Дискурс про метод

Усе відбулося напрочуд швидко – у пʼятницю скандал, в суботу – гучна відставка зі сценою самопокаяння і численними публічними вибаченнями. Народ, як його полюбляють називати політики й охоче апелюють до нього та промовляють від його імені, налаштувався на відпочинок і вихідні, понадто погода наприкінці вередливої, як рідко коли, весни з нескінченними зливами і стрибками температури обіцяла бути привітною й лагідною. Та замість сонця і тепла країна занурилася в телевізор, газети та інтернет. Країна ця – Австрія з репрезентативним фасадом у вигляді Рінґштрасе, обох Ґуставів – Клімта і Малера, Фройдом, який тримає сиґару-фалос, Моцартом, вальсом і шніцлем.

В суботу і ще в неділю могло скластися враження, що саме так має функціонувати демократія – в кожному разі, без здатності до самоочищення, персональної ротації та етичної рекультивації її майбутнє тривожне. Однак уже в понеділок стало зрозуміло, що діятиметься все не так гладко. Країна почала прокидатися, оговтуватися почали також фіґуранти скандалу.

Скандал спровокувало відео, яке оприлюднила реномована ліва преса сусідньої з Австрією країни Німеччини. На семигодинному записі очільник правопопулістської партії Свободи і високопоставлений віденський функціонер цієї партії обговорюють з «родичкою російського олігарха» можливості вливання «російських» грошей в підтримку партії, входження «російського» капіталу в австрійську економіку і бульварну медіасферу.

Відео зʼявилося напередодні виборів до Європарламенту, на яких партія Свободи змагається за пальму першості з обома своїми затятими конкурентами – партіями, які керують державою від часу проголошення Другої республіки: Народною партією і соціал-демократами.

Партія Свободи має тривалу й неоднозначну історію. Викривачі корупції, австрійські праві популісти самі не раз опинялися в центрі скандалів, і цього разу вскочили в не менш серйозну халепу, ніж завше. Після кожного разу, переживши розкол, вони знову і знову відвойовували свої позиції. Свій останній успіх австрійські праві популісти побудували на страхах, залякавши обивателя міґрантами й біженцями, які прийдуть і відберуть їхній добробут. Міґранти давно стали розмінною монетою внутрішньої політики багатьох європейських держав, які, з одного боку, потребують постійного вливання свіжої робочої сили, з іншого, прибульців завше можна легко й ефективно перетворювати на офірних цапів.

Нитки ведуть від партії Свободи в неонацистські середовища, від яких верхівка партії щоразу намагається дистанціюватися, щойно ці звʼязки стають надбанням громадськості. Діячі партії доволі часто послуговуються лексиконом, близьким до націонал-соціалістичного, і роблять це усвідомлено. Для Австрії, як і для Німеччини, нацизм – особливо чутлива тема, адже саме звідти він почав розповзатися Європою, спричинивши незмір лиха.

В партійному ландшафті позиція партії Свободи доволі пікантна: утворивши коаліцію з Народною партією, насправді вона прагне взаємодії зі своїми, здавалося б, ідеологічними ворогами – соціал-демократами. На вісімдесят відсотків у них спільний виборець. Розбуркавши ксенофобію, свободівці зуміли перехопити значну частину соціал-демократичного електорату – тих індиферентних до ідеологій трудяг, для яких цінністю є скромний добробут, який вони створили власними руками, а тепер бояться, що його в них відберуть, забуваючи при цьому, що добробут створено також руками іноземців, яких Австрія і Німеччина, перебуваючи в стані руїни по Другій світовій війні, потребували для відбудови і гаряче запрошували до себе.

Тоді як з консерваторами свободівці – принаймні до суботи – разом урядували країною, з соціал-демократами вони коаліціонують на рівні краєвих парламентів. На відміну від консерваторів з Народної партії, які наголошують на вимушеному характері співпраці і не заперечують її, соціал-демократи, вони ж колишні соціалісти, цю співпрацю не афішують і навіть усіляко приховують – і від свого виборця, і, тим паче, від міжнародної спільноти. Саме міжнародна європейська спільнота у взаємодії з громадянським суспільством й опозиційними австрійськими партіями спричинила розвал попередньої коаліції консерваторів з правими популістами. У такому приховуванні виявляється фарисейська суть сучасної австрійської соціал-демократії.

