Порятунок у вірі в світлу силу Добра

Розмова з диригентом-постановником опери Ваґнера «Лоенґрін» Мироном Юсиповичем.

– Вітаю, Маестро, із новою прем’єрою! Таких складних, дивовижно красивих і розлогих музично-сценічних постановок, що ними відзначаються твори Ріхарда Ваґнера, наша публіка очікувала давно, і нарешті під Вашою орудою отримала бажане. Утім, той, хто береться за втілення цієї грандіозної музичної драми, мусить бути не просто дипломованим диригентом вищого класу, а й у багато чому суголосим ідеям такого інтелектуального пошуковця у справі реформування жанру опери, як і геніальний німецький композитор. Як у Вашій творчій біографії складалися стосунки із музикою Ваґнера, адже це не перше звернення до неї, якщо згадати симфонічне виконання окремих фрагментів із його опер, цілісні концертні програми та й Ваші оригінальні поезії, натхненні музичними образами Ваґнера?

– Справді, музику Ваґнера завжди дуже любив і багато виконував її у найкращих концертнихзалах Європи, коли свого часу їздив із одним із кращих оркестрів. Щоправда, до цього операми Ваґнера не диригував.Тоді були лише фрагменти із «Лоенґріна», «Трістана й Ізольди», «Тангойзера», «Летючого Голландця» та дещо із тетралогії. У Львові також мав концерти. Окрім того на , що їх записала агенція під моїм диригуванням, є ця музика. У Європі диски можна придбати в мережі магазинів «», а в Україні я маю право поширювати свої авторські примірники цього награння, де серед іншого є фрагмент із «Лоенґріна», записаний у Мюнхенській філармонії.

До речі, під час тих турів до Німеччини, знайомлячись із відгуками на наші концерти, помітив, як пильно починали ставитися до звучання групи мідних інструментів, коли дізнавалися, що диригент не німець і не австрієць. Так вже повелося, що німці завжди воліють чути мідь у Ваґнера потужнішою. Але навіть прискіплива німецька преса була схвальною! Можливо, через те, що у тих виконаннях, окрім музичної достеменності авторського тексту, отримувала свій вияв і його філософія, у яку я завжди намагався вникати. Музика Ваґнера геніальна, думки його глибокі і глобальні. Мене це приваблює.

–Утім, окрім глибини і глобальності, є іще одна риса, характерна для ідей Ваґнера, – їхня актуальність, якщо брати під увагу саме оперу «Лоенґрін». Ідеї, що в ній знаходять свій розвиток, наштовхують на роздуми щодо сучасного морального стану суспільства у вічній боротьбі Добра і Зла. Окрім того,актуальною є проблематика вибору, як персонального, так і колективного, а також проблема гідного проводу для спільнот, існування чи відсутність моральних авторитетів. Як, на Вашу думку, нерв цих ідей резонує в українському сьогоденні?

– З огляду на це «Лоенґрін» – колосальний матеріал і дуже актуальний! Для мене, коли виходити від партитури (не тільки від нот, а й від авторських ремарок, якіписав Вагнер, тексту його авторського лібрето) це однозначно. Якщо звернутися до тих записів,то ідея Лоенґріна, загалом увиразнена композитором як протистояння Добра і Зла, зводиться до вирішення цієї проблеми на землі. У людей завжди є ця проблема, і вони шукають її розв’язання у той чи інший спосіб: вони думають, сперечаються, боряться, воюють…

І тут для менецей матеріал обертається гранню головного питання, – питання віри. Не в релігійному сенсі. А саме віри всвітло Добра, силу Добра. Віри в добрий вчинок, не в добре слово як порожню обіцянку, коли хтось прийшов, наобіцяв, наговорив, що той поганий, а я, мовляв, добрий, я вам все зроблю, ідіть за мною… Ні! Людина, яка шукає виходу із пропащої ситуації чи з біди, повинна вірити й довіряти, коли бачить дію реальних добрих вчинків.

