Львів, 18-го березня
Прийшовши 14. III. до Бібліотеки Т-ва ім. Шевченка, побачила я там, що четверо її співробітників стоять якісь прибиті, сумні, аж зблідлі. Коли ж мені сказали про причину того смутку: "Допірощо помер Василь Сімович", то в мене аж ноги підкосилися. Аж у серце вдарило від страшної свідомості, що нестало цеї милої, дорогоцінної, прекрасної людини. В голові не містилася ця думка, — адже ж так недавно, за день перед тим я бачила його у Видавництві спокійного, бадьорого, навіть веселого.
Вперше я бачила Василя Сімовича у 1913 році, бувши проїздом зaкордон у Ольги Кобилянської в Чернівцях після смерті моєї сестри, Лесі Українки, від якої я не раз чула про нього, як про дуже симпатичну людину і її доброго приятеля. В прихильності його до неї вона не помилялася, — треба прочитати спомини Василя Сімовича про Лесю, додані до "Листування Лесі Українки з Й. Маковеєм", щоб у тому переконатися. Зо всього, що писали про Лесю, ці спомини написані чи не найтепліше, найщиріше та найприхильніше.
Вдруге довелося мені зустрітися з Василем Сімовичем аж через 30 років у Львові восені 1943 року. Багато довелося йому пережити гіркого й тяжкого за той довгий час, однак залишився він усе такий самий лагідний, добрий, уважний та охочий допомогти кожному словом і ділом. Напр., хоч який вів був занятий тої сумної і неспокійної осені 1943 року, однак одразу згодився і найшов час переглянути, на мою просьбу, готову частину моєї роботи про Лесю Українку, сказати мені свою думку про ту роботу, зробити уваги, дати поради з приводу неї. Зробив це так охоче, так просто, щиро, наче це не коштувало йому ані зайвих годин відпочинку чи сну, ані натруджування очей, що мусіли й так працювати майже без відпочинку цілими днями й вечорами до пізна. Це був його спосіб: робити комусь послугу, та ще й казати при тому: "Мені ж самому цікаво зробити цеє", щоб тому було зовсім легко на душі. Власне, при стосунках з цею напричуд доброю людиною так легко робилося на душі, так ясно, лагідно та тепло.
Думка про те, що вже нема цеї прекрасної людини, крає серце і зараз слідом за нею виринає друга: "Що ж там з його дружиною? Як їй здолати перемогти це страшне горе, що її спостигло?"
Хай же буде легка рідна земля над своїм милим сином, хай пам'ять про нього не вмирає серед земляків, хай Бог нашле силу його дружині.
[Львівські вісті, 19.03.1944]
19.03.1944