"Pierre de Choupegnac"

Тому тиждень одержав я вістку, від M-llе Praxede de Choupegnac з Марселю, що її батько, M. Pierrе de Choupegnac помер. Нехай же з Богом спочиває, нехай же йому далека провансальська земля буде пером!

 

Хто ж це був той пан Pierre de Choupegnac? Хоч як це мені прикро, але таки мушу всю правду сказати, що це був таки наш землячок, a мій тісніший краян з Вільшаниці, Петро Шупеняк, який "потурчився й побісурманився для розкоші турецької, для лакімства нещасного", як про це співається в народній думі.

 

Що від нашого, матеріяльно бідного і слабого, народу тікають усілякі одиниці до сусідів, це кожному з нас відомо. Скільки ж то наших здібних людей перейшло до москалів і поставало там славними письменниками, генералами, політиками і дипломатами? А скільки до інших сусідів і не сусідів?... Я не думаю зовсім про бідних зарібників, що то для кусника хліба покидають батьківську віру і народність, але маю нa гадці т. зв. інтелігентів, що покінчили гімназії та вищі школи... Летко coбi yявити, як то прикро почути, наприклад, учителеві, що його учень, абзольвент української гімназії, син греко-католицького катехита, доктор медицини, отже чоловік незалежний! — став волохом... Таксамо і Петро Шупеняк став французом!... Москалі, поляки, румуни, мадяри — це наші сусіди, але французи живуть від нас задалеко... І як же це сталося, що наш Пeтpo Шупеняк став французом?

 

Петро Шупеняк це мій ровесник. Ми оба разом ходили до сільської школи, оба разом пішли до міста до гімназії. Петрусь Шупеняк учився найкраще на цілу школу, бо мав знамениту пам'ять. Наші батьки були бідні, але батько Петруся був більше ніж бідний, бо він був іще до того всього сильний п'яниця і "жидівський Іванко або шабесґой", що носив жидам воду і палив їм у суботу в печі...

 

Петрусь учився найкраще і ми обидва пішли до міста, до гімназії. Як нам жилося зразу в місті, краще про це не розказувати. Бо хто ж із нас не знає, як живеться бідним сільським хлопцям у місті? Але Петрусь таки біді не давався, бо скоро зачав учити інших хлопців і так заробляти... І таким чином ліз до гори. Одно мені не подобалось у Петруся, а саме, що був уже занадто тихенький і забагато підлизувався професорам. У мене знов була трохи інша вдача. І тоді, коли Петрусь діставав найкращі свідоцтва в гімназії, то в мене бодай з поведінкою було завсіди не теє і приходилося платити "кару"... А за кожний сотик важко було, дуже важко. Та найприкріше було вислухувати від батька науки:

 

— Пам’ятай, "пустельнику" (бо я пустував), що покірне теля дві мами ссе, а бистре й одної не буде...

 

Тa я не міг. Я мyciв у школі висказувати різні свої завваги, якщо бачив якусь "несправедливість". І за це приходилось нераз покутувати. Тоді зараз і мій батько пригадував:

 

—  А видиш?... Чи я тобі не казав... Тобі не стидно, що сим громадського лупія має найкращі свідоцтва, а за тобою лиш золоті верби ростуть... Я за твою поведінку мушу заєдно платити... А де тих грошей уже набрати?

 

Батько правду гoвopив. Завдав я йому жалю та клопотів. Мене зі школи прогнали, я бував аж у чотирьох гімназіях!.. А "француз", Пeтpo Шупеняк, сидів собі в одній і тій самій гімназії і там здав з відзначенням матуру...

 

Наш "француз", Петро Шупеняк, мав лиш одну велику журбу, саме — жити йому не давав його задертий ніс. І він у кожну хвилину масував пaльцем свій задертий ніс, згинаючи його вниз. Цілими роками робив це, але ніс, як був, так і залишився. Аж по матурі, як П. Шупеняк наложив нa нього цвікер, могло здаватися, що ніби простіший став.

 

По мaтуpi записався Петро Шупеняк на філософію, і то на французьку мoву. Що його до того спонукало, годі сказати. По французьки він більше не вмів, як хто небудь із нас. Ми залюбки читали в перекладах твори Мопасана, Доде, Золя, Франса і вчились по французьки, щоб їх колись читати в оригіналі.

 

Побув наш Шупеняк кілька семестрів у Порембовича у Львові, а потім перенісся до Маєра-Лібіке до Відня. Де ж наш Шупесняк узяв грошей на студії у Відні? Адже ж у Львові йому краще було, бо тут мав лєкції. З нього був знаменитий інструктор, тобто домашній учитель, бо знав дуже добре всі гімназійні науки, особливо латину, греку і математику.

