Остання роля

Львів, 19-го лютого.

 

Високо на піддашші, де інколи тільки вітер зазирає в гості, була його кімната.

 

Сидів біля вікна, глядів на світ і згадував своє минуле. Немов в калейдоскопі перед його очима пересувались образи — почавши від раннього дитинства, аж дотепер.

 

Найбільш яркий і світлий образ — це перші його кроки на сцені. — Гін вперед... неімовірна карієра... Потім жінка... Відтак інтриги... п'янство... і... упадок! —

 

В долині під ногами шуміло місто вечірнім життям. Сирени aвт, дзвінки трамваїв, вигуки хлопчаків з газетами все те зливалося в один великий гамір. — А він сидів непорушно і глядів мутним зором. — На другій вулиці серед будівель пишався театр. Нарочито вибрав цю кімнату, щоб міг щодня бачити його.

 

Театр! — Театр!... Його життя... Його все. В ньому провів свою молодість, свою весну життя...

 

Глядів крізь сльози на Театр... на свою святиню і в душі молився до неї. —

 

По десятьох роках мандрівки по провінціональних театрах вернувся знов до столиці.

 

Вернувся, щоб ще раз перед смертю ступити ногою на ті дошки, на яких тому сорок років почав свою карієру.

 

Для сцени посвятив все що мав найдорожчого. —

 

Вернувшись до міста, вже третій тиждень ходить до дирекції театру, щоб його приняла! —

 

Хоче ще один раз заграти свою улюблену ролю. —

 

В цьому місяці минає якраз 40 років його сценічної праці. —

 

І так щодня одне і те саме говорять йому: Навіщо Вам вже працювати? — Маєте емеритуру, живіть як в Бога за дверима. Навіщо Вам вже сцена? —

 

За чемні були, щоб сказати що вже старий і нездатний ні дочого!... Не хотіли вразити його. І так дурили його з дня на день. Сидів oттaк похнюпившись, a думка немов проклята сверлить в голові... Завіщо? Чому не дають йому заграти?... Чому недозволяють ще раз станути ногою на ті дошки, де стільки літ працював... Чому?!

 

...Але ні! Він мусить! Мусить ще раз, один одинокий раз заграти, а потім... потім байдуже... може й вмерти. —

 

А так хочеться ще раз зловити ніздрями той специфічний запах шмінки і мастіксу... Ще раз почути дзвінок... ще раз відчути цей солодкий страх, який огортає перед виходом на сцену. Ще раз побачити море голов... Ще раз почути оплески...

 

На саму згадку такого великого щастя дві сльози, мов сестри-перли, покотились по його змарнілому лиці. Склонив голову на руки і...

 

_______

 

Сьогодні його останній виступ на своїй рідній сцені. —

 

Завтра вранці виїздить на гостинні виступи за границю. —

 

Від самого ранку хвилюється... Нікого не приймає. Хоче бути сам зі своїми думками.

 

Зближається вечір... Чому так хвилюється?... Глянув на годинник. За десять хвилин пів до восьмої. В осьмій вистава...

 

Скоренько одягнувся і вийшов на вулицю. —

 

Не йде, а летить, мов би хто крила припяв йому...

 

На вулицях скрізь афіші з його ім'ям. Всюди чує балачку: Йдете до театру? — Ходіть до театру! Чому не йдете до театру? — Сьогодні виступає Нивський в своїй найкращій креації...

 

І так чогось радісно робиться від тих слів...

 

А серце... бідне серце тріпочеться в грудях мало не вискочить.

 

Вбігає до театру... Товариші обступають його... скрізь знайомі обличчя... поздоровляють...

 

Перепрошує і зникає в своїй гардеробі... а гардероба, немов на весну сади, безладно закинена квітами... не може ворухнутися... не може свобідно пройти між кошами квітів...

 

З вдячністю переслав цілунок товаришам, які не забули про нього і зробили цю милу несподіванку. —

 

Почав одягатися... Запах квітів дурманить його... чує заворот голови... Третій дзвінок! — Поглянув з усмішкою на квіти і поволі пішов за куліси!

 

Гонг! — Заля завмерла... секунда павзи і куртина піднялась вгору. — Почалася дія. Стоїть за кулісами і жде на свій вихід.

 

Актори, робітники ввічливо з пошаною кивають йому головами. З усмішкою щастя відповідає.

 

А серце так б'ється... Не знає чи зі страху чи з радости. —

 

— Пане Нивський, на сцену! — шепнув на ухо інспіцієнт...

 

Зачерпнув повітря тремтючими грудьми і... вийшов! —

 

Хвилина смертельної тиші... Нараз — прорвався гураган оплесків... пізнали його!...

 

Зі всіх сторін квіти... море квітів... буря не втихає. — Не дають йому до слова прийти.

 

На сцену виходить директор театру і два пани, не знає їх...

 

Підходять до нього і щось вручають йому... від зворушення не бачить навіть, що це... чує тільки слова: За Вашу працю і великі заслуги для рідної сцени...

 

І... серце не видержало... тріснуло з радости...

 

_______

 

На другий день вранці, прийшов післанець від директора театру з листом, щоб прийшов до театру, є для нього роля! —

 

А він тихесенько сидів мертвий біля вікна. На його змарнілому обличчі сіяла усмішка щастя. —

 

Йому не потрібно вже нічого! Заграв свою ролю востаннє — перед виїздом в далеку країну на гостинні виступи.

 

[Львівські вісті, 20.02.1944]

 

20.02.1944