При розгляді духової ситуації насувається питання: є наше закордонне студентство монолітом? А може воно ділиться на окремі "ідейні табори"?
Звичайно думають, що ті "табори" дійсно існують. Одначе така "думка" не має сили нікого зобов'язувати.
Радше треба схилятися швидше до погляду, що окремих "ідейних таборів" властиво немає. Отже треба прийняти тезу про студентську однородність з тим одначе додатком, що в різних місцях студентського терену є одиниці, що понад цю однородність виростають. На таких одиницях будовано перспективи і надії студентського життя. Ця теза може виглядати як згіршаючий парадокс. Може дехто сказати: Невже можна так іґнорувати недавні непорозуміння?
Відповідь дуже близька. Може і досі залишилися якісь непорозуміння, упередження до себе. Та це засадничо справа близької поверхні життя. Поза нею знайдемо неабияку однородність. Не забуваймо, що теперішнє закордонне студентство переходило (беручи його загал) одну школу виховання й думання. В одного чи другого внутрі студентського "противника" знайдете точно таку саму емоціональну й інтелектуальну апаратуру, точно такий самий запас основних понять, точно таке саме відношення до історії рідної землі і до чужини, точно таку саму віддаленість від великих проблем сучасного життя. Студентські дискусії показують (знову як відчислити згадані вгорі одиниці) якусь несамовиту однородність розуміння речей у т. зв. противників. У сторону студентського проводу кидають з цілком "протилежних" боків точно такі самі закиди, що їх можна скомасувати так: Провід обезцінює постійно 30 років нашого студентства Заходу; Провід проповідує безбожний "зворот до проблем", чим ширить нове видання "науки без віри основ" і підриває світоглядовість студенства. Це вже дуже поважні й не менш інтересні закиди.
Ми ствердили духову однородність студентського загалу. Цим ще не поставлено тези про його монолітність. Про цю останню можна б говорити було щойно тоді, коли б на місце сьогоднішньої однаковости реаґувань прийшла однаковість змагань за здійснення позитивних вартостей. Такий новий змаг мусить зродитися щойно знову в довгих піонерських зусиллях. Його ні замовити ні спровокувати не можна. Він прийде разом із новим етосом в житті молодих; і цей новий етос можна буде пізнати по бадьорому, вільному від трійливости, наставленні на здобування. Бо слушно бачив Ґете: "Бадьорість є матір'ю вciх чеснот".
Це справа далекого зусилля. А наше завдання покищо перемогти злобу дня і промостити шлях вперед. Такі завдання йдуть в неодному через гостроболючу аналізу того, що застаємо. У цьому випадку про буватимемо розглянути те духове добро, на якому молодше покоління виростало.
Йде тут про літературу, з якої вчилися і на якій виховувалися молоді. На загальну думку ця література уявляла собою однородний тип духової продукції та виходила від однакових заложень. У дійсності далеко було їй до однородности! Принаймні дна типи можна тут відрізнити. Кожний із них виходив з інших заложень, хоч назверх "світоглядові" рямки були нібито одні й такі самі.
Величезну перевагу в духовій дійсності українця-інтеліґента нашого Заходу здобув той тип літератури, що тільки побуджує "загальну поставу", мобілізує настрої, творить на швидку руку одноцілі перспективи світу. Було б неслушно думати, що така література позбавлена активістичного наставлення. Вона ж проповідувала, аж до переситу "боротьбу" —правда, в одному значенню слова. Її активізм був здатний громадити вибухові енерґії cycпільности на коротку віддаль, мобілізувати "зрив" (в етимологічному значенні слова), одначе робив суспільність сліпою на великі проблеми нашого життя, не вмів поставити наростаючих свіжо енергій на лінію змагу цілих поколінь. "Боротьба", яку тут проголошувано була подумана в дійсності як "спонтанний" зрив енерґій, як "вибух" що по своїй природі мусить бути "короткий". Як має після нього виглядати світ, — на таке питання не було відповіді. Тут не було перспективи на зусилля минулих поколінь, не було теж критеріїв їх оцінки. Постаті минулого або яскраві герої (Шевченко, Міхновський), або злочинні слабодухи й нецілі люди (Драгоманів, різні "культурники"). Минуле зникає таким способом з миттєвої перспективи, бо образ про Шевченка, Л. Українку, чи Міхновського і других був тільки образом, цебто досить довільно зроблений творивом, що з живучими колись особами та їх зусиллями мав д. небагато спільного. Зрештою для нікого не є тайною, що знання, напр., творів Шевченка серед молодого прошарку інтеліґенції стоїть нижче всяких вимог. Якщо минуле зредуковано до небагатьох сконструованих довільно образів, то в цій перспективі світу залишалась властиво тільки "сіра" теперішність, а там далі "світле" майбутнє, цебто великі цілі в сивій далині. Ніколи не поставлено поважно питання, який шлях і які засоби ведуть від одного до другого. Людина цього типу вірила, що із своєї "сірої" теперішньої позиції перелетить у свіжість майбутнього ідеалістичним поривом, а в окремих випадках "жертвою".
