Виклики та оновлення традиційної Церкви

Які виклики постають сьогодні перед християнами в Європі? Чи мають християнські Церкви достатньо життєствердності, переконливості та лікувальної сили для того, щоб опонувати тому, що сьогодні загрожує Європі? – маю на увазі передусім небезпечну хвилю популізму. Чи не стосується Церкви скоріше Medice, cura tе ipsum – лікарю, вилікуй себе самого?

Як сьогодні виглядає ситуація з християнством у Європі? Кожен, хто збирається дати відповідь на це запитання, повинен усвідомлювати, що він сприймає ситуацію з власної перспективи, яка завжди є обмеженою. Живемо в час радикального плюралізму, і щоби наші рефлексії мали якусь цінність, ми повинні постійно їх коригувати та збагачувати в діалозі, завдяки якому можемо певною мірою долучатися до досвіду інших.

Якби я мав відповідати, засновуючись лише на власному безпосередньому досвіді, то міг би озвучити свідчення, сповнене надії. Той, хто відвідає празьку академічну парафію, побачить у центрі країни, котру вважають найбільш атеїстичною в Європі (якщо не у світі), костел, щонеділі переповнений молодими людьми. Те, що багато хто сприймав лише як короткочасну ейфорію після падіння комунізму, тут триває вже 30 років та лише зростає. Протягом всіх цих років в академічній парафії таїнство ініціації прийняло понад 2000 молодих людей, переважно університетських студентів – і тут народилося багато священнослужителів.

Що другого року шлях складного дворічного приготування до хрещення та миропомазання розпочинають декілька десятків дорослих людей, котрі виросли в атеїстичних родинах. Так, можу свідчити, що таке є можливим навіть у наш час і в такій країні, як Чехія. Я можу сказати "Yes, we can!" – з Божою поміччю! З Божою поміччю це можливо!

Це можливо там, де ми розуміємо євангелізацію не як індоктринацію, але як інкультурацію. Це можливо там, де ми не ведемо культурних воєн з навколишнім світом, але намагаємося зрозуміти культуру нашого часу та питання, які люди собі ставлять. Це можливо там, де ми не вважаємо себе власниками правди. Там, де ми зізнаємося, що у нас немає монополії на правильні відповіді. Це можливо там, де ми сприймаємо віру як шлях пошуку, але аж ніяк не як ідеологію. Це можливо там, де ми згодні супроводжувати людей, зокрема молодих людей, на їхньому шляху – і самі бути тими, хто шукає для тих, хто перебуває в пошуках, тими, хто запитує для тих, хто ставить питання. «Запитування є благочестям мислення», писав Мартін Гайдеґґер.

Це можливо лише там, де ми матимемо відвагу відмовитися від нашого прагнення отримувати прості відповіді на складні запитання, бажання чорно-білого бачення світу, стремління до міцних та стабільних гарантій. Коли я шукав назву для своєї першої книги, то знайшов рядки чеського поета: «Те, що не тремтить, не є міцним». Це є можливим там, де ми не пропонуємо гарантій, навпаки – ми пропонуємо відвагу ввійти в туман таємниці, жити з відкритими запитаннями та разом з усіма парадоксами життя.

У час релятивізму, постправди та фейкових новин люди, очевидно, прагнуть правди та певності. Але не будемо забувати, що Ісус на запитання Пилата: «Що таке правда?» – мовчав, не запропонувавши жодного визначення чи простої відповіді.

Він сам був тією відповіддю – його особа, його життя, його дивні, іноді шокуючі історії, які він розповідав. Ісус показав, що правда може бути правдою лише тоді, коли вона є водночас шляхом та життям. Потрібно надавати свідчення правди – справжня, жива правда завжди є водночас шляхом та життям. Правду не можна відділити від динаміки людського існування та замкнути в системі речень і переконань (beliefs). Правда, котра перестає бути шляхом та віддаляється від життя, перестає бути правдою. В такому разі ми даємо камінь замість хліба, цукор замість солі, опіум народові замість дієвих ліків.

