Християнство на ІІІ світовій війні

Секуляризоване суспільство недооцінило силу релігійної мови, символів і ритуалів

Цього року збулися пророчі слова Папи Франціска: ми переживаємо не лише епоху змін, а й зміну епохи. Франціск вже давно говорив про наш час як про «Третю світову війну у фраґментах». Тепер про те, що почалася Третя світова війна, каже Москва. Можливо, це єдині правдиві слова, що виходять з її вуст.

Твориться нова мапа світу, новий клімат у міжнародних, політичних, економічних і культурних відносинах, новий світовий порядок. Ми стикаємося з необхідністю вибрати новий, скромніший стиль життя.

* * *

З початку теперішнього століття західний порядок переживає дедалі складніші досвідчення, випробовуючи власні життєздатність і надійність. Це терористична атака на WTC, фінансова криза, Brexit, популістське правління Трампа, глобальна пандемія, а тепер – російська агресія, цинічне руйнування міжнародної правової системи, створеної після закінчення Другої світової війни.

Наївність європейських політиків, що керувалися суто економічними інтересами, дозволила Росії створити терористичну державу, яка відключилася від цивілізованого світу, шантажує його та йому загрожує.

Ми ще не знаємо, який вплив на російське суспільство, виставлене на "brainwashing", на промивання мізків і підживлюване тугою за імперією, матиме ізоляція, бідність і приниження. Не знаємо, чи вплине це на слабку демократичну опозицію, чи навпаки оживить фанатичні рухи, як у Німеччині після Першої світової війни. Очевидним є тільки те, що після закінчення жорстокої війни в Україні світ уже не повернеться до тих часів, які ми жили на початку року.

Виглядає, що вирішальним фронтом цієї війни є громадська думка в Росії, позбавлена інформації та піддана інтенсивній пропаганді.

Також видається, що головним спільником режиму та його імперіалістичної ідеології є політична безграмотність більшої частини населення, брак позитивного досвіду демократії й очевидна відсутність громадянського суспільства.

Серед багатьох посткомуністичних країн до ліфта глобалізації, який веде до нової влади й успішного розвитку, найшвидше сіли деякі члени еліти повалених комуністичних режимів, а конкретніше – її найздібнішої частини: політичної поліції. Вони були практично єдиними, хто виграв від трансформації, оскільки були підготовлені до неї через капітал, гроші, контакти й інформацію. Путін є цього іконою, прикладом цих старо-нових еліт.

* * *

Першим сигналом пробудження громадянського суспільства у Східній Європі стали «кольорові революції». Головною причиною путінської агресії став страх, щоби іскра не перенеслася на Росію. Епоха Путіна закінчиться не палацовим переворотом олігархів чи генералів, а пробудженням громадянського суспільства – те, що зараз відбувається в Україні.

Якщо Захід не матиме бажання чи здатності прийти на допомогу Україні, щоб вона могла зупинити російську агресію та захистити незалежність, якщо Захід пожертвує Україною на основі ілюзії, що таким чином врятує мир у світі (як це сталося у випадку Чехословаччини на порозі Другої світової війни) – це буде означати заохочення не лише до подальшої експансії Росії, а й для всіх агресорів у цілому світі.

Путіну так дуже залежить на поразці України, бо він добре знає, що це продемонструвало би всьому світу слабкість Заходу і це була би капітуляція всієї системи ліберальної демократії. Ця система базується на капіталі довіри, але і руйнується разом із крахом цього капіталу, який люди вкладають в ефективність демократичних інституцій. Продовження завдавати рани і без того підваженій суспільній довірі могло би мати фатальні наслідки.

Путіну вдалося – проти своєї волі – створити в Україні політично визначену на все та злютовану політичну націю, для якої належність до Європи є не дешевою фразою, а цінністю, за яку тисячі людей буквально віддають життя. Україна підписує вступ до ЄС власною кров'ю. Сьогодні вона є «більш європейською», ніж багато країн, які знаходяться «в серці Європи».

* * *

Україна дає нині цілому світу цінний урок. Навіть плани ядерної наддержави можуть скрахувати, коли проти неї протиставити мужність, відвагу і моральну силу, мобілізовані лідером з особистою переконливістю і готовністю до найвищої посвяти та комунікативною майстерністю. Чи є нині на Заході такий лідер, як Зеленський?