 

Був за наших часів у Львові професором естетики на університеті ґраф Войтіх Дідушицький, голова "Кола польського" у віденському парляменті, а пізніше міністер для Галичини. Він викладав лише кілька разів у семестрі... А при кінці шкільного рокy, приїздив до Львова, щоб дати своїм студентам фреквентацію, запрошував їх усіх на вечерю до готелю Жоржа, а по вечері підписував їм індекси. Ґраф Войтіх Дідушицький — це був "наш ґраб’я", бо до нього належала Вільшаниця, аж поки її не продав. І Петро Шупеняк використав нагоду, записався на виклади, пригадався ґрафові звідки він — і цей взяв собі його до Відня нa особистого секретаря. І так наш "француз", Петро Шупеняк, став учнем самого Маєра-Лібке.

 

Довідався про це мій батько, і знов до мене:

 

— Видиш?!... Тoй бідолаха впхався вже до ґрафа на секретаря, а що ти?...Ти міг мати більше право, ніж цей лупіївський синок: мій покійний батько, a твiй дідо, був у ґрафа цілих п'ятнадцять років гуменним!...

 

— То правда, що я не вмію собі дати ради, — відповів я батькові.

 

Про те, що мій дідо був колись у ґрафа гуменним, я знав, але записуватись на виклади і пригадувати себе, навіть у гадку мені не приходило. Бо що я, український студент, міг мати спільного з цим ґрафом, в якого жилах, щоправда, пливе yкpaїнська кров, але тепер він не наш...

 

І так Петро Шупеняк студіював романістику в професора Маєра-Лібке у Відні і по восьмому семестрі промувався на доктора філософії, по феріях здав учительський іспит, та почав учити французької мови в реальній школі в Тарнові, а по році став сталим учителем при реальній школі у Кракові.

 

Десь раз балакав я з товаришем Шупеняка з авдиторії професора Маєра-Лібке, з покійним доктором Володимиром Бриндзаном, також учителем французької мови в реальній школі в Чернівцях. Цей пригадував собі д-ра Шупеняка.

 

— Цікавий тип цей Шупеняк, — казав д-р Бриндзан. — Бистрий, здібний, гладкий, гнучкий, як в'юн. Еґоїст і матеріяліст, якого цілий світ не обходить. Відзначився тим, що по риґорозі таки при комісії, перед деканом і перед другим професором-коекзамінатором, приступив до професора Маєра-Лібке і, дякуючи йому, цмокнув його в руку...

 

— Щось подібного притрапилося мені одинокий раз у житті, — казав опісля професор Маєр-Лібке.

 

Десь то, підчас першої світової війни, був я раз у Розтоках на Буковині у вчителя Гринцишина. A вiн мене питає:

 

— Чи ви може знаєте якого то пана доктора Шупеняка?

 

— Знаю. Або що?

 

— А, бо той пан мені винен двіста корон був тут, у горах, перед війною, і позичив на тиждень... Казав, що телеграфічно відішле. А тимчасом вже три роки минуло і ні слуху, ні духую. А цe була моя ціла ощадність...

 

— То дивне, — кажу. — Він тепер на фронті. Здається, на італійськім. Як буде жити, то, думаю, що віддасть.

 

— Не було б мені тих грошей жаль, — каже Гринцишин, — коли б я був дав іх якомусь бідному, або позичив своєму чоловікові. А то, знаєте... він має себе за француза... Я ще чогось подібного не бачив, ані не чув... Щоб, вибачте, наше мурло, навчившися трохи по чужому, й забуло як звали... Тут щось у нього в голові не в порядку. І я такому "французові" так, як подарував важко запрацьований гріш...

 

По розпаді Австрії вибухла українсько-польська війна. Аж тут і чую, що д-р Шупеняк, сотник австрійської артилерії, прийшов до Галичини з Франції з армією Галлєра... Цього я йому ніколи не міг простити... Писав до мене й оправдувався, що він проти своїх земляків не вистрілив ані одної ґранати. Myciв так зробити, тобто зголоситись до армії Галлєра, бо вже негоден був бідувати довше в італійському полотні і хотів чим скоріше дістатись до краю, щоб забрати відси до Франції жінку й діти... І справді, забравши жінку і двоє дівчаток, переселився на постійно до Франції.

 

Д-р Петро Шупеняк завсіди захоплювався Францією, захоплювався її багатством, кpacoю, культурою. Не перечу — є чим. Мій краян з Вільшаниці пристав врешті цілою душею до Франції, пристав з цілою своєю сім'єю... Не раз я над тим застановлявся, що його до того привело? Що його від нас відштовхнуло? Чи наша матеріяльна нужда?... Що його туди заманило? Чи матеріяльнi багатства Франції?... Думаю, що так...

 

Бувають люди, які не хочуть бідувати, — і за матеріяльний добробут жертвують усе. І таких людей буває чимало. І вони знаходяться не лиш між малописьменними, але й між людьми з т. зв. вищою освітою.

 

Наш д-р Петро Шупеняк гадав, що у Франції зробить карієру, що зараз стане, як не губернатором Кохінхіни або Мадаґаскару, що щонайменшe директором якого великого банку, — а то скінчилось на невеличкій посаді в якійсь торговельній фірмі... Та звідки Петро Шупеняк пpийшов до французького шляхетства, — бо ж підписувався "dе" Choupegnac — не відомо. Це вже дійсно загадка.

 

[Краківські вісті, 21.03.1944]

 

21.03.1944