Багато хто вважає, що скорочення числа високооплачуваних робочих місць є неминучим результатом досягнень в області штучного інтелекту і робототехніки. Це не так. Технологія може використовуватися або для витіснення робочої сили, або для підвищення продуктивності праці.
У цілому світі цьогорічного першотравня на аґенді стоять політичні пропозиції, які ще кілька років тому здалися би радикальними. У Сполучених Штатах, наприклад, основними ідеями стали високі маржинальні податкові ставки, податки на багатство та індивідуальне медичне страхування. Однак якщо політики не будуть правильно розставляти пріоритети, то можливість провести значимі реформ може бути змарнована, що призведе до ще глибших соціальних і політичних розколів.
Насправді ж, хоча необхідні реформи є радикальними і рішучими, не вони є нині в тренді. Головним пріоритетом має стати створення високооплачуваних робочих місць, і ця мета має визначати підхід політиків до всього: від технологій, регулювання і податків – до освіти і соціальних програм. За всю історію жодне відоме людське суспільство не зуміло створити загальне процвітання тільки шляхом перерозподілу доходів. Процвітання приходить завдяки створенню робочих місць із пристойною зарплатою. І саме добра робота, а не перерозподіл, дає людям мету і сенс життя.
Для створення таких робочих місць потрібно, щоби технологічні інновації спрямовували на підвищення попиту на працівників. Добрі робочі місця не з'являються природним шляхом на вільних ринках. Вони потребують радше таких інститутів ринку праці, які захищають і розширюють можливості працівників, щедрого фінансування систем освіти та ефективних мереж соціального захисту. Це інституційна архітектура, яка забезпечила Сполученим Штатам та іншим розвиненим економікам чотири десятиліття сильного інклюзивного зростання після Другої світової війни.
Масивне зростання попиту на робочу силу в ту епоху стояло на трьох стовпах. По-перше, бізнес впроваджував технології таким чином, щоб підвищити продуктивність праці, тим самим живлячи зростання заробітної плати і попит на працівників. У той же час вирішальну підтримку надавав уряд, фінансуючи освіту і наукові дослідження та стаючи (в деяких випадках) основним покупцем високотехнологічного обладнання. Більшість сучасних визначальних технологій хоч чимось завдячують інноваціям, які в той час фінансувала держава.
По-друге, у повоєнну епоху уряд формував бізнес-середовище – через встановлення мінімальної заробітної плати, правил безпеки на робочому місці та іншого регламентування ринку праці і товарів. Такі заходи часто звинувачують у скороченні зайнятості. Але насправді вони можуть створити сприятливий цикл зростання, бо рівень витрат на робочу силу створює стимул для фірм раціоналізувати і модернізувати свої виробничі процеси, тим самим збільшуючи продуктивність і, відповідно, попит. Так само, забезпечуючи конкурентоспроможність товарних ринків, уряд може запобігти, щоб компанії встановлювали монопольні ціни й отримували вищі прибутки без необхідності наймати більше працівників.
По-третє, уряд в повоєнну епоху розширив доступність освіти, а отже все більше працівників мали вміння, на які був попит. У США, наприклад, федеральний уряд зробив – завдяки закону про ветеранів (G. I. Bill), грантам Пелла, підтримці наукових досліджень тощо – вищу і професійну освіту доступною для мільйонів громадян. Так, всі ці інвестиції в інновації та освіту потребували підвищення податкових доходів. Але помірного підвищення ставок податків при зростанні економіки виявилося достатньо, щоб компенсувати різницю.
У повоєнну епоху аналогічна інституційна архітектура поширилася на більшу частину індустріального світу. У Скандинавії, наприклад, загального процвітання досягнули не за рахунок перерозподілу, як прийнято вважати, а в результаті державної політики і колективних переговорів, які сформували сприятливе для створення високооплачуваних робочих місць середовище.
Це не означає, що 1950-ті та 1960-ті роки були ідеальними. У США залишалася глибоко вкоріненою дискримінація щодо афроамериканців і жінок, була значна нерівність щодо освітніх можливостей. Однак у багатьох інших аспектах економічні умови тоді були кращими, ніж тепер, особливо коли йдеться про наявність високооплачуваних робочих місць.
Середнє зростання заробітної плати в приватному секторі США, яке між 1947-м а 1987 роками залишалося на рівні 2,5%, різко сповільнилося після 1987 року і цілком припинилося після 2000 року – аж за сім років до Великої рецесії. Це гальмування збіглося з періодом слабкого зростання продуктивності і переорієнтації інвестицій на автоматизацію, а не на створення нових високопродуктивних завдань для людей. У результаті високооплачувані робочі місця вичерпалися, заробітна плата перестала зростати і велика частка працездатних випала з трудових ресурсів.
У ширшому сенсі в цей період розпалась інституційна архітектура, яка лежала в основі створення робочих місць. Захист працівників неухильно слабшав, концентрація ринку в багатьох секторах зростала, а уряд відмовився від своєї колишньої підтримки інновацій. До 2015 року фінансування дослідження і розробки з федерального бюджету впало до 0,7% ВВП порівняно з 1,9% в 1960-х роках.
Багато хто вважає, що скорочення створення високооплачуваних робочих місць є неминучим результатом досягнень в області штучного інтелекту і робототехніки. Це не так. Технологію можна використовувати або для витіснення робочої сили, або для підвищення продуктивності праці. Вибір за нами. Але для того, щоби забезпечити корисність таких рішень для працівників, урядам необхідно вмовити приватний сектор відійти від фокусування тільки на автоматизації.
У США це може початися з виправлення податкової політики, яка нині надто сприятлива для доходів від капіталу. Оскільки фірми можуть знизити свій податковий тягар за рахунок впровадження машин, у них часто з'являється стимул до автоматизації, навіть у тих випадках, коли наймані працівники були би більш продуктивними. Уряду також необхідно повернутися до підтримки технологічних інновацій, щоб забезпечити противагу великим технологічним фірмам, бізнес-моделі яких переважно орієнтовані на автоматизацію замість створення робочих місць. І, звичайно ж, суттєво важливим є розширення освітніх можливостей у всіх напрямах.
Як і в післявоєнну епоху, ця інституційна архітектура вимагає вищих податкових надходжень, особливо в США, де щорічні податкові надходження становлять близько 27% ВВП, що значно нижче середнього показника в ОЕСР (34%). Піднімаючи цю цифру, важливо не карати багатих, а усувати такі спотворення, як фаворизація капіталу. Це означає розширення податкової бази та помірне підвищення податкових ставок (щоб не перешкоджати інвестиціям та інноваціям).
Суспільство, засноване на загальному процвітанні, не є недосяжним. Але тут потрібні невідкладні дії, щоби пристосувати технології до потреб працівників, запобігти монополізації й виправити податковий кодекс, аби ми могли зафундувати необхідні нам інвестиції. Відновлення повоєнної інституційної архітектури буде роботою тільки для людей.
Daron Acemoglu
Where Do Good Jobs Come From?
New Europe, 27.04.2019
Зреферував О.Д.