Миша: Скажи, Толя: “Я на море їду купаться”. Хочеш купаться?
Толя: Я стрілять хочу.
Лесь Подерв'янський. “Кацапи”.
Телевізійна епоха триває — хоча і сам автор цих рядків, і багато його друзів уже давно відмовились від перегляду власне телевізора. Все, що може бути цікавого — новини, спортивні змагання, нові фільми та шоу — вже перемістилося в простір Інтернету, звідки кожну подію можна виловити й переглянути у зручний для себе час, не будучи скутим програмою.
Але телевізор не здає позицій. Він і далі працює — у провінційних (та почасти й столичних) кафе і ресторанчиках, у гуртожитках і в готеликах, у будочках вахтерів-охоронців. І в переважній більшості приватних помешкань наших із вами співгромадян, отих саме, які себе й своє оточення іменують “простим народом”.
Публіцисти сьогодні люблять писати про Росію — що там, мовляв, “телевізор переміг холодильника”. І тому ті 80 з чимось відсотків громадян РФ є такими, якими вони є. Безперечно, в цих твердженнях є істина. А що у нас? Що зробив телевізор з нашими співвітчизниками? Про поєдинок його з холодильником начебто не йдеться, але що тоді? Що він зробив з пересічним українцем, переважно лівобережцем, переважно російськомовним або суржикомовним, приблизно 30+ за віком, мешканцем невеликого міста, з освітою середньою спеціальною, рідше вищою технічною. Звідки ці деталі? Це з нещодавно опублікованого умовного портрета виборця кандидата Зе.
Про радянські часи цей чоловік має дуже приблизне, часто надміру позитивне уявлення — як наслідок ідеалістичних розповідей батьків і старших людей про стабільність цін, високі зарплати та інші переваги часів розвинутого соціалізму. Книжок він не читає, черпає свої знання про світ і формує його картину у свідомості з телебачення і, тепер уже, паралельно й з інтернету. Його щоденна ужиткова мова — російська, і сайти він переглядає теж російські. Так, це не обмовка, він переглядає російськомовні сайти, серед яких багато (більшість?) російських. Плюс щоденні розмови навколо, властиве українцям безперервне нарікання, що могло би бути краще, і те неприємне підсвідоме відчуття небезпеки, яка висить над країною, що перебуває в стані військового конфлікту... Цей чоловік втомлений і дезорієнтований.
Хай гірше, аби інше — є у скарбниці народних прислів'їв і таке. Вживається воно на означення крайньої зневіри і водночас рішучості – коли старе вже робиться нестерпним лише через те, що воно старе. Людина, втомлена відсутністю змін, прагне їх, змін, понад усе — хай навіть на гірше. Йдеться тут про саме про відсутність матеріально виражених змін на краще. Складні явища, такі, як здобуття Томосу, “проста людина” не усвідомлює і не бере до уваги. В її шкалі цінностей вони не значать нічого, бо не матеріальні. От якби ковбаса подешевшала! Та де там...
Якось довелося пити каву в придорожньому кафе під час своїх подорожей Україною. Телевізор під стелею був увімкнений на повну потужність. Транслювалось якесь жваве ток-шоу, якесь “Пусть говорят” чи щось подібного. Я зробив ковток кави і подивився на екран. За три секунди мені вже була зрозуміла фальшивість ситуації — її учасники грали, і грали примітивно, тупо, бездарно. Йшлося про якусь родинну сварку — і ведучі швидко роздражнили, роздмухали конфлікт сторін. Учасники конфлікту почали імітувати бійку. Це вже був апофеоз примітивності! Я, усупереч своєму правилу терпіти якнайдовше, попросив трохи прикрутити телевізора чи може навіть вимкнути його. Але дві жінки — касирка й офіціантка у кафе — замахали на мене руками, мовляв, замовкни, не заважай! Їм було цікаво. Їм хотілося на таке дивитися. Вони теж були з покоління тридцятьплюсрічних.
Це негідне відчуття підглядання, спостерігання іншої людини в незручній, стресовій ситуації, виявляється, багатьом приносить насолоду. “Прості люди” навіть не вважають це непристойним, не приховують задоволення. І це тричі неприємно, якщо помножити цю рису на вже згадану “телевізованість” їхньої свідомості. Їм уже кілька років всаджують в голови президента Василя Голобородька, роль якого в серіалі грає кандидат Зе. Вони, ці “прості люди”, вже давно проковтнули, “схавали” образ президента — вчителя з народу. А в цьому серіалі одним з апофеозних моментів є момент розстрілу президентом Василем Голобородьком Верховної Ради! Як у поганому бойовику: двома кулеметами, віялом по залі — і в глибині зали падають ряди скошених постатей у костюмах і краватках.
Системні політики дискредитували себе — і не тільки в Україні. Доказом цьому — і актуальний президент США, і рішення про Брекзит, з яким тепер Великобританія не знає, що вдіяти, і перемоги популістів типу Кукіза у Польщі та інших країнах Європи. Можна сміливо сказати, що Україна йде у фарватері світових тенденцій. Наші політики — практично всі, без винятку — заслужили і на глибоку зневагу, і на мільйони претензій до себе. Вони неприховано топчуть закон, зверхньо і презирливо ставляться до “простого народу”, постійно ставлять себе понад мораллю і правом. Любити таких політиків — це треба бути ще тим мазохістом...
Та щирий подив викликає і глибина віри адептів Зе — це ж наскільки треба взяти в голову той серіальний образ! Тоді і в Діда Мороза можна вірити! І в Колобка. І в Вінні Пуха.
Їм просто хочеться подивитися. Бо новітні технології дають таку змогу. Вони хочуть побачити в реалі цю вже зіграну в серіалі сцену. Президент – чесний, справедливий, молодий, з народу, свій, лівобережний, російськомовний, позасистемний, незалежний, прогресивний, чуть приблатньонний, кумедний, брутальний, такий, як ми, плоть від плоті – поливає свинцем усю ту братію, яка нахапалася статків і маєтків, яка їздить в джипах з охороною, а живе на десятках чи й сотнях обгороджених гектарів у лісах навколо Києва в палацах і замках. Чвиркає кров навсібіч, відлітають відірвані кінцівки, нутрощі лізуть із розпанаханих жирних черев!..
Ось таку картинку малює зараз їхня уява, свідомо чи там підсвідомо. А за три тижні, у неділю 31 березня, вони прокинуться зранку і...
09.03.2019