Держава повернулася. Багатосторонній лад, створений у 1945 році, руйнується на очах. Скрізь, куди не кинеш оком, націоналізм росте у силі. Держави, старі та нові, відкопують традиційні уявлення про національний суверенітет. Вони хочуть повернути систему міжнародних відносин, створену Вестфальським миром 1648 року. Вони женуться за ілюзією.
Після краху комунізму майбутнє на мить належало постмодерністській державі. Ця держава залишалася найважливішим елементом політичної організації, але визнавала спільні інтереси. Уряди відхиляли вузьке розуміння національних інтересів на користь співпраці задля безпеки і процвітання. Як не дивно це здається казати після хаосу останніх років, але ЄУ бачили взірцем нового міжнародного ладу.
У цьому було щось більше, ніж просто утопійні мрії. Глобалізація посилила зв'язки економічної взаємозалежності. Загрози державам, за загальним визнанням, мають міжнародний характер - від зміни клімату до пандемій, від тероризму і розповсюдженням зброї масового ураження до масової міграції. Мобільність капіталу, транскордонні логістичні ланцюжки та зв'язки цифрової епохи розмивають силу окремих держав. Спосіб повернути втрачену силу - це діяти спільно.
Змінився настрій. Нові потуги, що зміцнили свої позиції, не дуже хочуть погоджуватися на систему, засновану на правилах - особливо якщо ці правила були значною мірою написані старими потугами. Зі свого боку, США відмовляються від ролі світового жандарма. Навіть постмодерністська Європа, у якій порятунок євро вимагає ще одного кроку на шляху до інтеграції, змагається з напругою, яку породжують національні та наднаціональні тенденції.
Нові потуги - Китай, Індія, Бразилія, Південна Африка та решта - схиляються до абсолютного суверенітету Томаса Гоббса, а не до коопераційного світу Джона Ролза. Вони уявляють ландшафт, що більше схожий на ХІХ століття, у якому сила належала державам з найбільшими економіками та збройними силами, а баланс визначали альянси-конкуренти. Росія, у якій Владімір Путін відбудовує царську державу, має, здебільшого, таку саму точку зору. Суверенітет є недоторканним. Вестфальський принцип невтручання вимагає від світу залишити недоторканним кривавий режим Башара аль-Асада у Сирії.
Попри те, що США є архітектором нинішньої системи, їм завжди було властиве двозначне ставлення до обмеження власної свободи дій. До недавнього часу, проте, США могли усе поєднувати, встановлюючи глобальні правила на власний розсуд. Але тепер Конгрес відмовляється давати свою згоду на ратифікацію навіть найневинніших міжнародних договорів на тій підставі, вони можуть зазіхати на суверенітет США.
Адміністрація Барака Обами не надто щиро заявляє про свою підтримку нового міжнародного ладу, який протягом короткого періоду часу уявляв Джордж Буш-старший після падіння Берлінського муру. Але США, яким кидає виклик своїм піднесенням Китай та замкнена у собі та налаштована на обструкцію Росія, втомилися від інтернаціоналізму.
Короткий момент однополярності поступився епосі самодостатньої наддержави. В США є географічне положення, природні ресурси та економіка, що дають змогу дистанціюватися від решти. Зараз США надають перевагу підтримці коаліцій добровольців, а не великим багатостороннім проектам.
У Європі все набагато складніше. 17 країн єврозони прагнуть відмовитися від ще більшої частки свого суверенітету, але криза євро розбудила привиди націоналізму. Франсуа Олланд, президент Франції, красномовно говорить про необхідність створення європейської політичної унії, а у наступний момент починає протестувати проти будь-якого втручання Європейської Комісії в економічні справи Франції.
Британські консерватори не самотні у своїй антипатії до ЄУ. У період економічної кризи і невпевненості у майбутньому націоналісти на всьому континенті грають спокусливу мелодію. Немає нічого простішого, ніж звинуватити у всіх внутрішніх проблемах країни «чужинців» - незалежно від того, чи це іммігранти, чи брюссельські бюрократи.
Є й протилежні голоси. Я чув їх у Дубліні днями на конференції про суверенітет і глобалізацію в Інституті міжнародних і економічних проблем, ірландському мозковому зовнішньополітичному центрі. Ірландія пережила величезні труднощі від початку глобальної фінансової кризи. Але її прихильність до ЄУ і єврозони не ослабла. Більшість громадян Ірландії досі погоджуються з Джоном О'Гаґаном, вченим з Трініті-коледжу Дубліна, який заявив на конференції, що, ділячись умовним суверенітетом, Ірландія розширила свої можливості для захисту власних інтересів.
Ця взаємозалежність є неминучою реальністю як для великих, так і малих держав. Настрої у країнах, можливо, і змінилися, але глобалізація залишилася реальністю. У всякому разі, розмивання сили держави на користь недержавних акторів лише прискорюється.
Європа, як старіючий континент, частка якого у світовому обсязі виробництва падає найшвидше, повинна діяти як одне ціле, щоб обстоювати свої цінності та інтереси. Китай є вкрай вразливим до cпустошень від зміни клімату, і до будь-яких загроз відкритості ринків та світових маршрутів перевезень вантажів. За всієї своєї відносної самодостатності США не можуть уникнути далеких загроз своєму процвітанню і безпеці.
Парадокс, з яким ми залишилися, - це світ, у якому державний суверенітет водночас дуже цінують, і, якщо його визначати, як здатність діяти, то він є дедалі менш ефективним. Держави неминуче зацікавлені у заміні старого ладу новими домовленостями, у межах яких можна буде досягати як спільних, так і національних цілей.
Це не означає, що вони так і вчинять. Історія рясніє сумними прикладами, у яких політики воліли ганятися за ілюзіями. Наступного року Європа відзначатиме сторіччя з дня кривавого закінчення ранньої стадії глобалізації.
Philip Stephens
Nations are chasing the illusion of sovereignty
The Financial Times, 07.06.2013
Зреферував Омелян Радимський