Не варто захоплюватися успіхом фундаменталістських сект, які пропонують швидку, просту та дешеву дорогу релігії без хреста критичного мислення, які закликають до «культурних воєн» замість терплячого діалогу культур.

Деякі «нові релігійні рухи» зрозуміли заклик Івана Павла ІІ до нової євангелізації Європи як прагнення «релігійної мобілізації» за прикладом євангелістського та п'ятидесятницького стилю релігії. Варто все ж розрізняти емоційність та духовність. Не всі емоційні бурі приносять вогонь Святого Духа. Про «нову євангелізацію» відбулося безліч конференцій по всій Європі. Про це було сказано багато слів. Мушу щиро зізнатися, що жодних відчутних плодів «нової євангелізації» в Європі я не бачу. Ба більше, заклик до «нової євангелізації в Європі» може звучати смішно та лицемірно, якщо його не супроводжує і якщо йому не передує щире бажання вилікувати саму Церкву.

Сучасна ситуація Церкви в Європі дуже серйозна.

Поляризація всередині Церкви нагадує період перед реформацією, перед великою схизмою західного християнства. Занепад церковних інституцій схожий на ситуацію після Великої французької революції. Костели, монастирі та семінарії порожніють, церковні споруди зачиняють, продають та використовують для інших цілей.

Проте цього разу така ситуація не є наслідком зовнішнього тиску ворогів (яким був терор влади якобінців чи комуністів). Вся Європа пройшла різними видами секуляризації. Здається, що наслідки «hard secularization» комуністичної влади, яка в ряді країн (зокрема в Чехословаччині та Східній Німеччині) відтіснила релігію з суспільної свідомості, так само, як і наслідки «soft secularization» у суспільстві благополуччя на Заході (як і в посткомуністичних суспільствах після падіння комунізму) є подібними.

Все ж скинути всі проблеми сьогоднішньої Церкви на процес секуляризації і тим більше сприймати секуляризацію як «зовнішнього ворога» було б помилковим. Коли деякі представники Церкви шукають зовнішнього винуватця, вони говорять про «руйнівне цунамі секуляризму» і т. д. – таким чином пропонуючи фальшивий діагноз. Вони не розуміють, наскільки глибоко взаємопов’язані християнство та секуляризація, що секуляризація є «небажаним дитям» християнства, і що вона може бути не лише небезпечною кризою, а й катарсисом – кризою, яка дає можливість очищення та поглиблення віри.

Причини сьогоднішньої кризи – в самій Церкві. Протягом минулих років виходять на поверхню темні речі, які довго приховували – такі як сексуальна експлуатація, невизнані діти священиків чи лобізм гомосексуалістів навіть на найвищих рівнях церковної ієрархії. Є цілком очевидним, що внаслідок цього відбувається не лише падіння рівня довіри до Церкви в секуляризованих суспільствах, а й криза довіри всередині самої Церкви. Водночас ці тривожні явища є лише симптомами сучасної кризи. Папа Франциск говорить про необхідність віднайти справжні корені та усунути структури, які зробили ці явища можливими.

Папа Франциск вбачає головні причини сексуального насильства щодо дітей та жінок у зловживанні владою й авторитетом, зловживанні довірою. Це зловживання владою називається клерикалізмом. Тут можна знайти той же діагноз, котрий ми бачимо у критиці, якій Ісус піддавав фарисеїв. Ісус показав, що ті, хто сприймає релігію як систему наказів та заборон, ритуалів та успадкованих традицій, перетворюють її на тягар – і самі його накладають на інших, водночас ставлячи себе на роль суддів та контролерів.Така релігія веде до поверховості та лицемірства, до подвійного життя: фарисеї можуть видаватися (як у власних очах, так і перед іншими) чистими, насправді ж вони немов побілені гроби – всередині сповнені гнилі та нечистот. Ісус закликав своїх учнів бути пильними, щоби серед них не виникла «вища» каста – той, хто хоче бути першим серед вас, нехай буде останнім та слугою для вас усіх.