Лоенґрін приходить у Брабант, де герцог помер, панує розбрат, тривають інтригиборотьби за владу, шириться брехня, людина опиняється на межі старти, бо у столітті за втоплення брата жінці однозначно б судилася смерть на вогні…

Для мене Лоенґрін – людина не слова, а справи. Нехай у чудесний спосіб він з’явився, – гаразд, але ж прийшов, врятував, захистив, відновив справедливість! А що не можна питатися, хто він і звідки, – то це випробовування: чи справді ти віриш. Ти ж бачиш, що він зробив реальний добрий, шляхетний, моральний вчинок. Один претендент на поводирство говорив – збрехав, друга говорила – також збрехала. АЛоенґрін таки приніс як порятунок від смерті знеславленій дівчині, так і надію на мудре правління спільнотою…

– … причому, не як тоталітарний вождь і владар, а тільки як покровитель, бо відкинув герцогські й князівські титули…

– …так, але не відкинув обов’язку збройного захисту народу. То, коли бачиш конкретну справу, довірся йому! Допоможи, візьми участь у процесі позитивних змін!

Це навдивовижу актуальний сюжет саме зараз. Я не далекий від політики, бо насправді дуже вболіваю за все, що довкола діється. Цей прийшов, щось зробив, показав, на що менше чи більше здатний (так, мав помилки і в якихось ситуаціях вчинив, як останній негідник, але … ). А той нічого не зробив. І той, і той, і та… Тому не ведися на сумніви, що йде диктатор. Не про це зараз мова, це вже пройдене. Ми нецього чекаємо. Ми чекаємо віри в позитивний момент, у конкретну справу!

Люди в масі своїй – народ! –мають взятися за розум, проаналізувати й підтримувати те, що є справжнім. Цевічна проблема не-віри і зне-віри. Не довіряють, відкидають усе, впадаючи в згубний нігілізм, а потім нарікають і плачуть. Зараз в Україні склалася ситуація, коли нема ідеального кандидата в президенти: ні цей, ні цей, ні отой не є ідеальними. У кожного є речі, які вони зробили не так. Тільки більшість із них: бла-бла-бла, порожні балачки, брехня, маніпуляція. Але я, зціпивши зуби, підтримаю того, хто щось та й зробив! Адже ж і справді зробив ось це, це і це. Процес іде, якийсь прогрес є.Я це сильно відчував, коли працював надмузичною частиною постановки вистави, – вона власне про це: віру і зневіру. І у Ваґнера це є!

– Геніальна опера розкриває як шляхетну велич, так підвалинилюдської слабкості та класичні технології маніпулювання із застосуванням сумніву, коли він не є інструментом пізнання у пошуку істини, а деструктивним впливом з метою узалежнення. Виходить, що цей твір може опосередкованим чином впливати і на сучасну політичну ситуацію із виборами, заохочуючи вдумливіше ставитися до обіцянок претендентів на владу і показуючи, що може статися внаслідок підтримки облесливих обіцяльників та чим загрожує огульне «зрадофільство»?

Вочевидь, цей твір додає поживу для обмірковування, показуючи, що недовіра може привести до краху сподівань. Людина недосконала істота. Так, хоч і створена за подобою Божою, але вона грішна й недосконала, відколи її похитнув сумнів. Це християнська ідея. Нехай Лоенґрін не Ісус Христос, але квазі-Месія, який приходить. Людям варто повірити й піти за ним. Але підступне Зло не дрімає. І людина в своїй слабкості улягає цьому Злу, перестає вірити тому добру, яке побачила, яке врятувало її. Вона чомусь підпадає під отруту Зла і починає сумніватися. Відтак стає безсилою, перестає протистояти, от тоді Зло бере верх, перемагає. І тоді суспільство ламається, – це дуже актуально сьогодні!

– Чи тільки для співвітчизників?