Австрійська партія Свободи відома також своїми спробами виправдати анексію Криму та обожнюванням Путіна. Ми памʼятаємо, як міністр закордонних справ Австрії вклякала перед господарем Кремля, запросивши його до себе на весілля. Щоправда, далі таких залицянь не заходить: інша кобіта – з австрійської глибинки, яка закликала Путіна ввести війська в Австрію, хутко опинилася у вʼязниці. Таке загравання властиве не лише для правих популістів, цим самим займаються й соціал-демократи, й інші політичні чинники, тримаючи двері відкритими – звісно, для діалогу: і парадні, і чорний вхід. Про торгівлю мораллю в імʼя торгівлі газом та іншими товарами, звісно, не йдеться.

Прикметно, що, обговорюючи відео, австрійські ЗМІ роблять наголос на кепській поведінці очільника партії Свободи, його висловлюваннях на адресу партнерів по коаліції, тоді як німецькі колеги радше вказують на кримінал, який, ймовірно, криється в діалогах, що відбувалися в невимушеній, конфіденційний і майже приватній атмосфері, а саме про спонсорування партії повз Рахункову палату.

Відео бʼє не лише по реноме партії Свободи, воно показує, як робиться політика, дискредитує політику як таку – як корупційну оборудку, мета якої – аж ніяк не потреби людей і не процвітання спільнот, а жадання влади, контролю над медіа, людиною і ресурсами. Оговтавшись, свободівці перейшли в наступ, звинувативши коаліційних партнерів в намірі узурпувати владу. Правда, однак, що партія Свободи не менше, ніж інші партії, обслуговує своїх: прийшовши в урядові кабінети, вона почала приводити туди і скрізь, куди могла, своїх людей, байдуже, наскільки вони кваліфіковані: головне – свої.

В ці години чимало говорять про те, хто стоїть за відео з удаваною родичкою російського олігарха і невдаваною безпосередністю очільників партії Свободи і хто скористається з голосів виборців у разі обвалу рейтинґу цієї партії, що, з огляду на загадкову австрійську душу, питання відкрите.

Турбує, однак, не це, а те, як робиться політика. Що вона далі робиться саме так. Так як робилася тоді, коли чехословацькі спецслужби пустили на радіо кухонні розмови чехословацьких опозиціонерів; як тоді, коли відправили у відставку генерального прокурора Росії, який опинився в ліжку з двома кобітами (у вільний, звісно, від роботи час); як вчинив майор Мельниченко, дочекавшись, коли Ґонґадзе відрубають голову, а тоді оприлюднивши плівки, не раніше.

На кожного Клінтона, щойно він стає на заваді, знаходиться своя Моніка Левінскі. Відео на Ібіці зроблене дві тисячі сімнадцятого, використали ж його щойно тепер. Те, що відео оприлюдинили ліві ЗМІ, – ще не доказ, що запис – справа рук червоних. Самі праві популісти дедалі більше підозрюють – віднині вже колишніх – партнерів по коаліції. До речі, Süddeutsche Zeitung, яка першою оприлюднила фраґменти, відмовилася надати антикорупційній прокуратурі Австрії увесь метраж.

Чому відзнятий матеріал не використали відразу – понадто, якщо там очевидна ймовірність злочину? Чому має бути такий скандал? Чому не досить ксенофобських висловлювань, щоб зійти з політичної сцени?

Щоб нафаршувати віллу, яку винайняв дует австрійських правопопулістських політиків, і забезпечити бездоганну якість звуку і зображення, треба було кваліфікованих рук і належної техніки. Судячи з усього, це не єдине відео. З оприлюдненням інших, щоправда, поки що зволікають. Тим часом колишні коаліціянти погрожують викривальними матеріалами один на одного.

Усе це вказує на те, що пробуксовують фундаментальні механізми демократії – розвиток і зміна влади через відкриті публічні дебати, змагання програм та ідей. Дедалі менше чесності й компетентності, більше лукавства і маніпулятивності, а медійні можливості – прекрасний засіб творення ілюзії відкритості та справедливості. І дедалі більші можливості втручання і маніпулювання мають спецслужби – так, як у Саудівської Аравії, на території посольства якої замордовано опозиційного журналіста, чиє тіло досі не можуть знайти, чи не такі моторошні – а такі, як ібіцьке відео. Поки що. Погані – завше вони, ми – апріорі добрі.