Спокуса спрямовувати на представників Церкви «супер-его», називати їх отцями (навіть «святими отцями»), вчителями, добродіями та вождями – насправді спричиняє шкоду обом сторонам. Таким чином «звичайні християни», «миряни» позбавляються своєї спільної відповідальності за Церкву. Ті, що приймають роль обраних, згодом часто не лише забувають про свою людську слабкість, а й відтісняють свої «тіні» у несвідомість. Що більше вони вживаються у роль святих людей, то більше втрачають контроль над грішником у своєму серці. Деякі з них таким чином живуть подвійним життям, як Джекіл і Гайд. Минулі роки продемонстрували, що це були не просто винятки.

Другий ватиканський собор закликав усунути клерикалізм із Церкви – пригадаймо «пакт із катакомб». Те, що ця революція в Церкві не була завершена, свідчить про те, що клерикалізм неможливо подолати лише реформою структури церковних інституцій. Необхідною є «зміна мислення», metanoia. Справжня реформа передбачає духовну революцію: відсторонення структур клерикалізму, «закваски фарисейства» в свідомості віруючих – як духівників, так і мирян. Еклезіологія повинна повернутися до ядра Євангелія.

Те, що отруйні плоди клерикалізму сьогодні проявилися саме у вигляді сексуальних зловживань, є наслідком односторонності у вченні та практичних кроках Церкви після 1968 року. Церква реагувала на культурну революцію 1968-го (також і на сексуальну революцію, яка була її частиною) подібно до того, як вона реагувала на політично-культурні революції 19-го століття – зі страхом замість мудрості.

Після Французької революції Церква повинна була задаватися питанням, «що Дух хоче сказати Церквам у Європі?» крізь ті великі зміни у суспільстві та культурі. Вона мала б сприймати просвітництво з мудрістю «розрізнення духів», без наївності, але й без страху. Натомість «бій проти модернізму» виривав з бур’яном пшеницю і призвів до інтелектуальної самокастрації католицизму в епоху великих викликів.

Так само на виникнення «етики автентичності» в шістдесятих роках 20-го століття Церква реагувала репресією та страхом – замість відваги та мудрості. За надмірним тиском на сексуальну етику, за культурною боротьбою за криміналізацію абортів, проти штучної контрацепції та проти одностатевих шлюбів часто ховалися невирішені сексуальні проблеми цих самих борців. Істерична кампанія проти «гендерної ідеології» та Стамбульської конвенції приховала користь, яку вносять гендерні студії для глибшого розуміння культурних впливів на розвиток родини та соціальних ролей чоловіків та жінок.

Не дивно, що секуляризоване суспільство на ці кампанії відповіло: Подивіться на себе! Вийміть колоду з власного ока!

Церква поступово втратила цілі пласти населення в Європі. Спершу, в 19 столітті, – значну частину робітників та освічених людей; від шістдесятих років 20 століття – значну частину молоді; а сьогодні, в цьому «столітті жінок», Церква починає втрачати жінок.

На втрачених синів та дочок Церква дивилася радше з упередженням, погордою та прихованою заздрістю – як старший брат у відомій історії Ісуса, Церква не була здатна на щедру любов спільного батька.

«Добрий пастух залишить на пасовищі 99 овець і вирушить на пошуки однієї загубленої». Папа Франциск до цього речення Ісуса додає: сьогодні пастух Церкви повинен залишити ту одну, що залишилась, і вирушити на пошук 99-ти втрачених.