– Ні, загалом для Європи й світу. У цивілізованому демократичному світі великою проблемою є зневіра: і втрата релігійної віри, і просто віри. Ця постановка стала для мене віддзеркаленням проблем Європи, тих тенденцій, які є не тільки в музиці чи театрі, а взагалі. Там втратили віру. Мають великий вибір щодо комфорту, речового достатку, їжі. А віри стало менше. І вже бачимо наслідки цієї зневіри, коли храми закривають, влаштовують там дискотеки абощо. Європейські, християнські цінності, - до них втрачають повагу і віру.

Натомість цей духовний вакуум заповнюється уже іншими, які дійшли до Європи і мають іншу віру. Дуже сильну! Ті, які віру втратили, народжують по одній дитині, або й взагалі жодної, укладаючи одностатеві шлюби.А ті, хто вірить, мають по семеро дітей! Тепер вся Європа спантеличена, що з ними робити? Стіну ставити? Не можна, бо це не цивілізовано.Але оті мають віру, а ці не мають… Ті, хто надягають на себе пояс шахіда, вони без сумнівів, вони вірять сильно. Не кажу, що так має бути. Ні! Але вони наступають. Європи плаче, але ж сама до цього допустила, сама з-під себефундамент викинула. Не кажу, що католицизм має знову утвердитися, але щось має бути натомість ідеалом. У людей мусить бути якась віра, не обов’язково релігійна. От все це відбивається, мов у дзеркалі, в проблематиці «Лоенґріна».

І Україна на своїй шкірі попекласяна втраті віри, – адже що вийшло з Будапештським меморандумом? Нас елементарно«кинули». Витерли ноги. Віра просто пропала. Ті хочуть сюди урвати, а ті – туди. Кожен тягне на себе.Чому тріщить все по швах? Тому що демократичні цінності в Європі стали простословами. І те, що зараз відбувається у Європі , в т.ч. із Брекзітом, – це спроба порятунку втечею. Але справа зайшла надто далеко.Проблема ж не в неправильних політичних лідерах, а в суспільстві. Суспільство стало хворим. І тоді який наш шлях?

У лібрето Ваґнера лише в першій дії слово Бог зустрічається 45 разів, молитва звучить принаймні 4 рази за оперу! Це не свідчить, що композитор релігійний фанатик, але означає чимало. В кінці опери Ортруда – негативна героїняза Вагнером, представниця Зла, яка впорснула отруту сумніву в чисте серце закоханої, – тріумфує. Так, Ельза не стрималася, спитала те, про що присягала не допитуватися… Ось вже остання кривава арія Ортруди (теситурно дуже важка, бо не кожен її заспіває),– її пропускати не можна, бо вона уособлює тріумф і водночас зізнання, що вона це зло заподіяла з наміром панування. Зло перемогло! Як бути людям?

І тут Ваґнер пише (є ремарка вкінці): звучить тема, після того тріумфу всі в шоці, Ельза збагнула, що вона накоїла, усі – король, народ, військо – в розпачі, і раптом повертається тема приходу Лоенгріна з першої дії.

За ремаркою автора, Лоенґрін падає на коліна і без жодних арій молиться. Він відмолює надію для цьогонароду, який недостойний, який не витримав випробовування. Посланець Грааля прийшов, знаючи, чим це скінчиться, але це був шанс даний зверху людям: спробуйте, врятуйтеся. Вищі сили давали їм шанс! І на цій музиці, коли Лоенґрін щиро молиться, раптом стається чудо. Не мало би дочасно з Лебедя впасти закляття, бо ж люди недостойні, в особі Ельзи вони не витримали випробування. Але Лебідь молитвою Лоенґріна перетворюється на Готфріда і виходить із ріки. І цим Лоенґрін немовби каже: ось ваш проводир наступний, випрощені, хоч не варті цього, але маєте. Такий «гепі-енд» зробив Ваґнер. У цьому суть його опери. Надія лишається, хоч Лоенґрін відпливає. Це означає: якщо будете віритив добро, працюватимете, намагатиметеся, не здаватиметеся, то виживете. А якщо ні, то вам кінець. Ця думка присутня у творі Ваґнера, тому я й робив цю оперу, розкриваючи саме такий смисл.