Не маємо змоги розглядати ближче тієї справи: тут одначе видно дуже яскраво, яку невластиву ролю приписали жертві в житті спільнот. Це була типова перспектива світу молоді, чи докладніше юнака, не молодих. Вона виглядала нераз дуже блискучо, даючи духові крила юнакам. Та велике питання, чи вона могла дати крила теж і не-юнакам. І це останнє, а не те перше, є нашим питанням. Не забуваймо, що у світі баченім її очима, зникає не тільки вартість щоденного зусилля, але заникає теж зір для зусиль в перспективі довгих поколінь. Людина не боїться зусиль; річ тільки в тому, що овочі свого труду хоче вона здобути і оглядати сама. Тут теж лежить корінь її маніфестаційности. Ніщо так не є такій людині далеким і неприємливим як думка, що вона та її сучасність це лише одне звено та що овочі зусиль можуть прийти щойно після кількох поколінь. Франківська концепція "прологу, не епілогу", — концепція без маніфестаційности, але зате з фавстівсько-героїчною перспективою вгору, тут місця не мала. Це відбилося теж на шуканні вартостей у житті. Людина хоче шукати тільки за високими вартостями життя, а не має органу для вартостей елементарних. Вона не розуміє, напр., ваги справедливости, що в деякому значінні є таки справді тривалою "підвалиною імперії", як казала одна відома сентенція. На ґрунті тієї перспективи повстають на скору руку імпровізовані концепції ідеального суспільного ладу і так зникають, одначе не зможе повстати ніодна справжня суспільна доктрина, бо ця остання є звичайно трудом не хвилини, а цілого життя і є розрахунком з дійсністю багатьох поколінь чи навіть століть.
Накреслений тут світогляд мав яскраві оптимістичні риси, а ідеалістичні моменти в його структурі закривали все інше. Та дуже характеристичною прикметою була його магічність. Живуча людина хотіла свідомо творити для себе легенди й міти. Одно і друге мало надавати життю не тільки ґльорію. Леґенди і міти мали ще сповнити ті завдання порядкуючої й будуючої думки, що їх властиво сповняють у житті народів великі доктрини. Вони мали помогти перелетіти над труднощами життя, у цій атмосфері не було місця на іншу ніж "суб'єктивну правду".
З таких основ виростала та велика частина літератури, що була духовою поживою для молодих. Тому в одному часі "вибухли" хмарою ті незчисленні "святочні" і "несвяточні" статті, імпресіоністичні нариси по пресових органах, маніфести ітд. Туди теж запряжено західно-українську й еміґраційну лірику, що своїми патріотичними нотками надавалася знаменито до творення настроїв і поривів. І ця література заважила в рішальний спосіб на розумінні конкретних речей життя. Прикладом може бути розуміння такої справи як провідництво: "провідник" в такому світообразі це тріюмфуючий народній трибун, вивікований демонстраційною самопевністю і магічною здібністю заклинати так зв. маси. Для трагічно погибшого Ганібаля не було б тут місця. Далеко тут до пантрагізму Геґля!! Тут людина бажає своїм юним поривом знехтувати ті залізні перстені, якими сковане буття реального світу.
Якщо такий світообраз панує на терені молоді у властивому значінні слова (а не молодих!) і доки є кому сторожити над такими поривами, то небезпеки нема. Гірше є, одначе, коли така постава до світу здобуває собі — як то кажуть — право громадянства взагалі або коли стане домінуючою поставою в суспільності і здобуде для себе старших. Це та ситуація, коли (вжиймо тут знаного драстичного образу) країною править дитина. Юнацька концепція світу не перетворюється в мужньо-реалістичну, а перекидається у своєму давньому вигляді на "старших". Щойно під такою умовиною списаний вгорі образ світу, не зважаючи на свої бездоганно ідейні початки, стає зловісною силою для цілого життя.
Краківські вісті
23.03.1944