Путіну вдалося, певною мірою, об’єднати Захід проти себе. Перед цим Заходом стоїть важке завдання: єдність проти спільного ворога перетворити в єдність глибшої якості. Продовжувати в демократичному дусі процес європейської інтеграції – означає створювати європейський «демос», суспільство цінностей, заради яких ми здатні пожертвувати, а це, перш за все, культуральне, моральне і духовне завдання.

Після нападу на WTC Мадлен Олбрайт підкреслила, що «війна з тероризмом» є не лише збройною боротьбою, а й боротьбою ідей. Виявляється, коли в просторі суспільного життя виникають сильні емоції (а це завжди відбувається в кризових ситуаціях), секуляризована мова не має належної сили, щоб їх виразити. У мові політиків і тих, хто доволі далекі від особистої віри та релігійної етики, спонтанно з'являються релігійні поняття, викликаючи з «колективного несвідомого» сугестивні образи.

Секуляризоване суспільство недооцінило силу релігійної мови, символів і ритуалів. А цю силу можна використовувати як конструктивно, так і деструктивно. Ісламським екстремістам вдається використовувати потенціал релігійної енергії. Яким духовним потенціалом диспонує секуляризоване західне суспільство? Яку роль на Заході відіграє і може відігравати християнство?

Християнські Церкви ще досі недостатньо склали звіт з відкритої пандемії сексуального використання, цієї останньої хвилі секуляризації (чи, точніше, десакралізації, виходу від Церкви) західних суспільств.

З досвіду богословів, які перебували на фронті Першої світової війни, таких як Теяр де Шарден і Поль Тілліх, постала нова теологія, нова концепція Бога і звідомлення Бога до світу. Чи з цієї війни, яка своїми наслідками зачіпає цілий наш світ, постане нова духовна енергія, нова надихаюча візія майбутнього образу світу?

* * *

Ми знову мусимо поставити собі питання про співвідношення політики та релігії.

Деякі диктатори та представники їхніх режимів свідомо інструменталізують релігію. Коли Сталін зрозумів, що народи СРСР (в тім числі Україна) після нападу Третього рейху не мають бажання битися за комунізм, він перевизначив конфлікт як «велику вітчизняну війну». Під час неї православні священники з іконами в руках крокували на чолі військ Червоної армії.

Путін, великий любитель Сталіна, теж зрозумів, що планована ним імперія «Велика Росія» потребує духовного імпульсу, і намагається інструменталізувати російську Церкву. Зрештою, багато її духовних, релігійних лідерів є його колишніми колегами з КҐБ.

Продукована у промислових масштабах пропаганда особливим чином спрямована на консервативних християн, намагається показати Путіна як нового імператора Костянтина, який захистить християнство від руйнівного впливу «протестантизму та західного лібералізму».

Орбан та деякі представники влади в Польщі також, критикуючи ЄС, подають себе як «захисників християнської культури». Прем'єр Угорщини проголошує і впроваджує модель «неліберальної демократії», близьку до путінської «керованої демократії». Фактично йдеться про словесне прикриття авторитарної держави.

У Польщі симбіоз популістично-націоналістичних політиків з частиною єпископів, а також відкриття шокуюче масштабних сексуальних, психологічних і духовних зловживань кліру призвели до драматичного падіння довіри до Церкви, особливо серед молодого покоління. Цей симбіоз консервативного християнства та націоналізму дискредитує християнство і шкодить Церкві більше, ніж зміг дискредитувати режим за 50 років комуністичних переслідувань. Нині в Польщі відбувається найшвидший процес секуляризації в Європі.

Чи існує якась візія християнства, яка би могла стати джерелом морального натхнення для культури свободи та демократії? Я ставлю собі це питання роками. Треба шукати таку візію, яка би не була ностальгічним спогадом про минуле, а поважала реальність: наш світ не є і не буде релігійно та культурно одноколірним, а радше радикально плюралістичним.

Поняття релігії (religio) походить від латинського слова religare (возз'єднатися). Релігія розумілася як інтегруюча сила суспільства. Цю роль, значною мірою, і відігравало домодерне християнство в рамках середньовічної концепції christianitas. Але цей розділ християнської історії вже закінчився.