Так сьогодні виглядає становище християнства в Європі. Головне завдання Церкви – віднайти отих «99 втрачених». Багато з тих, хто сьогодні втратив довіру до Церкви, не стали атеїстами – вони стали «тими, що шукають», вони стали частиною великої родини «тих, що в пошуках». Вочевидь, саме вони становлять найбільшу частину європейців, поряд із «апатеїстами», людьми байдужими до релігії. Майбутнє Церкви залежить від її вміння комунікувати з «тими, що шукають». І тут не йдеться про бажання втиснути їх назад у вже існуючі інтелектуальні та інституційні структури Церкви. Ісус також не повернув «загублених овець до дому ізраїлевого», назад у простір тодішньої єврейської релігії – він запропонував їм нову кошару, новий шлях, нове вино. Ми повинні відкрити та розширити простір Церкви, розширити його завдяки досвіду тих, хто в пошуках.

Однією з видозмін релігії в наш час є спроба змінити релігію на політичну ідеологію. Це стосується не лише ісламу, а й християнства.

Перед обличчям постійно зростаючої кількості мусульман на континенті деякі політики закликають до повернення «християнської Європи», «християнських цінностей». Ностальгія та утопія романтиків 19-го століття оживають в ідеології та фразеології сучасних правих рухів. Особливо фальшиво ці заклики звучать з уст націоналістичних та популістичних політиків посткомуністичного світу, які навряд чи колись читали Новий Завіт. В їхньому апелюванні до «християнських цінностей» романтичні уявлення про християнську Європу передмодерної доби поєднуються з ідеологією «католицизму без християнства», що нагадує Action Francais та ідеологів авторитарних держав тридцятих років минулого століття. Багато полум’яних промов про потребу «зберегти християнські цінності Європи» (зокрема в контексті поширення страху мігрантів та мусульман) – це лише порожні слова, бульбашки, які прикривають їхню жагу до влади, їхнє бажання замінити парламентську демократію авторитарними системами.

Сьогодні ми це бачимо, зокрема, в Польщі та Угорщині. Коли я спостерігав на вулицях Варшави натовпи прихильників партії «Право та справедливість», які йшли з плакатами «Ми хочемо Бога», водночас вигукуючи антисемітські лозунги, то не міг не запитати – якого Бога хочуть ці люди? Це точно не той Бог, якого Ісус з Назарета називав своїм батьком. У багатьох місцях Європи ми сьогодні спостерігаємо підміну Бога – народом, підміну християнської віри небезпечною ідолатрією – ксенофобією та популізмом.

Режим Володимира Путіна в Росії веде систематичну гібридну війну проти Заходу та демократичного світу. Одна з головних цілей – це послаблення довіри до Європейського Союзу в країнах колишнього радянського блоку. Парадоксально, що головними союзниками цієї російської пропаганди є колишні вороги: з одного боку комуністи (або колишні комуністи), які зберегли спорідненість з Росією, – а на іншому боці консервативні християни. Зокрема представники схизматичного руху Марселя Лефевра в соціальних мережах презентують Путіна як нового святого Констянтина, який поведе християн у священній війні проти зіпсутого Заходу.

У схожому дусі Віктор Орбан пропонує модель «неліберальної демократії», насправді ж це лише закодована назва авторитарної держави, яка крок за кроком ліквідовуватиме такі опорні точки вільного суспільства, правової держави та парламентської демократії, як незалежність ЗМІ, університетів, конституційного суду, громадських організацій тощо.

Політики-популісти намагаються перетягнути на свій бік представників Церкви тим, що пропонують або обіцяють Церкві різні привілеї. У разі, якби відбулося щось на кшталт «офіційного партнерства» Церкви та популістичних можновладців, то це призвело б до фатальної втрати довіри до Церкви, починаючи з молоді та інтелігенції у великих містах. На сьогодні це вже відбувається у Польщі, Угорщині та Словаччині. Наслідком може бути швидка секуляризація навіть традиційно католицьких країн.

Християнство в західному світі, зокрема в Європі та США, сьогодні опинилося між Сциллою та Харибдою, між двох небезпечних полюсів, які водночас один одного провокують, але й потрібні один одному – і цим взаємно підсилюються: з одного боку радикальний лібералізм та секуляризація, з іншого боку християнський фундаменталізм.

У наш час найбільшими загрозами для процесу європейської інтеграції є націоналізм та популізм, який зловживає християнською символікою.