– Тож з’ясувавши її актуальність, значення і провідну ідею, зосередьмося на суто естетичних характеристиках: чи вдалося не схибити такою постановкою супроти авторського задуму, адже навіть дехто із музикантів досі не може збагнути, як Ви погодилися «взяти участь у такому фарсі», маючи на увазі стилістику візуального оформлення?

У музичному плані – ні на йоту! Це я заявляю із цілковитою відповідальністю. Опера Ваґнера «Лоенґрін» – одна із моїх улюблених. Я хотів виконувати її. Бо цей твір – із тих ранніх, романтичних і за мелодикою, і за своєю зрозумілою драматургією (принаймні для мене вона дуже чітка), на 4 години тут немає жодної зайвини. Ми виконали все достеменно, без купюр, так як це грають у Байройті, Берліні та інших серйозних театрах світу.

Це було принципом для мне: має бути Ваґнер, якого я знаю не тільки як музиканта, а й літератора, філософа, критика. Так, саме справжній Ваґнер, із усіма його мінусами і статтями, про які напевно знаєте… Коли одразу пригадують Гітлера і антисемітизм, я не ведуся на слизьке, бо це все давно відомо, – прочитав ще півжиття тому, коли в Ленінграді мав час ходити до бібліотеки, щоб дістатися до того, чого колись не було російською офіційно, а тільки в закритих фондах). Але його музика божисто красива! І яяк професіонал маю велику сатисфакцію, що зробив її чесно.

До мене після прем’єри підходили не музиканти, а знайомі львівські художники й бізнесмени, які зізнавалися, що колись ледве висиджували одну дію «Чіо-чіо-сан»чи «Травіти», бо їх жінки тягнули на відомі популярні опери, де все ясно, де пристрасті любовні, шалене кохання, гарні мелодії. А тут вонийшли, як на смерть, не знаючи, як 4 години Ваґнера витримати, алецей час пролетів їм на змиг ока! І я відповідав, що це для мене більша сатисфакція, ніж будь-які регалії чи критика великих музикознавців,– саме оце! Тому, що була зроблена правильно музична драматургія. Дра-ма-тур-гі-я! Драматургія Ваґнера, яка закладена в лібрето, яка відтворена в темпах, нюансах, метрах, у паузах, в розвитку форми, у кульмінаціях в правильному місці, у розв’язці, у знанні партій (солісти тямлять не тільки як, а й про що співають), – це все було зроблено! Причому настільки відповідно доавторського задуму,що естетична цілісність не постраждала, ані з через якогось молодого трубача, котрий трохи невдало взяв ноту на якійсь виставі, ані через те, що десь там щось хитнулося.

Люди просто не задумуються над феноменом досягнення такого 4-годинного зосередження: сидіти в залі і дивитися на одну й ту ж зелену коробку декорацій, де хіба часом світло мигає більше або менше, на ті самі костюми, зачіски й маски, які не міняються, але при цьому всяк час бути в увазі, іти за цією драматургією, – це досягнення лише музичної драматургії. Так є. Якби співали, не знати про що, якби драматургічно неправильно я це виконував як диригент, не відтворював цю форму, ці кульмінації, цістани психологічні, які музика створює, –то публіка б і години не витримала. Навіть коли б зробити купюри і скоротити оперу на третину, все одно б не витримала. А так це для мене ще одна велика сатисфакція, що музикою ми з оркестром, хором, солістами зробили це таким захопливим дійством!

– Попри втілення давньої мрії продиригувати оперу «Лоенґрін» Ваґнера і задоволення від участі у цьому проекті, усе ж Ваш шлях до постановки був довгим і звивистим, адже це не перша спроба?

Скажу дуже просто, не загортаючи нічого в папірці: тепер, коли постало питання ставити чи ні в запропонованій сценографії, вибору не було. Я дуже давно хотів зробити цю музику і остерігався, що іншого слушного випадку може не трапитися.

