«Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців!» – казав Олександр Довженко. Нас – Українців такими сліпцями роблено ще й насильно – не одне століття, а особливо протягом останнього, нам жорстоко і брутально «виколювали очі», приховуючи, замовчуючи, перекручуючи, перетасовуючи та фальсифікуючи історичні факти. Зрештою, у нас банально крали і привласнювали собі наші історичні перемоги і здобутки, їх героїв і творців, залишаючи натомість поразки, невдачі та якісь малозначущі артефакти. Це спрацювало дуже ефективно – історію ми знаємо погано, найгірше – не стараємося цю прогалину надолужити і, відповідно, не навчаємо як належить історії тих, хто вже сьогодні-завтра творитиме її сам, тобто наших дітей.
Якщо проаналізувати в історичному аспекті березень, то побачимо, що цей місяць у різні роки і століття був багатим на вагомі, часто – визначні, чи правильніше сказати – визначальні для України події. Згадаємо деякі з них. 850 літ тому початок весни був трагічним для Києва – 8-12 березня 1169 року наше стольне місто було розграбоване і спалене антикиївською коаліцією північно-руських князівств, організованою володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським і очолюваною його сином Мстиславом. Мстислав Андрійович пішов війною на Мстислава Ізяславича. «До нього прилучили ся полки ріжних князїв: чотирох Ростиславичів – старшого Романа, що сидїв у Смоленську, і трох молодших, що сидїли в Київі, Глїба переяславського, двох синів Сьвятослава Ольговича, Володимира Андрієвича – цїла хмара українських князїв посунула нищити Київ на славу його північного суперника» – описує драматизм тих днів у своїй Історії України-Руси Михайло Грушевський, і далі: «…8 марта 1169 р., в середу другого тижня посту, союзники опанували Київ – і не дали йому помиловання. Два днї грабили його їх війська – „Смольняне, Суздальцї, Черниговцї, грабили весь город, „Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нїкому нї звідки: церкви горіли, християн убивано, иньших брали в неволю”... Взяли богату здобичу, „церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всї позабирали”. Не раз брали Київ перед тим, але його брали досї претенденти, щоб сю столицю Руси собі присвоїти, при собі заховати, тепер – його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його знищити, понизити, зруйнувати… ».
Майже через п’ять століть, а саме – 365 років тому – у 1654 р. знову маємо історично знаковий березень. Саме тоді (22.03.1654), незадовго після сумнозвісної Переяславської ради до Москви прибуває велике посольство Богдана Хмельницького для документального оформлення її рішень, результатом чого стають так звані «Березневі статті». Відзначу, що попри низку здавалося б позитивних для України затверджених у них домовленостей Росія домагається головного – обмеження зовнішньополітичних повноважень Козацької держави (NB!).
Через 15 років – 350 років тому – у 1669 р. березень стає відомим уже іншими статтями – «Глухівськими», котрі трактуються нібито як вигідніші для України, ніж Московські статті 1665 року, замість яких їх підписано між гетьманом Лівобережної України Дем'яном Многогрішним і московським урядом. Але увага (!), Москва при цьому знову не забуває позбавити гетьмана права самостійних міжнародних зносин (NB!). Зась!
Проходить рівно 5 років і знову у березні (!) 1674 р. – 345 років тому на раді у Переяславі козацька старшина, що зрадила Петра Дорошенка, проголошує лівобережного гетьмана Івана Самойловича (до речі, одного із співавторів вище згаданих «Глухівських статей») гетьманом Правобережжя, а відтак, всієї України. Саме Іван Самойлович за московськими вказівками проведе так званий «великий згін» – примусове переселення, себто, депортацію українців з Правобережної України на Лівобережну, зробить багато для втрати незалежності Української православної церкви попри водночас часто ніби благі та проукраїнські наміри.
Визначальним для історії України стає і березень 1750 року. Саме тоді (04.03.1750) у Глухові розпочинається гетьманська кар’єра останнього гетьмана «старої» України Кирила Розумовського – неперевершеного ерудита й інтелектуала, який з одного боку намагався реформувати Гетьманщину за кращими європейськими державоустрійними зразками, а з другого – залишався відданим російській короні, про що так вірно присягав імператриці Єлизаветі Петрівні.