Християни, які здатні читати знаки нашого часу та відчувають відповідальність за майбутнє християнства в Європі, повинні мати в собі рішучість сказати однозначне «ні» зловживанню християнством в риториці популістів, таких як Віктор Орбан, Качинський та інші.

Християни в політиці мали б шукати взаємну компатибільність християнства та секуляризованого гуманізму, оте «здорове мирянство», до якого закликав Папа Бенедикт XVI.

Саме відкрите суспільство та ліберальна демократія, яка засновується та занепадає разом із вільною суспільною дискусією та взаємною критичною конфронтацією думок, – це середовище не лише найбільш сприятливе для розвитку громадянського суспільства, а й вкрай потрібне для життя та діяльності Церкви. Патологічні форми релігій мають панічний страх перед ліберальним суспільством і з задоволенням вели б «культурні війни» та «хрестові походи» проти лібералізму. Однак такі війни є наперед програшними.

Лібералізм, який відвернеться від власного християнського коріння, так само, як і християнство, яке відвернеться від принципів ліберальної демократії – це обопільні небезпеки.

Християнин не може бути націоналістом – це чітко та однозначно заявив Папа Франциск. Націоналізм – це національний егоїзм, втрата солідарності з цілісністю, якою є Європа. Здоровий патріотизм християн проявляється в солідарності з іншими народами Європи, оскільки лише об’єднана Європа може протистояти викликам недемократичних сил, якими сьогодні є Росія та Китай. Лише об’єднана Європа, а не національні держави, може вирішувати такі великі проблеми, як глобальне потепління, фінансова криза, міграція та гібридні атаки путінської Росії. Політичний хаос у Великій Британії після дурного та безвідповідального брекзиту є попередженням щодо ізоляціонізму. Велика Британія зараз перебуває на шляху до малої та хаотичної Британії. Ми дивимося за океан і очікуємо наступного президента, який би допоміг «make America to think again».

Але повернімося до роздумів про оновлення Церкви.

Протягом минулих років на багато мов була перекладена книга Дрегера The Benedict Option. Автор закликає християн відійти від зіпсованого секуляризованого світу та створювати «паралельне суспільство». Цей термін Дрегер запозичує в чеських дисидентів часів комунізму – Вацлава Гавела та Вацлава Бенди. Але те, що було необхідністю в часи репресій і тоталітарного суспільства, є небезпечною спокусою в часи відкритого демократичного суспільства.

Другий ватиканський собор закликав Церкву вийти із закритої форми «католицизму» на шлях справжнього католицького християнства. Цей процес, який протягом 80-х та 90-х років уповільнився, сьогодні намагається повернути до життя Папа Франциск. Боюся, що т. зв. «Benedict Option» є «option» для тих, хто воліє йти протилежним шляхом, йти назад. Церква як «паралельне суспільство» є антикатолицьким проектом. Незабаром він би перетворив Церкву на секту або радше на конгломерат сект, які не комунікують і сваряться між собою.

Важливою рисою католицтва є екуменізм. Сучасне християнство розділене, однак лінія поділу вже давно пролягає не між окремими Церквами, а всередині них самих. Те, що сьогодні поділяє християн – це вже не відмінності в теології чи літургії, це відмінності в психології.

Американський психолог Гордон Оллпорт розрізняв два типи релігійності: екстерналізовану (зовнішню) та інтерналізовану (внутрішню). Екстерналізований тип використовує релігію як інструмент – наприклад, як знаряддя для зміцнення національної ідентичності, для захисту культурних цінностей та політичних цілей певної групи. Для інтерналізованого типу релігійності віра є метою сама по собі. Пізніше до цієї типології Батсон додав третій тип: віру як квест, як шлях. Думаю, саме цей тип віри є найбільш перспективним для майбутнього.

