині душі усіх нас – і не лише «поганих», але й «хороших» — ховається маленький Жіль де Ре.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Mario Vargas Llosa
El hombre sin cualidades
El País, 16.06.2013
Зреферувала Галина Грабовська