27 березня 1793 року Катерина ІІ видає маніфест про включення Правобережної України до складу Росії…
Вписані в нашу історію й значно ближчі до сьогодення події, які теж відбувалися першого весняного місяця: 18 березня 1913 р. – збори українських діячів Галичини проголошують створення українського військового товариства «Січові стрільці»; 3-4 березня 1917 року в Києві утворюється Українська Центральна Рада; 6 березня 1919 року приймається перша конституція України; 8 березня 1946 року розпочинає роботу Львівський собор, на якому проголошують ліквідацію Берестейської унії 1596 року і приєднання греко-католиків до Руської православної церкви; 5 березня 1950 року на конспіративній квартирі у селі Білогорщі під Львовом працівники МГБ розстрілюють головнокомандувача Української Повстанської Армії Романа Шухевича; 25 березня 1999 року на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль – Золотоноша в очевидно навмисне заподіяній автокатастрофі гине український політик В’ячеслав Чорновіл; березень 2014 року – Росія брутально анексує український Крим…
От ми дійшли і до нинішнього – 2019 (Anno Domini) березня. Яким закарбує його українська історія у свій літопис? Відповідь на це запитання матимемо уже за кілька днів – 31 березня, але не просто її матимемо – самі ж станемо її творцями. І дуже хочеться, щоб цьогорічний березень потрапив у той, на жаль, наразі коротший перелік історичних подій України, які із знаком плюс, а не навпаки. Для цього досить просто замислитися над хоча б тут викладеними історичними фактами і їхніми наслідками. Замислитися хоча б над тим, як закінчили своє життя ті, хто так вірно служив Росії – чи то неписьменний Многогрішний, чи вундеркінд Розумовський, чи хитрий Самойлович. Отож, першого і третього Росія звинувачує у зраді її інтересів, заарештовує і відправляє на заслання до Сибіру, звідки вони уже не повертаються, а другий – зрікається гетьманства під примусом Катерини ІІ.
У проведених нами коротких березнево-історичних екскурсах досить легко проглядаються принаймні десятки аналогій із різними проявами політичного сьогодення. Думаю, що основні з них найкраще виокремив і охарактеризував Юрій Щербак: «Давні українські вади – хуторянська провінційність, вузький націоналізм або «пупоцентризм», дріб’язковість, хвороба «гетьманства», нездатність до широких компромісів всередині суспільства – можуть стати у XXI ст. фатальними і призвести націю до руїни» [Юрій Щербак «Україна в епіцентрі світового шторму», 2017, с. 222]. Але хочу звернути увагу на чи не найважливішу на мою думку річ – Москва завжди будь-якою ціною намагалася і домагалася позбавити Україну права вести самостійну міжнародну політику! Це їхнє критичне завдання №1, яке залишається незмінним впродовж століть! Вони можуть щось проковтнути, на щось закрити очі, навіть дозволити нам якусь бутафорську самоправність чи самоідентичність, але лише не вихід з їхньої сфери впливу, їхньої зони досяжності! Бо це – їхня ахіллесова п’ята, точка зламу кощієвої голки, їхня смерть. Саме тому, треба розуміти – українські президентські вибори геополітично значно вагоміші, аніж просто чергова заміна очільника цієї, як прийнято зараз казати – пострадянської східноєвропейської країни. І якби це патетично не звучало – нині через 850 років маємо нарешті шанс не віддатися на милість сучасним боголюбським, маємо шанс не відправляти посольств з «прошеніями» до московських царів, маємо шанс на достойного Гетьмана, основним обов’язком якого є найперше – чітка, зрозуміла, впевнена і нарешті – одновекторна (про його напрям, сподіваюся, говорити зайве) зовнішня політика, а друге – сильне, сміливе, але мудре і виважене орудування військовою булавою. Все інше – похідне! Тож, дай нам, Боже мудрості не змарнувати цей шанс, не змарнувати цей березень! І вірю, що так воно і буде, вірю, що адекватно мислячих українців все ж більше, ніж «імпотентних фарисеїв», як назвав цей незникненний прошарок будь-якого суспільства Іван Багряний у своїх «Тигроловах» – романі, герой якого, до речі, вигадано є нащадком сумнозвісного Дем’яна Многогрішного…
Юрій Салига
доктор біологічних наук
PS. А Многогрішному тепер в Росії ставлять пам'ятники.
26.03.2019