Про це та про інше розповіла гостя з Лондону Керолайн Стайнбайс на недавній зустрічі в Першому театрі
Напевно всі підписники фейсбук-сторінки Першого театру вже встигли зауважили зображення порошку з лазуриту − першого натяку на нову постановку в театрі. Отже, проект «Pentecost» вже вийшов на фінішну пряму і в середині червня на нас чекатиме нова прем'єра. Саме час для приїзду менторки від British council.
Керолайн Стайнбайс − менторка проекту «Pentecost» (постановка п'єси британського драматурга Девіда Едгара в Першому театрі, переможця «Taking the stage» Британської ради), театральна режисерка з компанії Sheffield Theaters (об'єднує три театри), фрілансерка, часто запрошувана спеціалістка від Британської ради, практично постійна членкіня жюрі «Taking the stage». В Україні вже не вперше. Зокрема, працювала над постановкою «Бери, люби, тікай» Оксани Савченко в Київському академічному Молодому театрі, який буквально на днях отримав статус національного. Багато цікавого почули присутні на камерній невимушеній зустрічі від гості, яка може доволі відсторонено розповідати про британський театральний процес, оскільки народилась в Німеччині.
Керолайн Стайнбайс − Те, як ви працюєте тут, є абсолютно відмінним від того, що я бачу в Англії. Люди з Англії вважають мене німецькою режисеркою, а в Німеччині − англійською. Свою ж освіту отримала на основі британської системи, а університет, в якому я навчалася, опирався на сучасну британську драматургію, написану після 50-их років минулого століття. Таких авторів, як Сара Кейн, Девід Едгар, яких знають і в Україні. Я була дуже щасливою, що після навчання мене запросити в Royal Court, де я шукала не лише сучасну британську драматургію, мала можливість працювати в Україні, Мексиці, Чилі, Грузії, Франції, Нідерландах... Я дуже добре знаю те, що ви проходите зараз із «Pentecost», з перекладом, сприйняттям тексту. В театрі ми маємо схожі думки, але різні способи їх вираження й дуже часто вони базуються на національній ідеї. Завжди захоплювало те, як за допомогою перекладу можна привласнити чиюсь думку. Після Royal Court я працювала більше з класичним театром: Шекспіром та його сучасниками, потім взялася за твори американських драматургів й тепер намагаюсь постійно розширювати це коло і працювати не лише з тим, що було написане за останні сто років, але й з тим, що було створене 400 років тому. Ви кажете, що британська театральна традиція не переривалася. Я не знаю, чи це сприйняття є стовідсотково доречним, адже був Шекспір і є сучасна британська драма, а між ними − 250 років, про які ми майже нічого не говоримо. В театрах Шефілда (Sheffield Theaters) працюю зараз із новими авторами, а також сама ставлю вистави. В нас є мала (на 400 місць) і велика сцени, а також комерційний простір, який приносить гроші й показує великі комерційні постановки, на зразок «Короля Лева». Мала сцена є більш експериментальною.
− Які проблеми сучасних британських театрів?
− Це велике запитання. У своїй основі британський театр є театром драматурга. Всі постановки слугують для того, аби передати ідею драматурга. Це рідкість, коли режисер втручається в цілісність ідеї драматурга, щось забирає чи додає. Це дуже відрізняється, наприклад, від німецького театру, де головним є режисер. Це повільно змінюється. Наприклад, впливати на ці зміни покликали також і мене, як німецьку режисерку. Тому я можу працювати в різний спосіб (сміється). Державне фінансування британських театрів становить приблизно 30 відсотків. Щороку його скорочують і ми рухаємось в напрямку американської системи, де театри самі мають шукати кошти на своє функціонування. На відміну від українських театрів, у нас немає постійного складу (працюють на проектній основі). Конфлікт виникає в тому, що театр мусить робити гроші, а митець хоче творити мистецтво. Думаю, це криза, з якою зараз стикається британський театр. Тут виховали прекрасних драматургів за останніх 10-20 років, але зараз здається, що автори не знають, що з’артикулювати, про що сказати, тому що світ божеволіє. Ми маємо комерційний театр, державні, fringe (Fringe theatre − експериментальний за стилістикою чи тематикою театр, термін походить від назви фестивалю в Единбурзі − авторка), які можуть працювати з експериментальними постановками. Не кожен театр отримує 30 відсотків, важливим є відповідати вимогам, зокрема, залучати нових людей.
Два театри, які мені найбільше подобаються в Лондоні: Barbican і Almeida (це питання смаків). Перший за те, що займається міжнародними проектами і запрошує на великі постановки, єдиний театр в Англії, який працює поза межами країни. Англія є островом і багато є такого острівного мислення, коли англійці надто зациклені самі на собі. І я думаю, що це дуже важливо, щоби люди спілкувались поза межами кордонів. Другий є режисерським театром, тому ви можете там побачити більше інтерпретації тексту, ніж самої першооснови. Британській пресі та глядачу ж здебільшого нецікаво бачити інтерпретацію, вони хочуть бачити саму п'єсу. Тому вони дуже дратуються, якщо хтось, наприклад, змінює сцени в «Гамлеті». Саме тому роботи з текстами Шекспіра залишаються такими ортодоксальними. Ситуація не дозволяє осучаснювати.
− Ким є драматург в британському театрі (завідувач літературно-драматичної частини в Україні)?
На мою думку це той, хто забезпечує скелет постановки, людина, яка аналізує інформацію, допомагає сформулювати наратив, захищає інтереси автора твору. Так мало би бути, часом вони намагаються вплинути, згідно своїх смаків, або просто не розуміють, що він хотів сказати. Вважаю, що маємо мало навчання, тренінгів власне для драматургів (завідувачів літературно-драматичних частин).