На початку я згадував про позитивний досвід празької академічної парафії. Схожих живих місць у Європі значно більше. Проте навіть у цих випадках приємний погляд на заповнений костел та статистику дорослих хрещень не повинен нас відвертати від скептичних запитань. Коли ці нові християни покинуть академічну парафію, вони зіткнуться в ряді парафій з цілковито іншим типом Церкви. Бо ситуація в значній частині церков нашої країни схожа до тієї, яку ми можемо спостерігати в інших європейських країнах.

Представники Церкви все ще сприймають мережу парафій як «парохіальний католицизм», як головну (і часто як єдино можливу) модель функціонування Церкви. Проте ця модель втратила свою природню соціокультурну біосферу, традиційне провінційне суспільство.

Зміна стилю життя та мислення молодого покоління навіть у провінції (зокрема щодо впливу соціальних мереж та стабільного падіння інтересу до професії священнослужителів) вказує на те, що такий тип Церкви вимирає. Винятки становлять лише ті парафії, в яких спільнота віруючих доєдналася до структур та життя громадянського суспільства та разом із літургійною та катехитичною діяльністю долучається до культурної та соціальної діяльності. Там, де церковна спільнота закривається в собі та намагається утворити «паралельний поліс», дуже швидко можуть виникнути патологічні релігійні форми, які є характерними для сект. А де навпаки соціальна активність значно переважає над релігійним життям у вузькому сенсі слова – там спільнота втрачає власну ідентичність та розчиняється в секуляризованому суспільстві.

Більшість західних країн стикається з катастрофічною недостачею професійних священнослужителів. Кількість семінаристів скорочується в усій Європі. Якщо ж семінарії спостерігали певне зростання інтересу до професії священнослужителів, ректори та духівники цих закладів були занепокоєні тим, що дуже часто мова йшла про своєрідний психологічний тип зацікавлених – особистісно недозрілих молодих чоловіків, які намагаються компенсувати свої власні внутрішні страхи та сумніви, схиляючись до консервативного традиціоналізму та клерикалізму. У своїх родинах їм не вдалося вибудувати власну ідентичність, тому вони шукають стійку колективну ідентичність. У цих людей ідентичність часто схожа до тих, хто вступають у секти або до груп лівих чи правих політичних радикалів. Іноді традиціоналізм є «дитячою хворобою» навернених, яка з часом зникає, але іноді, при конфронтації з реальністю навколишнього світу, він лише поглиблюється до форми певного «аутизму» або фанатизму.

Також варто визнати, що колись люди шукали професійне священнослужіння не лише з релігійних мотивів. Не тільки в країнах, що розвиваються (передусім в Африці), а й у деяких традиційно католицьких державах (наприклад, у Польщі), сан священика забезпечував високий суспільний престиж і, поміж тим, непогане матеріальне забезпечення. В нашому світі це зникає. Падінню престижу професії священнослужителя сприяє також велика кількість сексуальних скандалів у Церкві, зокрема сексуального насильства над дітьми.

Невисока зацікавленість професією священика пов’язана також (навіть якщо не першочергово) з обітницею целібату. Більшість семінарій неспроможні надати достатню духовну та психологічну підготовку до життя в целібаті (трансформацію сексуальної енергії в енергію духовну), і наслідки лише придушеної сексуальності сьогодні драматично проявляються – зокрема у вже згадуваних випадках сексуальних зловживань.

Я знаю багато прекрасних людей, які були б чудовими священиками, але через целібат ніколи ними не стали. І навпаки, я знаю немало тих, хто ніколи не мали б стати священиками, але стали ними передусім для того, щоби целібатом прикрити свою гомосексуальну орієнтацію або ж цілковиту особистісну незрілість. Леон Блуа влучно сказав, що деякі люди, які не люблять нікого, вважають, що вони люблять Бога і повинні стати священиками чи монахами.

Щоправда, водночас із тим, як у нашій культурі гомосексуальна орієнтація перестає бути суспільним стигматом, ця мотивація для священнослужіння відпадає. З іншого боку, це ж означає падіння певної кількості кандидатів у священики.