Потім настала модерна епоха, коли християнство стало лиш одним із тогочасних «світоглядів». Його розуміли як одну з релігій, поділену на різні конфесії, представлені різними Церквами. Нині таке бачення перебуває у серйозній кризі.

Відношення релігії до політики досі сприймалося як відношення Церкви до держави. Однак у процесі глобалізації Церква втратила монополію на релігію, а національна влада втратила монополію на політику. Головним конкурентом церковних релігій є нині не атеїзм чи секуляризований гуманізм, а, з одного боку, нецерковна духовність, з іншого – релігія як політична ідеологія. У процесі секуляризації релігія не згасла, а пройшла глибоку трансформацію. Змінилася її роль у суспільстві та житті людей.

Роль religio (інтегруючої суспільної сили) відігравали у процесі глобалізації й інші соціальні феномени – такі як світовий ринок торгівлі та ринок інформації чи масмедіа. Сьогодні процес глобалізації та дотеперішній політичний та економічний порядок зазнають глибоких потрясінь. Тут немає жодної об’єднуючої сили. Якщо нинішня єдність Заходу має ґрунтуватися тільки на обороні від Росії, то вона довго не втримається.

Після краху комунізму та біполярного світу Френсіс Фукуяма висловив надію, що настав «кінець історії» у вигляді глобальної перемоги демократії та західного капіталізму. На таку візію ісламський радикалізм, а тепер і путінська Росія, відповіли панікою, ненавистю та насильством.

Якщо об’єднання світу має тривати й надалі, то воно не може будуватися лише на економічних фундаментах. Зцілення світу передбачає наявність надихаючої духовної сили.

* * *

Папа Франціск показує візію Церкви як «польового шпиталю». Церкви, що не залишається на принципах splendid isolation від сучасного світу і не провадить також давно вже програних «культуральних війн». Церква мала би бути оцим «шпиталем», її терапевтична служба передбачала би вміння компетентно діагностувати стан нашого світу.

Я припускаю, що в майбутньому сенс слова religio буде знову відчитуватися ближче до слова relegere. Християнство запропонує relecture, нову герменевтику, здатність «духовно відчитувати» та глибше інтерпретувати як власні джерела (Біблію та традицію), так і «знаки часу», події в суспільстві та культурі. Погляд медіа, політиків та економістів треба доповнити споглядальним, духовним підходом до світу, в якому живемо.

Цінне натхнення для сучасності і майбуття я бачу в соціальному вченні Папи Франціска. Я переконаний, що його енцикліка «Fratelli tutti» може мати таке ж значення для 21-го століття, як Загальна декларація прав людини 20-го століття.

Чеський протестантський богослов Ян Амос Коменський під час релігійних воєн 17-го століття, в очікуванні екуменічного собору, написав працю «Consultatio Catholica de Rerum Humanarum Emendatione» («Універсальна порада про виправлення людських справ»). Подібним чином я відчитую заклик Папи Франціска перетворити Церкву із жорсткої духовної установи в динамічну спільноту дороги.

Так само, як демократизація Церкви під час Реформації спричинила демократизацію суспільства, так і принцип синодальності («syn-hodos» – це спільний шлях) може бути натхненням не лише для католицької Церкви та її екуменічної, міжрелігійної й міжкультурної співпраці, а й для політичної культури співжиття в плюралістичному світі. Нині світ перебуває у війні, але ми мусимо вже тепер переосмислити післявоєнний образ світу. Ми не повинні повторювати старих помилок, недооцінюючи духовну енергію світових релігій.

Європа була матір'ю революцій і реформ, центром світових воєн і процесу глобалізації, вона посилала імпульси культурного, наукового, економічного і технологічного розвитку по всьому світу, залишила в світовій історії яскраве світло, але й темні сторони.

Мрія про об’єднану Європу, яка «дихає двома легенями», є тепер під загрозою враження обох легень небезпечним раком націоналізму, популізму та фундаменталізму. Необхідно розвивати терапевтичний, а не деструктивний потенціал релігії. Час кризи завжди є часом нових викликів і можливостей.

Виступ на конференції «Наш дім в Європі. Християнський погляд»