А він був років зо 5 тому , коли я підняв це питання. Тоді це мав бути спільний проект Львівської опери з німецькою стороною. Із тим же режисером Міхаелем Штурмом, щоправда, художник тоді фігурував інший.

Окрім постановки опери, була запланована величезна конференція «Ваґнер у Львові», і дужесолідні люди з українського боку були до неї ангажовані, зокрема музичні критики, Ваґнерівське товариство з Байройта мало приїхати. Я переконав доктора музики зі Львоваорганізуватикруглі столи з німцямий австрійцями під час трьох прем’єрних вистав. Частина фінансування передбачалася із німецького боку, – ініціатором цього, власне, був режисер Штурм, бо окрім того, що він постановник, він іще й дуже метка ділова людина з широкими контактами в Німеччині. Справа дійшла до депутатів Бундестагу, які гарантували підтримку. Одне слово, все діялося на найвищих щаблях. Планували й держзамовлення наказом нашому театру. До проекту були залучені мої колеги не зі Львова, які сприяли тому, щоб все це крутилося...

Але в ті часи ця робота «благополучно» завалилася. Адміністрація театру на це не пішла. Мені тоді було дуже прикро, адже цілаінфраструктура мали бути задіяна у Львові під цей проект. І Львів завдяки ньому і прозвучав би, і заробив би (зокрема, його готелі і ресторани). І це всебуло провалено! Я просто втратив обличчя перед німецькими партнерами. Справа заглухла…

Але час минав, і уЛьвівській опері змінилося керівництво. Завдяки новому директору мені знову прийшла думка ставити Ваґнера. Вовкун мене підтримав. Я написав е-мейл до Штурма в Німеччину, остерігаючись, щоб він мене не відфутболив, адже тоді й він мав репутаційні втрати, бо багато доклав зусиль і мав зобов’язання перед серйозними людьми. Я пояснив: розумію, що ти маєш жаль на мене, але те все, що було тоді, не має бути на заваді тепер. І він мені відповів: «Ок! Чому б ні?». І з того моменту процес пішов!

– Яких компромісів цей процес потребував від його учасників, адже видно, що кожен із постановників провів свою лінію, і вони за законами паралелі не перетнулися? Дисонанс між музикою і тим, що бачимо на сцені колосальний. Вас це не бентежить, Маестро?

– Зізнаюся, коли я побачив запропоноване сценічне вирішення, то був заскочений, як чимало хто. Однак дехто взагалі не сприйняв ескізних пропозицій і відмовився від участі в проекті. Ми сподівалися, щобуде співпраця з Одеською оперою, але там не підтримали запропоновану сценографію. Ми лишилися одні. Фінансування цілковито лягло на наші плечі. Вся постановка, всі матеріальні видатки, оплата перельотів – досить складно все це було. Тепер вилазимо з боргів…

Але ще від початку я чітко усвідомлював: якщо відмовлюся, то не знатиколи ще поставлю Ваґнера. Розумів, що постановка «Лоенґріна» може більше не трапитися, а я цього дуже хочу, бо знаю і дуже люблю цю музику. Я погодився на виставу, значи, що не буду робити фарс чипародію: кожна нота звучатиме так, як написано, і кожен темп буде дотриманий згідно з авторським задумом. Так і зробив. Мені було сказано чітко: або ти цього не робиш, або робиш так. Я пішов на компроміс. Але до певної межі. Сподіваюся, що перед Ваґнером не завинив.

Часомкажуть, що в постановках творів Ваґнера неодмінно має бути замок, як замок, й історичні костюми. Не конче! Я не за «нафталін», коли виходять на сцену солісти і співають сильним голосом не знаючи, що це значить, але ставлячи фермати. Герой може бути в смокінгу, костюмі, може денді красиво вбраний приїхати на «Порші» , але мусить зберегтися та ідея,суть , яказакладена Ваґнера як автором лібрето і автором музики.