Якщо навернені мають зберегти життєву енергію своєї віри і після опадання первинної ейфорії, вони повинні навчитися чинити опір як секуляризованому оточенню, так і небезпекам та травмам, з якими вони, вочевидь, зіткнуться і в самій Церкві. Вони повинні встояти перед спокусами створити «католицьке гетто» як оборонний бункер, не сприймати Церкву як фортецю в облозі. Створюється враження, що деякі католики не зробили висновків з «антимодерністичного бою» на порозі 20-го століття, який призвів до згубної інтелектуальної самокастрації Церкви та втрати великої творчої й мислячої інтелігенції якраз у час, коли вона була вкрай потрібна Церкві.

Чого насправді прагнуть християни, чого ми хочемо та чого очікуємо, коли говоримо про оновлення Церкви та про «нову євангелізацію»? Що є метою і що може слугувати критерієм успіху? Чи ми очікуємо, що церкви та семінарії знову наповняться?

Це було б чудом. Ми можемо молитися за чудо, але не повинні розраховувати на чудо.

Великий корабель учорашнього традиційного християнства йде на дно, і ми б не мали витрачати час, пересуваючи з місця на місце лежаки на «Титаніку». Якщо хтось вважає, що сьогоднішня буря навколо сексуальних зловживань перейде і все знову буде, як колись – він помиляється. Якщо християнство в Європі повинно мати інше майбутнє, ніж закритої секти, ми повинні серйозно сприймати воскресний характер християнської віри. Важливою частиною історії Ісуса та історії його Церкви є смерть та воскресіння.

Смерть – це важлива та неминуча частина. Воскресіння – це не просто повернення в минуле, в попередній стан. Євангелія розповідають, що Ісус був змінений досвідом смерті. Навіть його найближчі та найдорожчі не могли його впізнати.

Учні на шляху в Еммаус вважають його чужинцем, невідомим подорожнім, Марія Магдалина – садівником, апостол Фома впізнає його лише завдяки ранам. В історії Церкви поєднуються смерть та воскресіння, криза й оновлення – і сьогодні теж.

У той час, коли християнство у тому вигляді, в якому ми його сьогодні знаємо, яке народилося як реакція на просвітництво та етику автентичності шістдесятих років, занепадає – можливо, ми спостерігаємо, як Ісус приходить у вигляді чужинців, невідомих мандрівників, у вигляді тих, хто несе на собі рани.

Популісти вчать людей кричати: «Геть їх! Розіпни!» Цинічні прагматики влади запитують разом з Пилатом: «Що таке правда? Яку вагу має правда, для чого вона? Ми живемо в постправдиву епоху!» Фарисей питає, аби виправдати власну байдужість: «Хто мій ближній? Це ж повинно мати якісь межі, я не можу всіх приймати як своїх ближніх!»

А Ісус розвертає ці запитання: не запитуй, хто твій ближній, але сам стань ближнім для кожного, хто цього потребує. Не запитуй, що таке правда, але чини правду в любові!

Не дивися з ностальгією на минуле, як дружина Лота, яка перетворилася на соляний стовп, але будь сіллю землі! Не дивися на небо, як учні на вознесіння Христа, але дивися навколо, шукай Христа в тих, хто зранений. Він з нами завжди, аж до кінця світу. Але часто він тут «інкогніто» – і вірити та довіряти йому означає невпинно його знову шукати.

Те найважливіше, що ми можемо сьогодні робити для оновлення християнства в Європі, – це створювати платформи для діалогу, навчання та рефлексії, за допомогою яких будемо вивчати «знаки часу» і вчитися шукати правильні відповіді.

квітень 2019

Томаш Галік, видатний чеський філософ, теолог та есеїст. Католицький священик, висвячений таємно у 1978 році. Викладач Карлового університету у Празі, настоятель празького університетського храму Найсвятішого Сальватора, президент Християнської академії у Празі, почесний доктор Оксфорда. Автор десятків книжок. Лауреат Премії Темплтона (2014), яку називають «Нобелівською премією з релігії».