− За чим глядач приходить до театру?
− Мені здається, що глядач хоче свята, йому подобається дивитись костюмовані, масштабні вистави, люблять, зокрема, Агату Крісті. Звичайно, я узагальнюю, але я думаю, що британців вабить минуле, хочеться бачити величну історію, але не те, чим є Англія сьогодні. Це моя думка як людини, яка має життєвий досвід поза межами Великобританії, але не є британкою за походженням. Можливо, це звучить надто критично, але я не маю цього на увазі.
− Про касу, критику, агентів та акторську дисципліну…
− Важливим є box office. Вирішує все продаж квитків. Дуже вагомою є думка критика. Можливо трішки менше, ніж в США, де негативний відгук на виставу у «The New York Times» може просто зняти це шоу з Бродвею. Критика в Британії не має аж такої влади, але однозначно вони впливають на попит і успіх вистави залежить від них.
Актори є у дуже вразливому положенні у Великобританії. Дуже важливою є репутація. Потрібно думати про свій імідж, навіть якщо працюєш не з тим режисером. Наприклад, якщо ви постійно запізнюєтесь чи сваритесь у репетиційному залі − така інформація відразу поширюється. Ми маємо дуже короткий репетиційний період (зазвичай 3-4 тижні) і неможна чиємусь еґо впливати на нього. Ось зараз, коли я говорю про це, я пригадала про одну акторку, з якою я ніколи не працювала, але я б її не запросила до роботи в жодному випадку, бо знаю про її таку невідповідну поведінку. Для мене, як для режисера, цікавою є особистість актора.
Агенти є дуже важливими для акторів та режисерів. В деяких із них список є таким, як довжина моєї руки, хтось має чотирьох акторів. Без агента ви не можете зробити кар'єру, хіба що ви вже її зробили і йдете від свого агента.
На зустрічі з Керолайн Стайнбайс в Першому театрі
− Що вражає зараз в театрі, що є в тренді? Текст, оголений простір, а не тіло?
− Я думаю, що британський глядач дещо соромиться, коли бачить оголені тіла на сцені. Оголеність − рідкість на британській театральній сцені. Люди зазвичай найбільше вражені правдивою передачею того, що написав автор, його емоції. Немає значення, чи це відбувається на порожній сцені, чи з великою кількістю декорацій. Але мушу сказати, що останні успішні постановки якраз є виставами з голим простором. Думаю, вони стали успішними, тому що дали можливість слухати, але, на мою думку це не тому, що люди хочуть тільки чути текст, а тому, що не хочуть концентруватися на кількох речах одночасно.
Зараз моїм улюбленим драматургом є Артюр Міллер. Люблю казки Ганса Крістіана Андерсена. Завжди подобалась міфологія.
− Наскільки зараз популярний театр, як намагаються залучити глядача: дозволяють їсти на виставі, чи що там?
− Мене особисто дратує, якщо хтось щось їсть на виставі. Наприклад, можуть таке робити школярі. Я це ненавиджу. Звісно, іноді таке трапляється, але ніхто не запрошує: «Приходьте, в нас можна їсти».
Британський театр є доволі здоровим, в нас є стабільна кількість глядачів, лише виникають труднощі з виставами, які отримують погані відгуки. Після прем’єри вистава показується кілька тижнів, нема так, як у вас, що лише у певні дні. «Мишоловку» Аґати Крісті грали рекордні 40 років. Але зазвичай довге існування вистави − 18 місяців. Деякі комерційні виставі можуть існувати довше, доки вони продаються.
На зустрічі з Керолайн Стайнбайс в Першому театрі
− Про інклюзію в британському театрі: чи можуть працювати актори з інвалідністю, чи доводилось Вам з такими працювати і наскільки це складно?
− Саме зараз це є дуже актуальним. Оскільки зараз ми пробуємо створити ідеальний світ рівності. Є величезний запит, щоби театр ставав інклюзивним й сповідував ідеї рівності. Був один театральний агент, який створив сайт для людей із фізичними вадами. Саме ринок визначить долю цього ідеалізму. Будуть купувати квитки чи ні.
Менторка проекту «Pentecost» Керолайн Стайнбайс високо оцінює роль Британської ради в розгерметизації британської театру, сприянні його виходу у світ та пізнанні інших культур. Очевидно, що має значення і потужна освітня програма, реклама британської драматургії за межами острова − визначення, до якого неодноразово повертається наша гостя. Зрозуміло, що без такого штибу проектів в Україні годі сподіватися, що хтось за її межами буде самостійно вишукувати українські театральні імена. І не тільки українські. Наприклад, Керолайн Стайнбайс не чула про литовського театрального генія Еймунтаса Някрошюса, про якого (а також про Пітера Брука і Єжи Ґротовського) її спитав художній керівник Першого театру Юрій Мисак. «Безумовно, Пітер Брук мав величезний вплив і його "Порожній простір" був буквально всюди, коли вийшов друком. Ґротовський, думаю, не настільки впливовий. Станіславський має набагато більший вплив на британський театр, а Някрошюса я не знаю, ніколи про нього не чула. Можливо, це моя проблема, але це напевно є власне впливом того, що Англія є острівною та в певному сенсі герметичною. Ви можете сісти на потяг і поїхати будь-куди, а в нас лише в Ґлазго, чи Ліверпуль і це має великий вплив на наше бачення світу», - такою була відповідь.
PS. Отже, чекатимемо на «Pentecost» британського драматурга Девіда Едгара в Першому театрі в постановці Лариси Діденко, пізнаємо світ і себе, ділимося досвідом.
Записала Анастасія Канарська
Світлини авторки
13.05.2019