Вважаю, що Ромео і Джульєтта можуть бути в костюмах часів Шекспіра, а можуть і в джинсах, або взагалі голі, як Адам і Єва. Цілком можливо. Але не може змінитися суть: Ромео мусить любити Джульєтту, а вона його. Ромео не можемати якісь не платонічні симпатії до Тібальда. Джульєтта не може прибігти до патера Лоренцо, а він їй крутити якісь шури-мури. Костюми можуть бути з будь-яких часів, але суть має бути збережена.Так само й тут. Можна ставити дуже модерно, якщо це не спотворює авторського задуму.

Не хочу видатися ретроградом, алепереконаний, що режисерський театр в опері є згубною тенденцією для цього жанру. А вЄвропі ця тенденція простежується десятиліттями. Ба більше, театри беруть драматургів, які фактично переробляють вистави. Вони не відходять від лібрето, але, так би мовити, переосмислюють класиків. Та коли хочеш відшукати свіжого сенсу, напиши сам, бо в композиторів минулого – Ваґнера чи Пуччіні – є свій сенс. Замов п’єсу, замовмузику і постав виставу на тему, що тебе непокоїть, –нема проблем! Але беруть твори авторів, які вже давно померли й не протестуватимуть, і переінакшують все на свій копил. Беруть якийсь інший ракурс, іншу, не головну лінію, а якусь побічну. Її розкручують, роздувають, вона стає генеральною. А основна ідея відходить на другий план. Непідготовлена публіка, вихована на миготливих шоу, де багато «приколів» і нецензурних слів, з того тішиться. А мені з того дуже прикро. У світі чимало таких девіантних постановок. Але ми не мусимо сприймати їх некритично і сліпо наслідувати.

Часом дивишся вистави чи виконання у записах на Ютубі – наприклад, того ж «Лоенґріна» у великих європейських театрах – хочеться спати. Як то не дивно: у них ресурси більші, ніж у нас, усе є, але сумно, нудно. Як так? Наче йоркестр звучить, і хор звучить, але суто по драматургії, по темпах, по співставленнях, по психологічному потраплянню в образ персонажів – усе далеко від того, що можна було вважати ідеальним. Власне, лише за рахунок добре зробленої музики Ваґнера (за всієї поваги й визнання роботи режисерів і художників) сучасні світові постановки захоплюють. Із 18 доступних у Мережі версій, я хіба лише зо дві виокремив би, як цікаві.

Ми не можемо сліпо йти за цим європейським трендом. Так, ми показали свою виставу, і для нас вона стала віддзеркаленням сучасних тенденцій. Ось погляньте, шановні, у це дзеркало! Що скажете: свіже ? небувале? прикольне? шокуюче? Але та справжня глибина, яка є у Вагнера, до неї ж о-го-го як далеко будь якого виду версіям, крім авторської. Тепер же тенденція пішла така, що всі вистави стають у стилі фарсу. Мало того, – фарсу, який вже переходить у пародію (маю на увазі фарс і пародію в класичному понятті). Але питання: чи так воно задумано, і чи цей варіант є сильніший, глибший і кориснішийдля суспільства, ніж той, який є автентичний. Це проблематична тема, можна сказати навіть соціально-філософська. Я ж чітко постановивробити питомого Вагнера і зробив. Це предмет моєї честі.

– Підтвердженням Ваших слів є приватна думка одного львівського музикознавця, який тепер, на жаль, не практикує пресових рецензій, але колись робив огляди різних виконань, сидячи в залі з партитурами й пильнуючи непомильності. Отож він, ділячись своїми враженнями від прем’єри, відзначив, що в даному випадку музичній стороні немає чим дорікнути. У зв’язку із цим, просила б Вас не відмовити в наступній розмові, що розкрила би залаштункову роботу музикантів, які брали участь у цьому проекті. А поки що перекажіть їм ґратуляції від удячних слухачів!