Події всеросійської і української революції 1917—19 років доводять, що історичні лєкції мало впливали на український нарід.
В свойому історичному життю український нарід ніколи не виявляв обачности, обережности. Як азартний грач, він нераз ставив на карту всю свою будуччину, бажаючи враз виграти дуже богато. І не один раз карта була побита і нарід губив усе, губив свою молоду державу, губив політичну волю, губив свою індівідуальну волю і падав низко, низко, — в неволю кріпацької залеглости.
Згадаймо Запоріжжя, польсько-козацькі війни, Хмельниччину, Коліївщину, Уманське повстання. І кінець цієї героїчної боротьби за національну і реліґійну волю і за соціяльні здобутки: кріпацтво, панщина, рабство, малоросійське ґенерал-ґубернаторство.
Революція 1917—1918 років і межинародня ситуація підняли нас до висот самостійної Української Держави. Ми не задовольнилися цим, ми пішли до будови фантастичного большевицького замку. З початку повстанння проти гетьмана наші "державні мужі", "наші соціялісти" тільки й голосили: "лівійше завертай, — лівійше за прикладом московських большевиків, бо тільки цим большевицьким шляхом ми зможемо повести нарід за собою".
Державний корабель і справді вернув все ліворуч, та ліворуч але... український нарід чогось не йшов за українськими большевиками, не боровся за них, не слухався їх, з українського війська розбігався, а московське большевицьке військо завоювало повіт за повітом, московські большевицькі ґенерали з українських таки дядьків будували армію і цією армією покорили всю Україну і під захистом цієї армії, зложеної з українських людей, грабують Україну і нищать військо Директорії. А український соціялістичний Уряд все ліворуч та ліворуч бере, до самого Галицького кордону доїхав, так — що вже лівіше брати й нікуди.
І не дивлячись на все це, на повну руїну всіх лівих проєктів, на руїну цілої Наддніпрянської України, в такий страшний і поучаючий момент, находяться ще людці, котрі нічого не навчилися, знаходяться політики, які на сторінках часопису "Народ" кличуть: "Мало взяли в ліво, хлопці, ще лівіше бери, ось ми і у себе в Галичині лівий Секретаріят заведемо, тоді вже нарід напевно піде за нами і ми таки збудуємо самостійну Україну". Автор з "Народа" дійшов до того — напевно глузуючи з наших наддніпрянських політиків — що став запевняти, що на Полтавщині селяне повстали проти російських большевиків тільки для того, аби завести у себе український большевизм... Так ніби авторови досконально не відомо, що повстання на Полтавщині носить виключно національний характер. Бажають, мовляв, аби большевицькі проклямацькії писалися чистою українською мовою і тому, мовляв, селяне повстали — словом — йдуть вмірати за чистоту української літературної і розговірної мови.
Пане з "Народу"! І що це Вам схотілося так глузувати з уряду Директорії, зі всіх нас Наддніпрянських Українців?
Ви-ж добре й самі знаєте, особливо тепер, після прикладу большевицької орґанізації, що силу набувають тільки через відповідну орґанізацію, а не через кличі, що московським большевикам сильну армію збудували не дописувачі ґазет большевицького напрямку, не палкі промови і проклямації лівих есерів і большевиків, а відомі царські ґенерали на ймення: Парський, Клембовський, Гутор і... про котрих кажуть, що вони й тепер монархісти і чорносотенці.
Так само і в московській соціялістичній републиці порядок підтримується не кличами, не балачками, не красними обіцянками, а карательними військовими залогами з Латишів і Китайців та орґанізацією поліцейського догляду і все це там роблять не полуграмотні новітні урядовці, а старі діячі поліцейської і жандармської служби. Все це Ви й самі добре знаєте, — для чогож Ви так жорстоко глузуєте з бідних Надднїпрянців.
[Република, 10.05.1919]
10.05.1919